Підпер гори Угорськії своїми желізними полки, заступив Королеві путь, затвори в Дунаю ворота, меча бремени чрез облаки, суди рядя до Дуная. Грози твоя по землям текут, отворяєши Києву врата, стріляєши с отня злата стола Салтани за землями.
Стріляй, господине, Кончака, поганого кощея, за земля Руськую, за рани Ігореві буєго Святославича.
В цім, дещо барокковім своїм патетизмом, закликові не все було поетичною гіперболою: Галичина часів Осмомисла дійсно була державою, що давно переросла розміри "вотчини". Це вже була сила, до якої звертався з надією володар підупадаючого Києва. Вік Києва, як столиці імперії, вже був порахований і доля його була визначена. Роман Великий, титулуючись "самодержцем всея Руси" і "ревноваше діду своєму Мономаху", вже здає собі справу з закінченої ролі Києва і тримає там лише князя-посадника свого, хоч Роман ще міг виконувати місію "собиранія Землі Руської" — від Заходу.
Але рання трагічна смерть (1205) перетинає його нездійснені "соборницькі" заміри. Та й великий Данило, король, якому припало таке бурхливе життя в найкритичнішій добі нашої історії (монгольська навала), боронить Київ, але тільки через воєводу свого Дмитра, отже навіть не князя.
В той спосіб західня половина бувшої Київської Імперії все більш, силою речей, усамостійнюється в постаті Галицько-Волинської Держави. Вона несе політичний та й культурний тягар насліддя Києва ще ціле століття, продовжуючи державність "Руської Землі". Рівно століття по монгольській навалі гине (з рук бояр) Болеслав Юрій (р. 1340) і кінчає собою династію.
Приходить у нас на зміну Рюриковичам нова династія — литовська — Гедиминовичів. Галичина падає в руки Польщі (1352). Але Ольґерд литовський вже р. 1362 опановує Київ і садовить там свого сина — Володимира. І це ім'я, що нагадувало величне минуле Києва, було дане не випадково. Литовська династія (а ще ж Роман Великий "орав Литвою", ц. т. полоненими литвинами.), з одного боку, ліквідує монголо-та-тар на нашій землі (битва на р. Синюсі 1363), з другого — ставить собі велетенське завдання: реставрацію "Руської Землі", ц. т. старої Київської Держави.
Це може найяскравіший приклад того, як культурний спадок диктує політику! Бо й звідки ж могли постати такі велетенські концепції у недавно ще півди-ких ватажків і князьків литовських племен!
Перекреслити спадок київської культури, розуміється, не вдавалося й на терені опанованої поляками Галичини.
Розкладається, догниває імперія монголо-татар, хоч Тамерлан ще підтинає Вітовтові шлях до опанування Чорномор'я (на Ворсклі 1399). Це припинило натуральний процес "українізації" литовської династії і спричинило раптовий зріст польської потуги. На зміну монголо-татарам виростають дві сили: католицько-окциденталізована Польща Яґеллонів — від заходу й татаро-візантинізована Москва, ще донедавна провінція Золотої Орди, — від півночі. Вже з кінця XV ст. московські князі, перед тим лише намісники зо-лотоординського хана, починають оперувати титулом "государь всея Руси". Шлюб Івана Ш з візантійською княжною-емігранткою Зоєю, наплив візантійських еміґрантів-"грекулів", що сфабрикували для Москви міт "Третього Риму", автократична влада і сполучена з нею військова сила — ото найхарактеристичні-ші риси північного новотвору. Він поволі й пляново виходить на арену історії і ласим оком починає дивитися на "Литву", як звали на Москві тоді нашу Батьківщину, але наразі діє при помочі дипломатії, пропаганди ("віра православна") і розкладової агентури.
Значно одвертіше і не без розмаху виступає на "литовських" теренах Польща, зручно збагачена шлюбом Яґелли з Ядвіґою, озброєна поза тим ідеєю латино-за-хіднього культуртрегерства та легендою "воюючого католицтва". Люблинська "угода" р. 1569 (як пізніше "угода" Переяславська — Москві) віддає Польщі всю Україну. Доба династії Гедимшовичів скінчилася і наша Батьківщина політично обертається на колонію, особливо При— і Задніпров'я, що починає грати ролю якогось wild west Речі Посполитої...
Від півдня зростає болючою раною нашої землі — Кримський ханат, татарський васаль османської імперії, що, маючи чудову базу на цім прекраснім нашім півострові, століттям буде плюндрувати нашу Батьківщину, руйнуючи навіть Київ (Менґлі-Гірей р. 1482 в союзі з Москвою, посилаючи золоту чашу з Софійської катедри в подарунок союзникові — Іванові III), знекровлюючи наш нарід періодичними ясирями та пізнішими зрадливими "союзами" (Берестечко і Жва-нець).
Здавалося, над історією нашою западає залізна завіса. Та так лише здавалося. Культурне насліддя Києва і зв'язана з ним історична пам'ять — по всіх бурхливих, часом здавалося, згубних подіях — відживали знову і знову, і проявлялися при першій можливості. Це культурне насліддя Києва та історична пам'ять ві-дограють велику ролю в добі литовської династії, добі, так ускладненій унією Литви з Польщею, коли то Ольґерд та пізніший несамовитий, ніби одержимий ідеєю "Руси", Свидригайло, — всю свою державно-творчу і мілітарну енергію віддають нашій землі. Але й фатальна політика Польщі, вже по т. зв. Люблинській Унії (1569), при всім завзятті її, при всій блискучості і спокусливості її культури, не була всилі перебороти й згасити старокиївські поклади духа.
