Л. постукав, і одчинила мама. Радість і щастя. А потім цілий день — говоримо, говоримо, блукаємо по кімнатах, як сп’янілі, купаємося (нарешті за цілу зиму), їмо, їмо, жартуємо, сміємось, сповнені невимовних найніжніших почуттів не тільки між себе, але й до речей, які залишились цілі і просто зворушують, бо кожна нам щось нагадує, з чимсь пов’язана у спогадах. Ах, це наче сон! Приходять Жорж [брат автора. — Ред.] і Женя — теж наче сон. Ці два-три дні такі переповнені, незвичайні, незабутні, що годі про них вичерпно й сказати. Вони залишаються, як справжнє свято — передусім у душі, в почуттях.
Другую дня: районова Шевченківська рада (В. Підвальна, 15), де розв’язується справа приписки; візит до ред-ції "Нового Укр. Слова" і знайомство зі Штепою. Ось він який! — яничар і зрадник! Тож-то очі в нього не дивляться прямо, а все збігають поглядом убік. Він радо приймає мене, просить співробітничати.
Тут же знайомство з п. Малиновським, представником нім. преси (сам він західньоукраїнеиь). За його пропозицією написав велике інтерв’ю для нім. преси, вчора вже послано. Вчора він уже втретє був у мене в хаті, хоче наладнати тісніші зв’язки й пропонує постійне співробітництво в нім. органах. Добре. Для "Н.У.С." просять конче нарис про останні бої під Харковом. Не дам.
Був в театрі "Вар’єте" — добре, аж не сподівався. Вчора був ув опереті — "Коломбіна" — теж непогано.
19/УІ — 42 р.
Склав візиту голові міста Л. Форостівському. Добре прийняв. Розмовляли години дві — власне, він увесь час розповідав. Людина, видно, вольова, ініціативна, діловита й дисциплінована. Принаймні, перше таке вражіння. Тип чинного й свідомого власної гідности українця, яких нам треба зараз якнайбільше.
Сьогодні — візита до його заступника проф. Волконовича. Теж багато про себе розповідає, але це вже інший тип, верткіший, хитріший, дуже, видно, самолюбивий і значно старший роками — колишній викладач слов. мов університету.
З третього дня приїзду майже щоденно зустічаюсь з Г. Ко-стюком, колишнім пролітфронтівцем, заповзятим ваплітяни-ном. Був 6 років на засланні, зараз тут керує відділом мистецтв і, каже, ще з Харкова додержує приятельських стосунків із Фо-ростівським.
Майже щодня зустрічаю різних знайомих — вигуки, обійми, привітання, поцілунки. Виявляється — мою статтю "Україна живе!", передруковану ще в грудні київською газетою, всі читали, всім вона дуже сподобалась, і всі ждали мене до Києва.
У ред. "Нового Укр. Слова" вже 5 днів лежить інтерв’ю зі мною, зроблене Ів. Лисогорком, добре, вдале інтерв’ю. Але лежить. Я жду, коли видрукують, — тоді, можливо, дам перший матеріал. Вони ж щодня попитують за моїм матеріалом і ждуть, щоб я його швидше дав. Знаю: тоді видрукують лише матеріал і потреба в інтерв’ю одпаде. Отак і вичікуємо один перед одним — заминка, напруження вже почалось. Я такий, що радо й зовсім не друкувався б у цій газеті. Вона не те що безпорадна, побудована вся на передруках, а просто
підозріло-безлична, шкідлива. Не орган, а якась протоплазма. Од неї просто смердить. Страшенно не хочеться мені з нею зв’язуватись,— Бо коли зв’яжусь, то передбачаю незабаром серйозні непорозуміння, — її співробітники, здібні на яку завгодно провокацію. Ще поміркую, ще зважу.
