— А не мошу.
— Так і я ж не можу, — покривив душею Ярчук. — І тим паче не можу зробити так, аби ти злетів.
Нечисть зітхнув, хитнувшись від почуттів, що переповнювали його:
— Коли кхінь, швідко-швідко... о-о! Майше летиш!
— Але ти — не тільки хвоя. Сосни, трава, тварини лісові — також ти, правильно? Всіх я на коня не посаджу, і навіть на плечах у мене ви не поміститесь... ти не помістишся. То чого ж ти хочеш?
— Рухаття! Рухаття, так! — Чим більше нечисть хвилювався, тим недоладніше він розмовляв. — Піти! Досить! Не хочу! Не хочу — терево! Хочу — рухаття!
— Але як я можу допомогти тобі?
— Тумай, тумай! Ніч є — тумай. Франці — поможи . Чи... — Він знову вказав на черепи.
Метелик злетів з його "обличчя" — і тієї ж миті чоловічок розвалився на шмаття.
— А щоб тебе!.. — спересердя вилаявся Андрій. — Злазь, синку, з коня, — сказав він Миколці. — Привал.
* * *
Хвоя з Орлика осипалася сама; рештки Андрій ретельно вичистив, аби хоч чимось зайнятися. Він знав, звичайно ж, що Вирій — не найнебезпечніше місце, але все-таки розраховував на більшу приязнь фортуни. І от — зав’яз по вуха, хоч вовком вий!
— А може, втечемо? — пошепки запропонував Миколка. Хлопчик сидів біля невеличкого вогнища, яке вони розпалили з сухих гілок, знайдених на галявинці-тюрмі. Холодно не було, але Андрій вирішив, що без вогню не ночуватиме — так би мовити, наперекір лісу-нечистю.
— Куди втечемо, синку? Я ж навіть не знаю, де межі нашого гостинного господаря. Та й між стовбурів не пролізеш.
— Але ж ви здаватися не збираєтесь?
— Ясна річ!
"Якби тільки, синку, від цього щось залежало..."
Аби відволікти хлопчика від безрадісних роздумів, Андрій узявся розпитувати його про дім і про те, як Миколка опинився в Межигірці.
Щоб харчів добути, охоче пояснив той. Відомо ж, коли козак у монастир іде, частунку вистачає на всіх, хто проводжає. А Миколці з Марійкою та бабусею багато й не треба. От як проходили ви, дядьку Андрію, через наше село, я і вирушив за обозом. Дорогу знаю, назад би повернувся до вечора. І все було б добре, якби не той дядько зі скринькою. Пообіцяв червінця справжнісінького, а зробити треба — дрібницю. Вас дочекатися та за коником вашим подивитися. Забрався я, виходить, на верхівку пагорба...
— Зачекай-но, — насторожився Андрій. — На яку-таку верхівку? Ти ж на схилі був, майже посередині. Я, коли піднявся, чув, як ти в кущах шарудів!
— В яких кущах, дядьку?! — аж образився хлопчик. — Я за валуном ховався, що на верхівці пагорба. До чого тут кущі?
— Виходить, здалося мені, — повільно вимовив Андрій, відходячи від багаття і знову підступаючи до Орлика. Не хотів, аби Миколка бачив тієї миті його обличчя: боявся, що не переборе себе.
"— Помітиш щось підозріле — тікай".
Отже, — якщо в кущах не ховався сам власник скриньки — за ним усе-таки стежили. І не виключено, що саме зараз ідуть назирці. А він тут шаровари біля вогнища протирає, аби йому пусто було, і вогнищу цьому, і лісу-нечистю, і...
— Дядьку? — тихесенько покликав Миколка. — Га, дядьку? Тут, здається, від нашого хазяїна гонець прийшов.
— Який ще гонець? — роздратовано перепитав Андрій, обертаючись.
І майже відразу побачив біля вогнища вовка.
Звір був дебелий, статечний, такий вівчарці шию вмить перекусить. Очі світилися хижо, по-чаклунському; шерсть на грудях злегка присмалена, в усьому ж іншому звір не мав недоліків.
За винятком того, що був тут.