Се ж бо те плем'я славного народу руського з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і суходолом. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилях морем і сушею плавало та Царгород здобувало. Се ж вони за
Володимира Святого, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірик... Так демонструють історичну пам'ять представники нашого духовенства в меморіялі р. 1621 про козаків. Так мислила наша інтелектуальна еліта напередодні державнотворчих змагань нашої нації в добі Барокко.
II
Ми дали, хоч і дуже побіжно, зарис політичного тла доби, що попередила з'явлення Козацтва в нашій історії.
Як вже не раз підкреслювалося, історія взагалі, а історія культури зокрема — то є процес, в якім кожна подія чи явище має за собою свою генетичну лінію. Насіння наступної доби вже посіяне в добі попередній. Якою б "несподіванкою", ба й "чудом" нашої історії не видавалося явище Козацтва для нас, чи, тим більше, для чужинця, — Козацтво не було "випадком", не впало з неба історії раптом на терени Батьківщини, де, здавалося, політична історія народу-господаря закінчилася, бо на арені її забракло історіотворчих сил нації.
Справді, на перший погляд, є то чудом нашої історії: обезголовлений національний організм — власним внутрішнім зусиллям — вирощує собі голову. Провідна верства — здрібнілі князі й боярство, пізніше навіть єпископат — втягається механізмом польської державности, недостачі якого зручно компенсувала месіяністична ідея латинської "воюючої Церкви" та "ширення західньої культури" на "диких", мовляв, теренах. І от, на зміну відумерлій аристократії "несподівано", бо в історично-короткім часі, з'являється аристократія нова, з'являється "чудом", бо ніби з "нічого" зроджена.
Козацтво було свого роду "варязтвом", з тією різницею, що не з'явилося ззовні, а було зроджене з лона обезголовленого національного тулубу.
Та в дійсності це історичне чудо нашої нації було логічним наслідком цілком реальних процесів, що їх лябораторією була саме західня половина всеукраїнської еліпси — терени ще свіжих руїн Галицько-Волинської Держави, терени князівства Волинського, твердині міст як Холм, Луцьк, Острог, Берестя, Львів. "Литва", ц. т. литовська династія, якби справді "розорала", а подих європейського заходу ті терени — засіяв.
Вже з кінця XV ст. з'являються перші відомості про козаків (слово походження, правдоподібно, тюркського і дуже давнього, сенс якого приблизно відповідає слову "вартовий"). Але в початках своїх Козацтво має характер виключно мілітарний, як форма погра-ничної самооборони і охорони народу на загрожених татарським Кримом і Туреччиною рубежах національної території. І порівняно довгого шляху і трудних етапів було потрібно, щоб Козацтво набрало того провідницько-аристократичного значення, яке у всій своїй величі появило допіру XVII ст. Отже, період кристалізації Козацтва, як стану, тривав коло півтора століття. І коли початок організації Козацтва — Запорозька Січ (1552 р.) — в'яжеться з ім'ям оспіваного в думах князя Дмитра Вишневецького, отже представника ще традиційної аристократії, то вже Козацтво, як виразна й організована національно-політична сила, з якою мусить рахуватися чужинний світ, зв'язане з ім'ям Петра Конашевича-Сагайдачного (1619-1622), незначного шляхтича з галицької Самбірщини і — що найприкметніше для нас — абсольвента Острозької Академії, де професорував Даміян Наливайко-стар-ший — брат трагічного ватажка одного з попередніх козацьких повстань — Северина d11.IV. 1597).
В цім випадку "культура" ніби справді попереджує "політику", бо політичну кристалізацію Козацтва не можна собі уявити без утворених на західній зразок колегіюмів в Острозі (1580), у Львові (біля 1590), врешті в Києві (1615). Сюди саме гетьман Сагайдачний переносить — по стількох роках бездержавного існування — свій осідок, як осередку не лише культурного, а й культурно-політичного (1620), властиво, як до відновленої столиці.
Ці культурні етапи Острог-Львів-Київ, зв'язані з постанням міщанських на "магдебурзькім праві" опертих братств, найбільш характеризують підготову і визрівання нової провідної верстви України і найвираз-ніш показують нам історичну лябораторію, в якій сформувалося Козацтво до рівня тих завдань, що перед ним поставила історія. Ці культурні осередки, що пізніше виформували — за великого митрополита Петра Могили (1596-1647) — згодом таку славну Києво-Могилянську школу (академію) і відновили Київ, як культурний центр Батьківщини, — вони, властиво, приготували (а почасти й зродили) дійових осіб доби Барокко. Ці осередки стали школою, де нація сформувала й вишколила свій інтелект.
Не можна собі уявити бурхливо-динамічної, блискучої, славної, хоч вкінці й трагічної Хмельниччини — без цих шкільних осередків, без величезної суспільно-національної праці зв'язаних з тими осередками Братств, без періодичних, вперто повторюваних козацьких повстань до-Хмельниччини (К.