Що вони знали про Iсуса Назарея? Нiчого. Переважна бiльшiсть навiть не чула про такого. Але вони слухали оповiдки левiтiв, як Назарей напередоднi релiгiйного свята бешкетував у храмi i паплюжив Дiм божий. Вони жахалися i злостивилися. А потiм сунули до прокуратури з ревом:
— Смерть Назарею, смерть!
— Пiлате, святотатця — на Голгофу!
— Розiпни його, розiпни!
Довелося бiля римських резиденцiй подвоути варту. Мiський гарнiзон перебував у станi бойовоу тривоги.
Понтiй Пiлат усiляко затягував справу Назарея, чекаючи повернення Луцiя Галла з вiйськовою пiдмогою. Та чи дочекасться? Сумнiв дедалi дужче огортав прокуратора. Вiн уявляв собi повiльнi щелепи ненажери Вiтеллiя. Проконсул кожну справу вирiшус так, наче перемелюс кiстку в рiденьку кашицю.
Однак останнього дня пасхи Понтiй Пiлат конче мусив сказати зi сходiв Преторiу свос "так" або "нi". Власне, i вибору у нього не було: знавiснiлий натовп сприйме тiльки каральне "так", що прирiкас на страту. Iнакше — бунт, сум'яття, заворушення. Аннан натякав досить прозоро: принцепс Тiберiй не любить заворушень в провiнцiях. I чого варта кров однiсу людини, коли нею можна вмить згасити пожежу? Якщо вiн скаже "нi", у Римi його не зрозумiють. А справа впирасться в злочини храму, а не в долю якогось там Назарея. Iсус — тiльки небезпечний для святенникiв свiдок. I тому храм борониться вiдчайдушне.
А як поставиться до нього Клавдiя? Адже Пiлат ще нiколи не рушив свого твердого, мов криця, слова. Вiн страшився, що у Клавдiу народиться презирлива нехiть до нього...
Несподiвано добру пораду дав спритний проноза Веселий Герман. Вiн сказав:
— На свята до ррусалима прибув тетрарх Галiлеу, васальний цар Iрод Антипа.
— Знаю, — стримано озвався Пiлат.
— Саме перед вашим прибуттям до Iудеу цар скарав на смерть мiсцевого "пророка" Iоанна за прiзвиськом Хреститель.
— То й що?
— Цей вiщун Iоанн — двоюрiдний брат нашого Назарея. За вiком — старший.
— Цiкаво, — мовив Пiлат. — За що його страчено?
— За нице втручання в родинне життя царя.
— Неймовiрно! — здивувався Пiлат. Ця крауна позбавлених логiки безумств весь час вражала його все новими дивовижами, якi вiн, живучи в Римi, не мiг би уявити навiть у фантасмагоричному мареннi. — Оповiдай!
— Справа ця почалася з того, що молодший брат царя Фiлiпп пiдшукав собi у жони дивну красуню Iродiаду. Однак сталося так, що Iрод та Iродiада покохали одне одного. Брати розв'язали цей iнтимний трикутник полюбовно Фiлiпп вiддав холодну до нього Iродiаду старшому братовi, а той повiнчав уу царським вiнцем.
— До чого ж тут Iоанн?
— Ось тут вiн i з'явився. Ледве справа мирно уладналася, як з пустелi, де вiн "вбивав плоть", приперся Iоанн. У геть зотлiлiй одежинi, смердючий вiд багаторiчного бруду — iстинно святий подвижник. Чи йому в пустелi сонце голову напекло i мозок висушило, чи вiн сараною та ящiрками отруувся, а тiльки цей засмердiлий вiдлюдник нiчого кращого не придумав, як звинуватити царя в розпустi i порушеннi "законiв божих". Та ще цей всохлий заброда з пустелi каламутив воду, вимагаючи, щоб Iрод вiддав свою царицю назад нелюбому Фiлiпповi.
— Неймовiрно! — знову пробурмотiв Пiлат.
Ця iсторiя нiяк не вкладалася в його свiдомiсть, бо перечила усьому трибу життя в Римi, де жiнка у побутi мала рiвний з чоловiком правовий статус. Як чоловiк мiг покинути свою дружину, так i жiнка мала право покохати iншого i пов'язати власну долю з обранцем серця. Жiнка в Римi для чоловiка — друг, найближча людська iстота, на яку муж спирасться в своуй життсвiй борнi. Часто траплялося, що вони й гинули удвох. Але й кiлькаразовi шлюби не були дивиною.
