Я — унікум! Я — антивундеркінд! Я єдиний, хто спромігся навіки захряснути у п’ятому класі. Це я дожився до того, що примудрився забути навіть таблицю множення!
Нарешті вчителі втомилися боротися за моє світле майбутнє і склали зброю. Я таки взяв гору! Мене виперли із школи на всі чотири вітри.
Правда, директор намагався залишити мене при школі нічним сторожем, але педагогічна рада одностайно відхилила цю благородну пропозицію. Своє рішення рада обгрунтувала тим, що залишати мене було б непедагогічно, бо своїм ганебним прикладом я погано впливатиму на підростаюче покоління.
Після школи я два роки торгував на Хрещатику газованою водою. Швидко став місцевою знаменитістю, бо ніхто з моїх конкурентів не відраховував здачі повільніше за мене.
Біля мого кіоску завжди утворювалася величезна черга. Люди здіймали мене на глузи. А початкуючі фейлетоністи міської газети приходили гострити на мені свої сатиричні пера.
Через два роки мене з ганьбою звільнили з роботи, як колись потурили із школи.
Але невдовзі я знайшов собі тихий притулок.
Я влаштувався на роботу в артіль інвалідів і працював там аж до пенсії.
В артілі я швидко став справжнім чемпіоном по збиранню різного мотлоху, бо такого своєрідного голосу, як у мене, не було ні в кого.
Вдень я ходив затишними вулицями нашого прекрасного міста і волав під вікнами хатніх господарок:
— Ножі гостримо! Ножі гостримо!
А ввечері полохав тишу не менш дикими зойками:
— Старі речі! Старі речі!
Я щомісяця вдвічі, а то й утричі перевиконував виробничі завдання, бо кожен громадянин вважав своїм обов’язком влучити в мене утильсировиною. Навіть хворі збирали останні сили і піднімалися з ліжка, коли чули мій голос.
І от настав час, коли товариші по роботі відсвяткували мій ювілей, подарували мені іменний будильник і спровадили на заслужений відпочинок.
Я почав тихо жити на самоті. Та весь час відчував, що мені чогось бракує. Але чого? Адже я досяг мети, до якої поривався усе своє життя!
Вночі мене мучили страхітливі видіння, від яких волосся ставало сторч навіть на спині.
Мені снилося, ніби я глупої ночі приходжу на цвинтар, тиняюся, мов неприкаяний, між тісними рядами могил і роздираю нічну тишу огидним голосом:
— Ножі гостримо! Старі речі!
На мій заклик у срібному місячному сяйві підводяться з-під землі зелені мерці і, стогнучи, прицільно кидають у мене трухлявими кістками…
Я прокидався весь заціпенілий від жаху і злякано міркував під тоненькою ковдрою — що б це могло означати? І ось тими ночами я почав розуміти, що занапастив своє життя.
Я думав: мешкаю сам, нічим не цікавлюся, не спілкуюся з людьми. Раніше громадськість намагалася зробити з мене суспільне корисну одиницю, а я чинив їй хоч і пасивний, але опір. Оцією, на перший погляд, непомітною боротьбою і були по самі вінця заповнені мої дні. А тепер цього нема, і в моєму житті з’явилася жахлива порожнеча. Зникла мета усього мого життя!
Я вважав, що вийшов переможцем у поєдинку із цілим світом, а виявився переможеним.
І нині люди дивляться на мене з такою ж байдужістю, як на стару діряву калошу.
Люди забули про мене — ось у чому моя трагедія. Та й чим би я міг їх зацікавити, коли порівняно зі мною навіть прадавній троглодит здався б геніальним професором?
— Ось тобі, ось! — мстиво кричав я і сухими старечими кулаками гамселив по лисій, як достигла диня, голові. — Ось тобі, старий дурню! Ось тобі за пластилін! Ось тобі за газовану воду! А це — за ножі й старі речі! А зараз в ім’я твого. світлого майбутнього ми повторимо екзекуцію. Ось тобі, ось!
Віднині я вирішив присвятити своє життя служінню людям, стати рівноправним і шанованим членом суспільства.
"А ким бути?" — замислився я, наче школяр-випускник. І раптом побачив себе в академічній мантії серед колб і реторт — сиджу і пильно вдивляюся в окуляр мікроскопа, а лабораторну тишу порушує тільки бій атомного хронометра. Вирішено: буду вченим!
Та в школу й цього разу не пішов. Для поступового шкільного навчання у мене було мало часу: у будь-який мент могла прийти стара з косою, взяти мене за вислугу років і поставити в моїй біографії останню крапку.
Ось чому я й поспішав, як спринтер на стометрівці, — за один рік подолав усі бар’єри десятирічки і фінішував біля столу приймальної комісії університету.
Та це був невдалий фініш. Не зарахували мене з двох причин: по-перше, я не мав атестата зрілості, по-друге, у вищі учбові заклади приймають лише молодих осіб віком до тридцяти п’яти років.
Але я не впав у розпач і почав штурмувати висоти науки самотужки. Ковтав підручники з такою ж жадобою, з якою спрагла цілина ковтає скупі краплі теплого червневого дощу. Навіть спати лягав з книжками.
За два роки я проковтнув сотні томів сконденсованих знань і тисячі склянок чорної кави. А на третій рік побачив, що на світі вже немає такої галузі знань, яку б я не перетравив так само грунтовно, як голодний удав перетравлює кроликів. Тоді й відчув могутні поштовхи пробудженої думки, озброєної новітніми знаннями і сміливими гіпотезами.
Незвичайні задуми клекотіли в моєму мозку, як кипляча лава у вулкані, і шукали виходу, щоб шугонути у світ.
