Ґрунтуючись на досвіді, певна річ. А пам’ять людини – складніша, тож має бути різноманітнішою у своїх проявах. Ми вдосконалили подаровані нам природою можливості. Ми формуємо (чи в нас формуються) спогади, які ми здатні аналізувати і тлумачити на власний розсуд. Ще й видозмінювати, мабуть. До того ж ми давно вже почали формувати певну спільну пам’ять, пам’ять, що лежить поза межами досвіду окремого індивідуума. Але при цьому підсумовує головне в кожному з нас.
– Маєте на увазі душниці? Тамтешні "життєписи"?
– Саме так, – кивнула графиня. Полум’я свічок віддзеркалилось у її погляді. Даргіну стало моторошно. – Саме так! Ми постійно творимо людство, єдиний організм вищого щабля, і формуємо для нього особливий вид пам’яті. Ним воно й керуватиметься, може, спочатку мимоволі, наче той собака, який не здатен проаналізувати накази, що виринають із його звіриної пам’яті. Ми відступимо на крок назад, щоби взяти розгін і злетіти у височінь. Перейти до нової якості буття, наблизитися до всезнаючого і всемогутнього Бога. Породити свідомість, яка буде вічною, адже тлінні тіла змінюватимуть одне одне, а спільний розум людства опиниться в безпеці від одномоментності матеріального буття. Але для цього нам потрібно здійснити перший крок. Привести до ладу механізми нашої пам’яті. Або ж змиритися, що нове буття доступне не всім.
– Заледве уявляю собі те, про що йдеться. У вашому описі майбутнє людство скидається більше на бджолиний рій. Та навіть коли й так – за допомогою чого ви маєте намір звести механізми нашої пам’яті до певного спільного знаменника, про який говорите?
– Хіба ж це не очевидно? Спогади завжди оманливі. Ніхто не може стверджувати, наче все, що він пам’ятає, відбувалося насправді. Але ми, люди, віримо в те, що пам’ятаємо, а не в те, що було. Людство ж віритиме в те, що зберігається в його матеріальній пам’яті, у душницях. Зрештою, хіба душа – це не наші спогади?
– Ну от, – ховаючи усмішку, уточнив Даргін, – ви прагнете сотворити з людства таку собі багаточленну звірину, яка…"
Дідова кулька раптом гойднулася й розгнівано стукнулася об книжкову полицю.
Лише за кілька секунд Сашко здогадався, що це через протяг.
– Читаєш? – поцікавилася мама. Вона так і стояла, привідчинивши двері, не наважуючись зайти. – То читай, читай, не відволікатиму вас. Тільки не засиджуйся довго, гаразд? Завтра до школи.
Сашко пообіцяв, що не засиджуватиметься.
– Як він?
Сашко повів плечима:
– Як зазвичай, мамо. Чесно.
– Ну, добраніч. – Вона почекала, наче хотіла ще щось додати, кинула погляд на дідову кульку й пішла.
Сашко якийсь час просто сидів, утупившись у зачинені двері. Інколи йому здавалося, що найгірше з того, що сталося, – не смерть діда, а те, як сприйняла її мама.
Тепер щовечора він читав уголос по три-п’ять сторінок. Настільки виразно, наскільки йому вдавалося. Дід не вельми полюбляв фантастику, тим паче стару, але ж нащось узявся за цю книжку.
Сашкові було байдуже – нащо. Він не вірив, що для діда зараз це має якесь значення. Це мало значення для мами. І для Сашка. Простіше читати щовечора по п’ять сторінок нудотини, ніж розмовляти з дідовою кулею.
Він ліг спати раніше й уві сні знову опинився в душниці, знову загубився в лабіринті стелажів, а потім знову переплутав ліфти й замість того, аби їхати вниз, до колони з лицарем, рушив угору.
Уві сні він дістався самісінької маківки башти, тут не було ані риштувань, ані табличок: "Обережно! Ремонтні роботи". Світ внизу здавався тривимірною картою: мережа дротів-душоловів розділяла його на квадрати, ромби, трапеції.