А поки що знову, як на курорті. Перепадають дощі, і повітря в Києві чудесне. Багато сплю, багато (аж занадто) їм і швидко набираю тіла (хоч хвороба однаково дається взнаки). Впорядковую хатні речі, книжки, папери. Хочу змінити квартиру — нове життя в новій хаті. А зруйнований, згорілий Хрещатик вражає до сліз.
20/УІ — 42 р.
Сон: О. Вишня спочатку в гурті якомусь (наче кінець великих зборів) підходить і каже мені слово з приводу доповіді, з яким я охоче погоджуюся. Потім — знову гурт, їдальня, а він перестрів мене з двома повними чарками й пропонує випити. Я натякаю на мою виразку, а він підморгує, киває—мовляв, нічого, пий, не завадить. Я чокнувся з ним і випив. А тим часом бачу, що офіціантка вже несе мені миску закуски — смажену курку, залиту сметаною. Починаю задоволено їсти. Мама каже, що це — прибуток.
22/УІ — 42 р.
От і рік, рівно рік війни. Я знову, як і рік тому, сиджу в своєму кабінеті. Все переніс за рік, — наче важкий і просто неймовірний сон. Ах, який страшний сон! І скільки повчального. І скільки, незважаючи ні на що, полекшання, справжньої глибинної радости.
Ще раз та ще раз переконуюсь: є невидима й непереможна над людиною сила. Хай це зветься доля чи як завгодно. Це, у всякому разі, наймогутніша Сила. Од неї, кінець кінцем, все залежить. Що б не робив, як не складав би свої плани, скільки б енергії не витратив, намагаючись бути господарем своїх справ, а Вона — Дажбог — раптом усе по-своєму скрутить, разюче, несподівано все поверне геть в інший бік. І що найразючіше — бачиш потім, що Вона діє надзвичайно логічно, правдиво. І мимоволі почуваєш себе не те що особисто слабким, нестійким, а якимось короткозорим, недосвідченим, просто іноді дурним. Стоїш, геть ошелешений, і тільки дивуєшся.
От минув рік війни, а я став мудрішим, дорослішим на десять років. Яким же немовлям був я рік тому. І став я, поза всім, морально сильнішим, незрівнянно багатшим.
Вчора: обіду Ф. Гладкова. Його дружина—хороша українська молодичка, теж з Київщини. Дуже турбувалась за моє здоров’я і на дорогу силоміць тицьнула мені в кишеню з фунт масла. Обід був, як на теперішній час, заможницький, — навіть вареники з сиром і з сметаною, навіть курка (та ж то снилось передучора). І самогон був. А хазяїн до приходу гостей вже сильно пригостився і одразу ж після закуски, хильнувши дві шклянки самогону, заточився, упав на канапу і заснув. Ми обідали без нього. Був іще Б. Каштелянчук, кореспондент газ. "Голос Волині" (Житомир), сам початковець-літератор, що слухав мою лекцію торік чи позаторік на літгуртку журн. "Молод, більшовик" і досі захоплений нею. Загалом — досить легковажний, "кручений панич".
24/У1 — 42 р.
Вчора були в мене оператор "Укрфільму" Топчій ще з якимсь своїм співробітником. Пропонують написати текст до документального фільму про Київ. Сказав, щоб зайшли 25-го, дам остаточну відповідь.