— Добривечір, панове, — сказав вовк хрипким голосом покійного Степана Коржа. — Я того... за тютюнець прийшов подякувати. Не заважатиму?
* * *
Степан був від народження перевертнем, вовкулаком. Чого анітрохи не соромився, хіба що попервах, коли не вмів керувати своїми смертельно небезпечними (для нього ж таки!) властивостями. Тож уперше Коржа ледь не вбили ще в дитинстві; однак за дивною примхою долі побите вовченя, на якого привселюдно перетворився учень кобзаря, не змогли наздогнати — надто захопилися побиттям самого кобзаря. Котрий теж був вовкулаком.
Це дуже зручно, багато з наших ідуть в кобзарі, пояснював Степан біля вогню враженим Андрію і Миколці. Кобзар усе життя в дорозі, ніде надовго не затримується, всіма шанований, а труднощі подорожні — так вовкулакові з ними легше змиритися. І небезпека менша, ніж якщо увесь час серед людей живеш.
Хоча, звичайно, не всім кобзарство до вподоби. У Степана після того випадку назавжди відпала охота до цього ремесла; блукав країною, доки не пристав до козаків.
— А підстрелили за що? — спитав Андрій.
— Так... вовком перекинувся: поспішав дуже, а коня не було... Ну і відшукалися якісь мужички вправні, вцілили, іроди. Від них-то я втік — але не від кулі, куля у мені міцно засіла. Дістався якось до монастиря, людську личину накинув, у шпиталь попросився... — де і помер. Людиною. А вовком ось, сюди втрапив, у Вирій.
— І що далі?
— Гарне запитання. Відповіді не знаю, брехати не буду, але дещо чував від Мирона... ну, того кобзаря, про якого я вам розповів. У вовкулаків є свої, особливі легенди, про них більшість людей і не здогадуються. Душ у нас цілих дві в одному тілі. А чого ж, у кішки, кажуть, їх аж дев’ять — так їм легше. А в нас, якщо одну вб’ють, друга, ясна річ, залишатися в Яві не може — ми ж не коти. Але і до Господа потрапити не можемо...
— Ти віриш у Бога?
— А чого ж? — скоса зиркнув на Андрія вовкулак. — Я, до твого відома, народився від жінки, а не від собаки, і не бісове я поріддя, як багато хто про нас, вовкулаків, думає. Грішив, так — але хто ж не грішив?! А зла ніколи не творив задля втіхи чи від нудьги, до мерзоти різної схильності не маю. У Господа ж вірую.
— Але в Святому Писанні про вовкулаків хіба сказано?
— Святе Писання живі люди писали, — визвірився Степан. — Хоч і апостоли. Та давай не будемо про це. От краще скажи, ти що у Вирії робиш? Ти ж живий іще. І хлопчик також. До того ж ти у монастир прийшов, аби спасатися.
— Про характерників чув?
— Чув. А що, ви завжди Вирієм їздите?
— Справа є, — відрізав Андрій. — Тільки не впевнений я, чи вдасться мені виконати взятий на себе зарок.
І він стисло розповів Коржу про те, що сталося.
— Дивуюся лише, як тебе ліс до нас пропустив, — закінчив він, хмурячись.
— За свого прийняв, тож і пропустив, — фиркнув вовкулак. — А ти що ж, досі не вигадав, як з ним домовитися?
Ярчук хитнув головою.
— Е-ех... — протягнув Корж. — А я от, як і ти, спасатися налаштувався... Чув, мабуть, що з нами стає, коли сюди потрапляємо? І там немає нам життя, і тут... Та кому я розповідаю, ти ж, братику, теж із наших, якщо поміркувати!
— Дивлячись кого ти називаєш вашими.
— Та тих, в кого погляд на життя особливий, широкий. І не завжди батюшкам угодний.
— Ти церков у спокої залиш.
— Я — залишу. А вона — чи залишить мене? ...Слухай, братику, — Корж скоса поглянув на скриньку, — а наші з тобою шляхи часом не в одному напряму лежать, га?