Сашко задер голову до небес, білих і пласких, наче кришка аптечки. Башта упиралася в них. Там, де шпиль торкався небес, було видно тонку чорну подряпину.
Колись, подумав Сашко, їм таки доведеться будувати не вгору, а вшир.
Він помітив металеві скоби, що тяглися від майданчика, де він стояв, цементним боком башти нагору, до кінчика шпиля. Вітер прослизав під куртку, розпливався спиною, наче підталий сніг, що потрапив за комір. Щоби не змерзнути, Сашко почав дертися вгору.
Невідь звідки з’явився кудлатий мультяшний собака. Він біг собі похилою поверхнею, наче звичайною прогулянковою доріжкою. У руці тримав роздутого так, що скидався на кульку, снігура, до лапок якого кріпився ланцюжок. Снігур виблискував намистинами очей і час від часу зітхав. Потім почав ледве чутно наспівувати знайомий мотив. От тільки Сашко ніяк не міг пригадати, який саме.
– Не згадаєш, – повідомив кіт. Теж із повітряною кулькою, але та була схожа на голову манекена в перуці. І коли встиг наздогнати?.. – Не згадаєш, навіть не намагайся. Зрештою, хіба пам’ять – не зліпок нашої душі?
Зненацька рвучкий порив вітру гойднув кульку з перукою. Почав розвертати. Сашко побачив вухо, щоку й високе чоло.
Не манекен, зрозумів він упевнено й чітко. Не манекен. Жива.
Вітер дув, голова, погойдуючись, поверталася і ніяк не могла повернутися, Сашко невідривно дивився на неї, аж раптом зіслизнув униз, скоби виявилися поруччям ліфта, замиготіли поверхи, поряд було дзеркало, у дзеркалі – голова, яка й далі поверталася, і Сашко здогадався, що вона належить йому, йому – і більш нікому!..
Підскочив у ліжку, хапаючи ротом повітря.
Було тихо. Але в темряві наче вібрувала луна знайомої, невпізнаної мелодії.
Так іноді трапляється; особливо коли несподівано прокинешся.
* * *
– Слухай, – промовила Настя, – приходь завтра після уроків на день народження, у "Теремок", це через дорогу.
Сашко повів плечима й чомусь зашарівся.
– Звичайно, прийду. Віш-лист є чи самому вигадувати?..
Вони мерзли на зупинці вже хвилин п’ятнадцять. Патякали про всілякі дурниці, проте час від часу надовго замовкали. Так, наче кожен на щось чекав і ніяк не міг наважитися сказати про те, що давно збирався.
Періщив дощ, але під дашком нікого не було. Кульки в їхніх руках гойдалися, мляво смикали за ланцюжки, наче сподівалися злетіти. За останні кілька днів Сашко вже звик і не зважав.
– Ну який віш-лист… – сказала Настя. – Тільки щоби не їстівне – навіщо? Іграшку якусь. Можна, мабуть, квітку гарну в горщику, але недорогу, добре? Ще він аудіокниги з казками любить. Часом плакати перестає.
– А. – Сашко потер пальцем задублий ніс. – А. Це брату, точно.
Приїхала маршрутка, народу – битком набито.
– Ну, я побігла.
– Ага.
Він спостерігав, як Настя, склавши парасольку, пробивається до салону, потім рушив додому. Направду, не надто й поспішав. Батьки цими днями досі сперечалися через дідів спадок. Батько хотів, щоб вони зателефонували редактору Антон-Григоричу, аби розібрати рукописи, навести в них лад і, може, видати. Мама була проти. Гроші грішми, але спершу варто самим розібратися. Хтозна, що там є.
Тільки аби розбиратися, у тата й мами бракувало часу: щоб утриматися на плаву, працювали з ранку до ночі.
Він подумав про день народження Настиного брата. Дурна ідея: влаштовувати свято тому, хто не зможе повеселитися. Заспокоїть це брата чи тільки ще більше засмутить? Та й чи зрозуміє він узагалі, що відбувається?