Я чітко усвідомлював, що найближчим часом мушу подарувати людству щось грандіозне, нечуване і небачене.
Але що?
Я на секунду замислився, і раптом мене осяяло.
— Еврика! — вигукнув я і з головою поринув у карколомні розрахунки.
Я надумав, не мало не багато, повернути вісь обертання Землі таким чином, щоб на всій земній кулі утворився сталий тропічний клімат.
Геть морози! Хай згине ожеледь! Хіба не було б чудово, якби в розкішних джунглях Київщини замість вовків бігали леви, а в гарячому золотому піску міського пляжу вилежувалися здоровенні крокодили та алігатори? В моїй збудженій уяві малювалися казкові картини…
За одну ніч, сповнену шаленої розумової і фізичної праці, я закінчив усі необхідні розрахунки і вранці прийшов по міськради:
— Дайте мені точку опори, і я переверну земну кулю!
— Ваша пропозиція не оригінальна, — повідомили мене тамтешні експерти. — Ще двадцять два століття тому точнісінько з такою ж пропозицією приходив сіракузький вчений Архімед.
— І що йому відповіли? — схвильовано запитав я.
— Йому, як і вам, відмовили…
Я повернувся додому, сів за стіл, на секунду замислився, і раптом мене знову осяяло.
— Еврика! — вигукнув я і знову поринув у фантастичні розрахунки.
Але що мене непокоїло: скільки б не робив я геніальних відкриттів і винаходів, жодна установа не погоджувалася впровадити їх у життя. Очевидно, я весь час натрапляв на черствих бюрократів. Наприклад, машинобудівники відмовилися запустити у виробництво вічний двигун моєї конструкції на тій сміховинній підставі, що у підручнику з фізики написано, ніби сконструювати вічний двигун неможливо.
Наче я ніколи в світі не тримав у руках підручників!
Але ж я таки сконструював вічний двигун!
Дійшло до того, що тільки-но моя висока постать з метровою сивою бородою і лантухом креслень з’являлася у якійсь установі, як всі працівники тікали од мене, наче від примари, ховалися по кабінетах і замикалися на ключ.
— Кляті бюрократи! — кричав я під дверима кабінетів таким лютим голосом, що кров холола у жилах.
Якось я повернувся з чергового безрезультатного походу, сів за стіл і замислився.
І раптом мене знову осяяло.
— Еврика! — загорлав я і звично поринув у роботу.
А спала мені на думку звичайнісінька річ: щоб проникнути до зачерствілих службовців і примусити їх вислухати мене, слід стати Невидимкою!
Цілісіньку ніч я варив своє пекельне вариво і мимохідь зробив ще одне відкриття — знайшов рецепт славнозвісного еліксиру молодості.
Я негайно видудлив добрячий кухоль еліксиру, і тут сталося диво дивне. Голова моя закучерявилася, зморшки на обличчі зникли, і обличчя стало гладеньке, як поверхня піонерського барабана, м’язи налилися молодою силою, як у далекі юні роки.
Я глянув у дзеркало. Боже мій! Ось таким я був ще тоді, коли мене вигнали з школи! Але я ще не знав тоді найгіршого: мозок мій теж помолодшав, і в ньому залишилися мої прадавні мізерні знання. Ще добре, що я не помолодшав аж до першого класу!
Тої миті мене поривало нестримне бажання, не гаючись, бігти з винаходами у різні управління. Та за хвилину я зрозумів, що службовці за день-два звикнуть до мого нового виду і я матиму другу серію важких мандрів по установах. Ні, стану Невидимкою — і край!
Але тієї ночі я не здійснив своїх намірів. Мені змалку були до вподоби солодкі напої, а еліксир молодості виявився таким бридким, що мене дві години нудило. Щоб даремно не страждати вдруге, я вирішив почекати до ранку, купити у гастрономі цукор і підсолодити свій небачений напій.
А чудодійна рідина вже робила своє дивовижне діло. Вона невидимо кипіла у каструлі, яка на моїх очах поволі теж розтанула у повітрі. Рідина піднімалася вгору гіркою невидимою парою й осідала невидимими краплями на вбогих меблях.
І от настав історичний ранок.
Рівно о восьмій годині я стрімголов кинувся у гастроном. Все було б гаразд, якби я так не поспішав. Коли з кілограмом цукру повернувся додому, то мало не збив з ніг кербуда.
— Добрий день! — автоматично привітався я.
Він тільки витріщився на мене і кліпав очима, аж поки я не зачинив за собою двері.
Тільки-но я насипав у невидиму рідину цукру, як кербуд увірвався до мене.
— Можна до вас? — прохрипів він, а сам так і нишпорив по хаті очима.
— Будь ласка, — не дуже доброзичливо буркнув я.
— Давно тут проживаєте? — почав він допит.
— Мільйон років! — відрубав я.
— І все без прописки? — вжахано сплеснув він руками.
— Слухайте, — стримуючи обурення, мовив я, — ось мій паспорт. Подивіться, якщо хочете, і не заважайте мені працювати!
Кербуд узяв паспорт і сказав:
— Це не ваш паспорт, вельмишановний громадянине. Це паспорт діда, який мешкає тут ось уже сорок років. Куди ви поділи старого?
— Нікуди я його не подів! — прогарчав я. — Ваш дід — це я! Закарбуйте собі на носі!
— Ага! — посміхнувся кербуд. — Зрозуміло! — І він подався геть.
Тільки-но зачинилися за ним двері, як тремтячими від хвилювання руками я налив у склянку свій невидимий напій. Склянка одразу розтанула в руці. Я наважився. Одним проковтом вихилив її і почав спостерігати у дзеркалі за неймовірним перетворенням.
Спочатку зникла ліва рука.