І хоч діти були залишені в хаті старого діда, під його опіку і догляд надійної жінки, родички на селі, але серце матері не знало ні радості, ні спокою ні вдень, ні вночі.
Потім настало те, про що каже народна приказка, що "на віку—як на довгій ниві". Треба було пережити арешт старшого брата Івана Тобілевича і висилку його на п'ять років до Новочеркаська на-Дону, треба було прощатися з ним, виряджаючи в далеку дорогу. У цім горі був їй щирим другом, крім братів, один артист —Мова, який згодом став її чоловіком. Саме в Новочеркаську, де ми з чоловіком жили в засланні, одбувся їх шлюб і гучне весілля на радість усіх братів і всього товариства артистів. Було два роки спільної праці, а коли настали непорозуміння між головними діячами трупи, то Марія Садовська, яка любила всіх братів, тяжко переживала розлуку з тим, хто відходив. Але глибока любов до тих братів, що з нею лишились і вели далі своє, діло, загоїли всі рани серця, і вона працювала з ними до самої смерті, яка так раптово вкоротила їй віку в самім розквіті її сил — артистки, жінки і громадянки. Це сталося в Одесі наприкінці зимового сезону 1891 року. Не стало на світі одного українського соловейка — так називали Марію Садовську ті, що її бачили і чули її чарівний голос.
М. К. Садовський
Доля України, життя народу, його злидні, неволя і темрява були майже ціле століття невичерпним джерелом тем для творчої праці найкращих українських письменників.
Згодом, у наслідок їх творчої діяльності, розпочав свою працю і український театр.
Якщо наукові і літературні твори були приступні лише для обмеженого гурту свідомих, культурних громадян, театр у живих словах і образах промовляв до кожного слухача, до кожного людського серця, будив у ньому свідомість і приспані буденщиною життя благородні почуття.
Серед тих, хто творив український театр наприкінці минулого століття, не можна оминути мовчанням світлого імені Миколи Садовського. Один з визначних і славних артистів українського театру, Микола Садовський народився в селі Костоватій на степовій Україні, на Херсонщині13, в родині Карпа Тобілевича.
Виростаючи на селі в дружніх стосунках з селянами, Микола, як і його брати, мав змогу глибоко відчути душу селянина, його недолю. Він сам зробився неначе членом великої селянської сім'ї.
Перші роки дитинства Микола Садовський прожив як у чарівному сні під опікою любої матері, що співала йому своїм чудовим голосом народні пісні, прожив серед краси природи, гаїв, садів і ланів, серед мелодій пісень і дум українських, в яких обездолений народ виливав свою тугу і шукав розваги. І коли через кільканадцять років доля поставила його на сцені українського театру в ролі бідного бурлаки Миколи, чи ватажка Сави Чалого, чи гетьмана Богдана Хмельницького, чи Степана-невольника, то в його душі й уяві вистачило засобів, щоб характерними рисами відтворити постаті героїв сучасного та минулого.
У цьому допомагали йому зовнішні дані: велична постать, краса обличчя і голос, повний усіх відтінків почуття душі людської. Правду говорив часто Іван Тобілевич, що тільки за винятково сприятливих умов родяться такі таланти на світі.
Свою першу шкільну науку Микола Садовський проходив у місті Бобринці. Це дало можливість молодому учневі школи іноді бачити ті вистави, які влаштовував ного брат Іван разом з Марком Кропивницьким, багато про них чути, захоплюватись успіхами і грою артистів. Це також збудило в душі хлопця щиру прихильність до діла, яке так цікавило і хвилювало брата Івана, який був йому за учителя і друга. А коли через два роки брата Івана перевели до Херсона секретарем міської управи, а ще через два роки — до Єлисаветграда, то Микола теж був переведений туди в гімназію (Херсонську), а потім до реальної школи в Єлисаветграді, де на той час оселився і батько з усією родиною, купивши собі домок з садком на краю міста. Ці переїзди з школи до школи дали змогу юнакові жити під опікою старшого брата і знайомитись з життям міста; з суспільством, поділеним на класи панів і простих людей, дали змогу познайомитись з яскравими представниками народницької інтелігенції: учителем Дмитром Пільчиковим, доктором Панасом Міхалевичем та іншими, що були на той час ясним світочем у темряві ночі для молоді, що перші показали їй шлях, яким слід іти серед нетрів життя, щоб служити своєму народові.
Коли вибухнула війна 1877 р. проти Туреччини, Микола Садовський пішов добровольцем. Пішов, хоч міг і не йти, пішов, бо чула його душа не могла залишитись у затишку родинного гнізда і не відгукнутися на заклик братів слов'ян, яким загрожувала загибель і неволя.
Цей рішучий вчинок Миколи Садовського вимагав вії нього не абиякої мужності і сили волі, бо йти доводилось на явну згубу в чужий далекий край. Іти тоді, коли вже відкривалось для нього поле праці на сцені українського театру, бо коли час від часу ставились у місті аматорські вистави, то в них брали участь і брати Тобілевичі.
Сцена ж з перших кроків завоювала собі серця юнаків, і вони ще з того часу готові були віддати їй все своє життя. Але обов'язок громадянина поборов голос серця і мрію Миколи Садовського. Він пішов на бойове поле, де смерть косила свої жертви в широких степах півдня, на переправі через Дунай, через Балканські висоти, під мурами Царграда. Він бачив гори трупів, занесених снігом, і сам тільки чудом якимсь залишився живим серед того пекла. Тільки чудом! На Україну він повернувся тяжко знесилений тілом і душею.