— Ще й сам не знаю. До речі, — Андрій витяг із кишені люстерко й оглянув з усіх боків: наче нічого особливого. Робив, правда, майстер — відразу видно, але без усіляких там викрутасів: кістяна оправа з кількома завитками задля краси і кругле дзеркальце. В якому відбивається смутне Андрієве обличчя. От і все чародійство.
А дихнеш — з’являються літери, складаються у слова.
Андрій прочитав, кусаючи вус і не вірячи побаченому. Люстерце наказувало: "Вирушай за тінню братика".
І все. Розумій, як хочеш.
Розділ п’ятий
ВОВКУЛАЧА ТІНЬ
Що важить тінь? — шмат пустоти,
де контури прості, де ти —
уже не ти, давно не ти, — а хтось
ворожий.
"Прости", — шепочеш. Не проси,
бо слово — важче від роси,
й біжать по слову-сліду пси.
Слід пахне кров’ю.
Втечеш? — куди?! Навкруг — пустир,
і пам’ять — наче білий дим,
мов цівка п’яної води —
тече крізь душу.
І сонце — цвях, і вістря — в лоб!
Ніж у колоді — мов суглоб,
який час вивернув. Було б
тепер так слушно
перестрибнути, перекинутись...
Кричать тобі: "Ну, ти!
диви, який, бач, богатир!
Та лиш без тіні!
Так бий його! Оце так тир!"
А ти завмер, а ти — застиг.
Лиш за життям десь монастир
стоїть гостинно.
Там темно повсякдень, і час
по-іншому іде — і чар
там позбавляється печать
проклять одвічних.
Там тіні розпинають на
молитвах — і нема вікна,
де б промінь-цвях не обминав
співочий відчай.
Однак ця втеча — тільки сон.
Тож підніми, мов меч, засов.
Хай шлях чекає лютим псом —
та ти не шкірся!
А глянь ув очі, накажи —
шлях-пес вмить ляже, полежить —
і вірно уперед біжить
звірям покірним.
А тінь? — мара! Від більших ран
не помирали. Ти ж не раб,
і долі власної збирай тугі зернини.
Їх без жалю засій, полий. Болить?
Я знаю, що болить.
Тож вий найдовшу із молитв,
коли насниться,
що ти — людина...
Ранок, як відомо, мудріший за вечір. Але до нього ще дожити треба.
Андрієві не спалося. Не тому навіть, що навколо Вирій розкинувся, а просто гидко було на душі. Наче хтось чобітьми пройшовся по ній... станцював.
І ще — скринька. Вирячилася коштовними своїми баньками, наче жива, і не було від неї ніякого рятунку. Ніде заховатися на маленькій галявині, що виділив-відділив для своїх "гостей" ліс-нечисть, всюди досягає скринька поглядом, зманює, нагадує: "Тут я. Не забув?" Забудеш, аякже!
Він тихесенько, аби не розбудити Миколку, який нарешті заснув (ох, довго хлопець вовтузився з незвички!), присів біля скриньки. Обережно, наче боявся, що вкусить, протягнув руку і торкнувся блискучого боку.
Здалося?.. чи дійсно поверхня під пальцями здригнулася, мов жива?!..
— Чого ти хочеш? — прошепотів скриньці Андрій. — Чого витріщилася?
Він узяв її на руки: легку, майже невагому. Всередині — невже там порожньо? Та ні, напевне, гроші лежать чи смарагди якісь з діамантами.
— Дядьку, а можна подивитись, що в ній?
Ну от, а думав — спить, шибеник!
— Не можна. Я обітницю дав, що сам не відкрию й іншим не дозволю.
— А-а... — розчаровано протягнув Миколка. — Дядьку Андрію, а куди дівся вовк?
— Хто ж його знає. Побіг кудись. У нього свої справи, вовчі. Спи, до ранку повернеться.
— Дядьку, а вранці нас лісовик відпустить?
— Неодмінно! Відпустить, ще й суворо накаже своїм слугам, аби не заважали нам, ніяких перешкод не чинили. Але це тільки в тому разі, якщо ти заснеш. А інакше ніч ніколи не скінчиться. Знаєш казку про небесну лисицю?
— Розкажіть, дядьку!
— Живе у дальніх краях...
— Це в тих, де песиголовці водяться?
— Точно.