Понтiй Пiлат пригадав, що шляхетна патрiцiанка Лiвiя Друзiлла пiшла вiд свого чоловiка, щоб стати дружиною принцепса Октавiана Августа, коли уже мала в першому шлюбi сина i була вагiтна другим. Обох уу синiв принцепс оголосив своуми дiтьми. I нинi первiсток Лiвiу Друзiлли — принцепс Тiберiй — уособлюс вершину iмперськоу влади.
Чи можна у цiй ситуацiу уявити придурка на зразок "святого пророка" Iоанна?
А Веселий Герман уже завершував свою фантастичну оповiдь:
— Нарештi царевi урвався терпець. Вiн кинув цього знавiснiлого мiзантропа-вiдлюдника у застiнок прикордонноу фортецi Машерон. Але той здичавiлий у пустелi бовдур i з вiконця в'язницi не томився волати про "цареву розпусту". Так минув рiк — Iоанн затявся. Цар i вiддав його катовi.
— До чого ти ведеш? — запитав Пiлат.
— Внаслiдок цiсу неприсмностi iсторiу Iрод знас все оте сiмейство. I ще: Назарей за мiсцем народження — галiлеянин, тобто формально пiдлягас юрисдикцiу тетрарха Галiлеу. Отож i виникла у мене думка: чи не попрохати царя як безстороннього суддю розiбратися у нашiй делiкатнiй справi? У будь-якому випадку його думка для нас — вагоме пiдгрунтя.
— Рацiя! — схвалив його пропозицiю Пiлат.
Цар Iрод розiбрався — повнiстю "обiлив" звинуваченого, зняв з Iсуса усяку вину. Назарей повернувся вiд тетрарха Iрода Антипи в бiлому парчовому вбраннi з царського плеча. Дуже коштовному. Яснiше вiдповiсти було неможливо. Якби Iсус Назарей був винен, цар "очорнив" би його вiдповiдним одягом.
Та цей логiчний демарш прокуратора викликав у фанатичному натовпi новий вибух лютоу злоби проти ненависного Назарея, проти ненависного Iрода, проти ненависного Пiлата.
Тепер волали:
— Тiберiй — цезар!
— Самозванця — на Голгофу!
— Пiлате, розiпни його!
Все! Коло замкнулося. Це вже було суто полiтичне звинувачення. Iсуса Назарея оголошено ворогом цезаря. Кайафа завдав останнього нищiвного удару!
Ворогiв цезаря карають на горло. Хто б вони не були. Кара обирасться залежно вiд суспiльного становища злочинця. Назаресвi випадав хрест на Голгофi. Нiхто i нiщо його не врятус: вище цезаря нiкого нема.
А уже завтра — останнiй день пасхи!
Прокуратор Понтiй Пiлат викликав до себе Веселого Германа i наказав:
— Приведи обох Iсусiв.
— Назарея i Вар-Авву? — уточнив той.
— Так, я хочу поглянути на обох разом.
Невдовзi обидва в'язнi стояли перед прокуратором. Один — в бiлому. Другий — в чорному. День i нiч. Пiлат позирав на них зовнi холодними, мов крижини, навiть дещо байдужими очима. Нiхто б не здогадався тiсу митi, якi думки його нуртують.
У чомусь в'язнi були подiбнi. Обличчя овальнi. Очi у обох темнi. Гачконосi. Смаглявi. Однаковi на зрiст. От тiльки волосся у бiлого Iсуса було пряме, понизу хвилясте, а у чорного — скуйовдженою кучерявою шапкою. Та ще в обох — бороди, якi надто змiнюють обличчя.
— Германе, — сухо запитав Пiлат, — у нас в'язниця чи косметичний заклад?
— В'язниця, патроне! — засвiдчив Веселий Герман.
— Чому ж вони бiльше схожi на чепурунiв, анiж на пристойних в'язнiв?
— Прикрий недогляд, патроне.
— Слiд негайно виправити.
— Слухаюсь, патроне!
— Хто зробить?
— У нас с вiдмiнний фахiвець з тюремноу косметики. Розфарбус ум пики мати рiдна не впiзнас!
— Iм'я?
— Пантера, колишнiй легiонер.