І який подарунок для нього вибрати?..
Увечері зателефонував Лебединський.
– Ти що, – запитав, – з Курдіним помирився?
– Га?
– Ну от я й подумав, що фігня.
– Чому ти взагалі про це завів мову?
– Та… – спробував ухилитися від відповіді Лебідь. – Ходять чутки… – Він прокашлявся й ніби між іншим поцікавився: – Слухай, а ти зараз сам?
Сашко озирнувся на кухню, де поралася коло вечері мама. Батько, насупившись, читав у вітальні якісь роздруківки.
– Ну, сам. А що? – спитав Сашко, причиняючи двері своєї кімнати. Сів за стіл, тримав мобільний лівою рукою, а сам почав малювати на аркуші записника безглузді візерунки.
– Ти давай обережніше завтра-післязавтра. Ну, коли до школи йтимеш. А назад узагалі пропоную разом і лише залюдненими вулицями.
– Очманів?
– Ти, Турухтуне, слухай, що тобі мудрі люди кажуть. Рукоп’ят відтоді на тебе дуже лютий. Кажуть, збирається зі своїми тебе заловити.
– Хай спробує.
– Бовдур ти, Турухтуне. Вони ж психи: якщо почнуть…
Сашко згадав, як Рукоп’ят борсався в багні.
– Не почнуть.
Лебідь пирхнув.
– Гаразд, – мовив, – не почнуть то не почнуть. Можеш просто старому друзяці зробити послугу і прислухатися до поради?
Сашко намалював ще одну закарлючку. З’єднав із сусідньою. Трішки повагався, вирішуючи, яка буде усмішкою, а які – очі.
– Лебедю, давай від післязавтра, га? Завтра не можу.
– А, ну звісно. Знову Настя, еге ж? Нарешті запросив у кіно? Диви, Альфредо. Якщо передумаєш, пропозиція все ще актуальна.
– Дякую, Лебедю. Я ціную це, правда. Але завтра ніяк.
Він натиснув "відбій" і ще деякий час просто сидів, розглядаючи намальованого собаку. Пелехатого й життєрадісного, з повітряною кулькою в кулаці.
Що б не зображав, рано чи пізно завершував таким собакою. Наче це могло допомогти зрозуміти діда чи Настиного брата.
За вечерею батько повідомив, що прийшов лист із душниці.
– Чекають до кінця березня чи курикулум, чи кульку. Інакше угоду буде анульовано. "За нинішніх непростих умов те, що комірки залишаються абсолютно незайнятими, для нас є неприпустимим марнотратством" – і далі в такому ж дусі. Я перечитав угоду. Мають право. – Він зітхнув так, наче збирався сказати щось неприємне, але неминуче. – Може, усе-таки?..
Мати, не дивлячись на нього, похитала головою. І далі собі наливала чай, ніби нічого не сталося. Так само спокійно відповіла:
– Ти знову за своє? Те, що написав Бурдига, нікуди не годиться, сам знаєш. "Борець за гуманізм", "складні внутрішні протиріччя"… Якщо він ще хоч раз сюди заявиться, я скину його зі сходів, цього покидька. Не допоможеш – сама впораюся.
– Прошу, не починай!.. Гаразд, гаразд, я згідний, Бурдига забабахкав ще одну агітку. Ну, він завжди таке писав, раніше це тебе не дратувало, але, – батько здійняв руки, щоб випередити звинувачення, – маєш цілковите право, я не сперечаюся.
– Він шпигував за татом. Якщо віддамо йому рукописи, ми їх більше ніколи не побачимо. А надрукують вони лише те, що вважатимуть за потрібне.
– Зараз ідеться не про рукописи. Олено, нам треба щось вирішити. Не Бурдига – тоді хто? Давай візьмемося й напишемо самі. Чи когось наймемо. – Батько спохмурнів і похитав головою. – От тільки грошей катма…
– Тато, – втрутився Сашко, – а хто взагалі їх пише, ці курикулуми?
– Та по-різному.