У мене залишився випадково лист Миколи Садовського, писаний до брата Івана з військового табору. У ньому виявлена сердечна туга за Україною і щире бажання якнайшвидшого повернення. І те щастя, яке він подарував своїй родині і всім друзям своїм поверненням, було і для його серця цілющою водою. Мати плакала з великої радості, батько, реаліст у житті, кричав в нестямі: "Горілки! На сто карбованців горілки!"
Це були незабутні хвилини для всіх рідних і близьких.
Але враження від страшних подій війни були такі тяжкі, такі болючі, що він не любив про них згадувати.
Спочатку він шукав забуття кривавих примар війни у батьківській хаті або на хуторі "Надія", серед херсонських степів, а потім, діставши листа від Марка Кропивницького, поїхав до нього в Кременчук, в російську трупу Ашкаренка, і там зіграв одну визначну роль у п'єсі, перекладеній з французької мови, в якій мав великий успіх. Це вирішило його майбутнє, його життєвий шлях.
Здобувши спільними зусиллями дозвіл уряду на постановку українських спектаклів і списавшись з деякими відомими аматорами, серед яких була Марія Заньковецька, і залучившись їхньою згодою, артисти Кропивницький і Садовський розпочали діло українського театру, діяльність якого тривала майже сорок років14. Спочатку на чолі стали Кропивницький і Старицький. Вони створили великий артистичний колектив, що чарував своїм художнім ансамблем всю стару Росію. Той колектив розпався згодом на чотири окремі трупи, що під орудою Старицького, Кропивницького, Садовського та Саксаганського мандрували по безмежних просторах країни і знайомили людей з минулим і сучасним життям українського народу.
З часом сценічний талант артиста Садовського так розвинувся, до таких дійшов висот, що найскладніші і найрізнохарактерніші типи драматичних героїв виходили як живі в його виконанні.
Того враження, яке вся творчість корифеїв, а особливо Садовського, справляла на широкі маси публіки, не виявити словами, бо слова надто мізерні. Цілу галерею типів і характерів змалював на подив світові цей великий драматичний артист. Де чув хто такий чудовий голос, що передавав всі найтонші відтінки почуття людського?! Хто так передасть страдницький монолог Тараса над трупом Тетяни Бондарівни? Або гнівний докір парубка паничеві над трупом нещасної Катрі, жертви панської пихи в драмі "Не так склалось, як жадалось"? Хто заспіває так думу сліпого Степана-невольника з драми Кропивницького? І безліч інших глибоко-трагічних арій і монологів. А разом з тим у родинному і товариському оточенні він був завжди душею товариства, живий, веселий співбесідник, який часто своїми гумористичними оповіданнями смішив до сліз слухачів. У цьому він міг змагатись навіть з братом Саксаганським, який був неперевершеним коміком у житті і на сцені. Характерною рисою натури Миколи Садовського була глибока любов до народної творчості, до українських дум і пісень, які він майже всі знав. Його справжнім щастям був той успіх, що випав на долю українського театру. Ні на які скарби світу не проміняв би артист Садовський свого становища українського актора.
Передо мною його театральні мемуари, в яких він згадує про колосальний успіх українського театру в обох столицях Росії і ті принадні обіцянки, якими редактор "Нового времени" Суворін переманював його і всіх корифеїв на казенну імператорську сцену, на широке, мовляв, море артистичної діяльності.
Безліч матеріальних вигод було їм пропоновано, аби лиш дали згоду покинути убогу селянську хату і перейти в пишний палац офіціального імператорського театру. І як здивований був той пан, коли переконався, що чесної людської душі не купиш і за гори золота! А одночасно любов до російської поезії, до демократичного російського мистецтва була близька серцю Миколи Садовського. У мене в пам'яті, обік українських дум і пісень, які він любив співати і вдома і на сцені, залишились, як живі, деякі російські, в яких змальовується велич природи або страждання людського серця. Ось ці пісні:
...Нелюдимо наше море:
День и ночь шумит оно,
В роковом его просторе
Много бед погребено!..
Погасло дневное светило,
На море синее вечерний пал туман.
Шуми, шуми, послушное ветрило,
Волнуйся подо мной, угрюмый океан...
...Порою я, мрачен, печален, угрюм,
По тайгах Сибири брожу...
Я і через п'ятдесят років не можу забути, з яким почуттям артист Садовський співав цю пісню Рилєєва (останню), в якій відбились страждання вигнанця за рідним краєм, смуток його і туга.
У цій пісні відбилась уся душа поета-страдника, пам'ять якого була близька і рідна серцю українського артиста.
* * *
Відпочинок душі й тіла після повороту з турецької війни, відпочинок серед тиші української природи, серед близьких серцю людей був конче потрібний для майбутнього актора Садовського перед початком його театральної діяльності, яка вимагала багато сили волі, праці, енергії і здоров'я.
Обов'язки артиста, режисера і керівника театрального гурту були надзвичайно тяжкі в ті часи немилосердних урядових циркулярів, всіляких утисків і заборон, з якими треба було боротись поводирям товариства.