Ну я не... просто хотілося ближче те все роздивитись, у руках потримати, ну... просто до шиї прикласти, до рук – я такого ніколи в житті не бачила, хіба якось у серіалі про американських мільйонерів, "Династія" там чи "Санта-Барбара"... але ж то туфта, а тут усе справжнє! Ну... і як можна втриматися, встояти, не приміряти, не помилуватись, як воно блищить проти тутешнього сонця, не... І не те, щоб я там золотом захоплювалася – навіть на вітрини не дивлюсь, як проходжу повз, я не з тих дівок, які можуть годинами стояти, витріщатись, і очі в них такі робляться – натхненні-натхненні, як у поета Пушкіна.
"Полож! – сказала Наташка. Стояла, вперши руки в боки, і на мене дивилась. – Нельзя".
"Я не беру. Я просто дивлюся".
"І з кармана вийми".
"Я не брала!"
"Дєвушка! Перестань тут мені строїть глазки. Сказано тобі – вийми і полож. Ми не в гостях у тьоті Полі. Тебе прєдупрєждали, шоб слухалась наших законів? Ато ж каюк буде, Маринка, і не нада прикідуваться самой невінностью. Клади!"
Колись у трамваї мене заловив контроль. Я не мала квитка, але так переконливо доводила, що був і загубився десь між зошитами, так ридала, так кліпала очима, що ті дві тьоті мені повірили й відчепились. І я взагалі не жадна...
"Та не брала я!"
"Маріночка. Луччє буде, як ти сама зараз усьо положиш. Бо, бачиш – це ж не предмети. Їх у світі вже нема – вони давним-давно вмерли і тут лежать. Ти шо думаєш – винести звідси вмерлий предмет, якого у світі нема? Нє, ну подумай-подумай! Звідси не вертаються. Ніхто і нічо! Всьо, хвать грацця, ми не в дєцкому садіку. Давай – я одвернусь, а ти ложи, не стидайся".
Вона одвернулась. Я зовсім не жадібна. Ну зовсім, предмети, речі – для мене нічого вони не значать. Хіба що краса... як воно переливається... просто діставати і милуватись часом. Ну хіба їм важить, щоб усе тут лежало по місцях – он його скільки понакладано, понакидано. Ніхто не рахує, ну подумаєш – якесь одне, маленьке.... А я би тішилась... І не те, щоб мені шкода було покласти його на місце, просто я вже звикла до того, що воно моє, я його маю, я його сховала...
Ех!
Ну й хай тут лежить!
Далі йшли. Серванти з дзеркалами, запхані книжками. Книжки – теж предмети. Мармурові статуї – цілі, не пощерблені, не потріскані. Картини в рамах, одна на одній, перемішані, то великі, то малі, якісь і знайомі клапті трапляються – російські художники, характерні такі, ну, ви розумієте, а он старіші, італійські, тільки в музеях вони чогось темні чи потріскані, а тут як новенькі, блищать лаком.
Купи паперових акварелей, сяк-так скинуті, але не порвані, не вицвілі. Я знову спинилася, щоби їх порозглядати. В картинних галереях акварелі чомусь вічно запихують у темний куток, хоч мобілкою собі присвічуй, щоб добре їх роздивитися.
Я їх люблю. В них вода є.
На дерев’яній вішалці наді мною висіли якісь прозорі шарфи чи шалі з тонкою вишивкою. Повільно ворушилися, як крила, піднімаючись високо, опускаючись низько, ніби жили. І я помітила, що всі предмети на цьому чистенькому смітнику живуть самі собою. Одні повзуть угору, інші – падають, відкочуються. Несподівано скручуються зміями довгі коралові намиста. Сукні, наче підхоплені вітром, якого немає, піднімаються і, як пташки, сідають на самі вершечки хистких споруд зі стільців і старовинної цегли.