Сьогодні: візита до Штепи (треба ж вияснити справу, бо все якось застигло). Каже: в генералкомісаріаті затримують мою справу з анкетами і немовби так йому відповіли: "Любченко був активним совєтським письменником, хай тепер зачекає. До таких ми застосовуємо метод вичікування аж до закінчення війни. Працювати за попереднім їхнім фахом їм не дозволяємо. Хай попрацює поки що на якійсь іншій роботі". Якщо Штепа не бреше, то все це просто жорстоко. Треба було тобі, Аркадію, так ризикувати життям, щоб утікти від большевиків, треба було тобі стільки пережити і так болісно ждати визволення, з перших же днів почати співпрацювати з нім. збройними силами в Харкові, так віддано й завзято працювати, незважаючи на хворобу, так мріяти й рватися до Києва, щоб, кінець кінцем, мати отакий прийом! Оце справді "діалектика"! Але нічого —це вже дурниці, порівнюючи з тим, що пережито. Я їм, коли схочу, своє доведу. Хоч Штепа провокує, але я свого доможусь. Був допіру сам у генералкомісаріаті, просив зав. від. преси Рейнгардта прийняти мене. Було вже пізно, він був дуже зайнятий, скерував мене до свого заступника Люфта, а той уже поїхав додому. Завтра зраня одвідаю Люфта. А може бути й таке — той же Штепа з Якубським (ой, лис! і морда лисяча!) вбачають в мені не дуже бажану, загрозливу для їхньої редакції (та й взагалі на київському літературному фронті) постать і самі щось напровокували в ген-ком-ті. Бо ж звідки ж ці закиди щодо активности, коли я останні сім років нічого майже не писав? Від таких "компатріотів" можна сподіватись чого завгодно. Так, дуже можливо, що для них я начебто якийсь загрозливий конкурент, — хочуть одразу мене ж присадити.
Вчора був у лікарки-травниці на Дмитрівській вул. Стара чаклунка. Взялася лікувати, надавала варива, порошків, мастик і трав. Сьогодні зачав лікування. Вирішив так: нічого на цьому не втрачу, а поки зроблю операцію, треба й цього народного способу спробувати. А ну ж допоможе щось? Про неї дивовижні речі розповідають — і то люди, яких вона ось нещодавно вилікувала. За большевиків її покарано було, як чаклунку, тюрмою.
Сьогодні — зустріч і знайомство з редактором місцевої російської газети "Послєдніє новості" — Дійовим, здається, він щойно повернув з Берліна, де був 11/2 місяці у відрядженні. Молодий російський інтелігентик, який нагадує вихідця з "золотої молоді". Розповідав багато про сучасний Берлін. Між іншим, тамтешній анекдот з приводу широко застосовуваних ерзаців — Х-ві набридло це пісне життя, і він, вирішивши скінчити самогубством, купив в аптеці отрути, напився, жде смерти, жде, аж нічого не вплинуло. Виявляється, що отрута — ерзац. Тоді він вішатись, але теж не вийшло, бо мотуз (ерзац) з паперу урвався. Тоді топитися, але убрання (ерзац) з дерева утримало його на воді. Він врешті розчаровано махнув рукою, затоскував і через два тижні просто з досади й голоду помер.
Брата Юрка хотять скерувати на роботу до Німеччини.
25/УІ — 42 р.
День. Дощ. Теплий, літній, пахучий, — особливо в цьому чарівникові Києві, геть затопленому зеленню. Крізь дощову
пилюгу вже просвічує сонце і над купами дерев у Ботанічному стоїть синявий випар, як дим. Краса!
Допіру повернувся з генералкомісаріату. Розмова з заступ, зав. від. преси — Люфтом. Застав його одразу. Одразу мене прийняв. Я привітався і одрекомендувався по-німецькому, але застеріг, що погано ще цією мовою володію і попросив перекладача. Він вийшов, пошукав, привів ту саму пані, що вчора я з нею мав дотичність у почекальні Рейнгардта. Запитання: чому я виїхав з Харкова? Пояснюю хворобою і поворотом додому. Він, виявляється, не знав, що я місцевий мешканець і був евакуйований. Це одразу надало більшої ясности моєму становищу. Коли ж я розповів про роботу в Харкові й показав документи, які свідчать, що я з перших днів приходу до Х-ва нім. збр. сил включився в активну працю й працював до останнього дня від’їзду звідти, показав ще й газети з моїми статтями, — сумніви, які були тут, ще більше розвіялись. Він сказав, що в "Н.У.С." штат буде днями ще додатково скорочений, газета розміром ще зменшується і стає виключно політично-інформативною, тому для мистецько-літературних матеріалів там залишиться місця 10 — 5%.