— Знаю, славний був вояк.
— Та вiн i зараз...
— От що: перед тим, як Пантера вiзьметься до косметичних вправ, хай в'язнiв поголять. Щоб не лишилося й волосини нi на черепi, анi на щелепах. I брови зголити також.
— Слухаюсь, патроне!
— Решту зробиш сам. Без свiдкiв...
— Само собою, патроне!
— Про мене кажуть: Пiлат — жорстока людина. От я i мушу завтра бути таким, яким мене уявляють. Навiщо розчаровувати дурний натовп?
— Слушно, патроне!
А вночi в помешканнi Веселого Германа можна було б почути шепiт:
— Марфо, завтра зранку чекатимеш за Давидовими ворiтьми.
— Кого?
— Побачиш...
— А довго чекати?
— Поки дочекасшся... Дивись, нiкуди не йди!
— Бiльше нiчого не скажеш??
— Спи — завтра у мене важкий день.
9. ПОНТIЙ ПIЛАТ ОБIЦЯр ЧУДО
Крiзь щiлину в завiси вiкна бiчного крила Преторiу Клавдiя Прокула спостерiгала, як зi сходiв перед натовпом Понтiй Пiлат творив привселюдний суд, що його вимагав традицiйний ритуал. Праворуч вiд неу були сходи Преторiу, на яких височiв над усiм прокуратор у патрицiанськiй тозi, лiворуч — збуджений, велелюдний тлум, який тiснила щитами суцiльна шерега легiонерiв, що правили тут за живу огорожу. Дехто з натовпу пiдстрибував, аби краще бачити, що коуться за головами воякiв.
А в утвореному мiж сходами та шерегою невеличкому майданчику чинилася жорстока екзекуцiя.
Клавдiя Прокула страждала: уу Понтiй капiтулював, згнобив свою римську гiднiсть — ось що бачили уу сумнi очi. Погляд туманили сльози, але Клавдiя Прокула не дозволяла ум пролитися. Вона нiколи не гадала, що уу огорнуть такi пекучi розпач i сором, якщо уу чоловiк дозволить мерзотникам здолати себе i як людину, i як повновладного представника Риму. I хоч Понтiй Пiлат поглядав на галасливий тлум з вiдвертою зневагою, а губи ворушилися з неприхованою глузливiстю, вчинками своуми вiн неспростовно засвiдчував зламали його святенники з храму, здолали його волю, змусили дiяти за своуми злодiйськими вказiвками. Та краще й почеснiше було б наразитись на гнiв принцепса!
Та й справдi: чи не жалюгiдна його поведiнка?
Над ким вiн знущасться?
Над ким глузус?
Над в'язнями чи над собою?
А серед знавiснiлого натовпу стоуть i тупиться в покопаного прокуратора Кайафа, жирна свиня з бубенцями...
Що промовляв уу Понтiй, Клавдiя Прокула не чула — голос його глушили несамовитi крики:
— Бий, Пантеро, бий!
— Лупи свого приблудка!
— Хай хоч тепер пiзнас батькову науку!
Гучно лунали по голiй спинi Назарея виляски ременя з гiпопотамовоу шкiри. Кожен удар збивав бичованого з нiг пiд схвальне ревище тлуму.
Обидва в'язнi — Назарей i нiчний рiзун ВарАвва — були невпiзнанне спотворенi побоями. Шкiра ухнiх голених голiв, якi дивно поменшали, синiла пiд кривавими пухлинами здоровезних гематом. Вуха стирчали деформованими лопухами. Очi залiпили жахнi синцi. Побитi носи потворно розпухли. Губи набрякли кривавими ковбасами.
Навiщо уу Понтiй, думала Клавдiя Прокула, вдався до такоу звiрячоу жорстокостi? Невже замало повiльноу смертi у муках на хрестi? В'язнiв так закатували, що тепер Клавдiя Прокула розпiзнавала ух лише за одягом.
Царський стрiй, аби його не зiпсувати, кат Пантера з бичованого завбачливо зняв. Одяг в'язня пiсля страти йде у спадок катовi. А царське вбрання, зрозумiло, чимало коштус. Його можна буде дуже вигiдно продати, якщо воно лишиться не пошкоджене. Про все слiд думати...
Сам Пантера, кремезний, посивiлий i пошрамований у численних побойвиськах ветеран, був оголений до пояса.