Я була подумала, що вони це робили самі, якимось магічно-хімічним чином. Так ні. Між купами на землі бродили малесенькі чоловічки, майже зовсім прозорі, тільки трошечки світилися жовтим полум’ям. Вони мали короткі вила і тими вилами порядкували.
"Хто це, Наташ?"
"Да це Хаос! Не дивись на них довго. Не можна. І пашлі. Нам ще йти-йти-йти. І так вибрала тобі саму коротку дорогу в цьому свинюшнику".
"А нащо вони так роблять?"
"Слухай, ти давно стала Інанною?"
"Да вже років десять..."
"Воно й видно. Нічо не шариш! Ті речі, ну предмети, про які там народ згадує, мусять бути зверху. Понятно? – озирнулася, подивилась. – Дура ти, Марина, я тобі скажу. Чо сюда поперлась, вобще не пойму. Могла б іще жить і жить".
"Я й буду".
"Вдвойнє дура. Звідси не вертаються, дарагая. Тобі шо, не казали?"
"Слухай, а ти хто? Неті? Ти сторож тут? А чому при воротах отой другий стоїть?"
"Крадій".
"Що?"
"Звать його так".
"А чого при воротах? А ти?"
"Хто б я не була – щас я главна. І шо скажу – то й робить будеш! Доступно?"
"Да".
"Ну й харашо. Пашлі".
На комп’ютерному столику стояли черевички – ну зовсім такі, як мої. Їх гноми хаосу якраз перед носом нам поставили.
Наташка йшла вперед, спльовувала, їй хотілося курити, але чогось не спинялася.
Ми вже минали якийсь лабіринт дзеркал, книжок, книжок у дзеркалах, рамок тих дзеркал, відбитих одне в одному. Книжки не стояли на полицях – просто лежали купами, гарні: червоні, жовті, чорні, зелені, в різних палітурках, різними мовами, з малюнками і без. Свічада ті були дивні. Вони показували не все і не так, як воно було. Крім книжок там виднілися кімнати, коридори, зали, світло ламп, переливи невидимих водограїв, якийсь одяг – щільненько: плечико до плечика – або просто біла стіна, плитка чи жовті шпалери. Ніби зібрано те, що цим дзеркалам за життя найбільше намозолило очі.
Я заглянула в одне – хотіла побачити, чи ж дуже страшненько мене підстриг отой труп, – але відбилася я там так, що не впізнала себе: ніби не в люстерку, а в якихось уламках, кривих, перемішаних, частково згублених. Заглянула до іншого – криве щось, потріскане, з чорними плямами, де дзеркальна поверхня повідставала від скла. У третьому ледь проглядався мій обрис через пил, павутиння та мушині сліди... А книжки відбивались у ньому, як у новенькому!
За дзеркалами і книжками пішли базарні прилавки. На прилавках лежало багато каструль, фартухів і ножів – більше нічого. Всі ножі були тупі. З фартухів скрапувала вода, дзенькаючи, до калюж. І тут нарешті Наташка всілася за один прилавок – їй дуже личило, мені аж захотілося спитати: "Почом ніж? ". Ледве стрималася.
Наташка потерла ноги:
"Хух, устала".
Дістала цигарки і закурила – не вистачало тільки затріпаного, товстенького романчика, щоб лежав поруч неї, такого малого формату, в м’якій обкладинці, з намальованою дівкою в рожевому і підписаного чиїмось іменем, коряво, кульковою ручкою, щоб не загубився по руках, – і було б тобі чисто то шо треба. Напевне, вона колись працювала продавщицею на базарі. Страшно уявити, як ці дівчатка живуть у тих же квартирах, де складають товар, по три-чотири, сплять разом на вузьких диванах, слухають на кухні музику з побитого магнітофончика, випивають і обговорюють любовні невдачі... А коханці їхні – базарні босики або дрібні бандюжки... Хоча з чого я вирішила, що це погано? Може, їм там весело: в квартирі пахне секонд-хендом, свіжою шкірою або новими парасолями і картонними коробками – ну, тим, що там зберігається, а вони регочуть і танцюють на кухні... І в них купа гостей... Гульня, перекури на балконі, поцілунки в коридорі, біля туалету... І мала дитина котроїсь із них спить на дивані, в кутку, одягнута, обнявши погризеного батона.
"Чо стоїш? – перебила веселі картинки Наташка. – Давай впєрьод! Оно бачиш – ворота? Давай-давай! Нє боїсь".
Другі ворота мали вигляд ринкової брами радянських часів у якомусь задрипаному районному центрі.
Я ступила вперед, штовхнула браму...
І ступила в тамбур.
Електричка гальмувала, в тамбурі товклися пасажири, що зібралися виходити.
Я спитала:
"Що за станція?"
"Фастів", – відповів хтось.
І справді, це вже був Фастів, я ледь устигла збігати по рюкзачок до того вікна, де колись було жарко сидіти, стягнути його з кривої верхньої полиці над вікнами і вискочити.
Що ж то воно робиться зі мною? Спершу труп той... І зараз, напевно, заснула...
Люди на вокзалі поглядали на мене якось дивно.
Нічого не казали, але дивилися якось дивно.
У туалеті тут чимале дзеркало – і я побачила себе.
Ви знаєте, я спочатку очам не повірила, а потім зрозуміла, чим привертала увагу
Я була криво і косо підстрижена ножем.
На привокзальній площі таксист сварився зі своїм пасажиром. Дитину пасажира знудило, і таксист тепер дуже матюкався і казав, що йому треба обшивку крісел міняти. Дитина – не розбереш, хлопець чи дівчинка, рочків трьох – стояла тут-таки і верещала з переляку.
Біля входу до вокзалу пурхали горобці, поїдали лушпайки від соняшникового насіння.
Було темно, бо поки я їхала – вже настав вечір.
Я задивилася на горобців, як вони скачуть, і раптом упізнала одного з них. Тоді покликала:
"Елфі!" – і він підлетів.
Це був мій горобець. Його звати Елфі.
Так себе називала одна на рідкість тупа дівка з тусовки готів. Вона мені діяла на нерви всім: і своїми млосними очима, і лінивим голосом, і тим, як одягалась, і самовпевненістю, а найбільше – безпросвітною тупістю. Таких дуреп я більше ніде не бачила. Вона вічно тикала мені почитати якісь свої поганючі вірші про те, як вона чекає єдиного й коханого, або "новели, написані у формі потоку свідомості" – в мене аж руки тремтіли від злості, я дуже старалася стриматись і не порвати ті її зошити, обліплені наклейками з жувальних гумок, на дрібні шматочки.
Я не знаю, що тепер із нею.
Здається, діждалася єдиного і коханого, і тепер живе з ним, носить щодня халат, і щаслива.
Зате мого горобця звати Елфі.
Він оселився у нашому скверику і доїдає після нас усі сухарі. Поки він їх доїдає – ми балакаємо. Навіть кватирку відчиняти вже не треба. І так усе зрозуміло.
Тепер, зустрівши його на вокзалі, я подумала, що добре було би застрахуватися на випадок чогось такого. Якого "такого" – не розуміла, але те, що відбувалося, мені не подобалось... Тому я підкликала його і сказала:
"Елфі! Мій горобчику, слухай мене! – я була дуже пафосною. Хотілося сказати щось небанальне, героїчне, гарне, щось таке, щоб він добре запам’ятав, і, разом із тим, корисне. І щоб воно мені допомогло, а то хто його знає, чого тут чекати. – Слухай тепер! Я можу втрапити в якусь халепу. Не знаю навіть, що я побачу. Я взагалі нічого не знаю. Слухай, Елфі, лети зараз до Львова, але якщо настане день і ти не знайдеш мене у Львові, то дочекайся вечора і лети на Личаківській цвинтар, пошукай там капличку, де буде світитися. Ти її легко знайдеш увечері: придивися до щілинок між плитами, з одної пробиватиметься світло.