Лісове Озеро

А при­йшла Радянська влада, і ось вони, зеленіють... Топольки — це теж Радянська влада... Отож і ламали. Спинить коняку, злізе з воза, озирнеться і ламає, ламає, викручує деревце. За­стукають на гарячому — пісня одна:

— Батога загубив. Чим поганятиму?

А батіг — он, з-під порожніх чувалів виглядає. Так усі топольки і повиламували. Посадили вдруге — і вдруге по­нищили, з корінням повисмикували.

Ці тополі, що ростуть зараз, посаджено уже втретє, і зроблено це саме у той рік, коли всю куркульську погань було раз і назавжди виметено з усієї Безлюдівки. Ростуть тепер топольки, бач, як гарно ростуть...

Того дня після останнього уроку Варя затрималася: при­везли підручники, допомагала складати. Верталася уже по­ночі. Місячно було, ясно як удень.

Підійшла Варя до топольки, припала щокою... Ні, це не просто дерево, не просто часточка рідного її села, це час­точка її, Вариної, Радянської влади...

Стояли вони удвох — дівчина і тополя — над тихим мі­сячним шляхом стояли і тихо розмовляли: дівчина — пошеп­ки і тополя — пошепки...

Прощаючись, знову притулилася і не мовила — видих­нула:

— Клянусь...

В чому вона клялася, кому клялася, знали тільки ті, кому це і треба було знати: шлях, село, що мружилося-блимало пізніми вогниками, сріблясто-голубе нічне небо, а головне, оця навіки рідна, навіки комунарська тополя...

6

Гості пішли. Мати, перемивши посуд, уже влягалася. Бра­ти сплять. І Варя лягла, а татко все ніяк не вгомониться. То щось порався на подвір'ї, брязкав лопатою, цеберками. Потім сів на ганку, цокає щось там, підпилює — майструє і тихо, ледь чутно, наспівує...

В кімнаті у Варі не зовсім темно: вікно прочинене, фі­ранки розсунуті, і чи то від зоряного неба, чи від молодика бліде, ледь помітне синювате сяйво струменить у хату.

Ой видно село,

Широке село...

Батько співає тихо-тихо, і саме під цю пісню дівчина на­решті засинає. І сниться їй ця пісня. Тільки от у сні вона звучить не тихо-тихенько, а широко, повноголосо. І квіти у сні пахнуть іще п'янкіше, і молодик у блідому, фіалко­вому небі стає уповні.

Варя уже не вдома. У самій сорочці, боса іде над річеч­кою, місточком. А ніч така гарна, така співуча, пісня бать­кова така могутня, що дівчині уже просто несила йти. Від­штовхнулася від теплих дощок, розкинула руки і... попливла. В небо попливла. Вище, вище...

Ой видно село...

А його таки і справді усе видно...

У світлому срібному серпанку мріє садками Морозівка, темніє біля бору Підборівка. Зозулівка... Нагорівка... А он і Удянка...

Хатки, хатки, хатки... Які вони любі, які гарні. Ніколи їх Варя не покине. Артільні будівлі... Он колгосп імені Бу­дьонного, он — імені Петровського. А он і їхній, імені Дру­гої п'ятирічки. Ферма їхня старенька. Телятник у старій хаті...

Нічого, саме туди вона й піде, як закінчить школу...

Пісня дужчає. Це співає уже не тільки батько, це співає і село, і місяць-повня, і зорі. Варя ніби поринає поглядом у зоряні рої і, коли знову дивиться вниз, аж ойкає від за­хоплення.

Безлюдівку уже не впізнати — високі стрункі будови, величезні, як цехи, ферми і скрізь ліхтарі, ліхтарі — весь колгосп залито світлом...

Пісня ще дужчає, вище й вище несе... Варя розуміє — це сон. І в той же час весела відчайдушна думка не відсту­пає та й квит: ну й хай сон! Та вона, як схоче, то і наяву все зможе! Чи й не диво отак літати! Захоче — і наяву по­летить...

...Прокинулася від гуркоту.

День. Клубочиться у вікні грозова хмара. Поглянула на ходики — ого скільки проспала! Погукала маму, татка — тихо. Що це? І братів не видно...

Вибігла на подвір'я і мало не зіткнулася з батьком. Див­ний він якийсь, голова похилена і аж білий наче.

— Що сталося?

Відповів не одразу. Сів на ганку, дістав люльку. Дивить­ся на нього Варя — такого вона ще не бачила: у татка паль­ці тремтять... Покрутив-покрутив люльку і, зітхнувши, знову заховав до кишені.

— Війна, доню...

Минуло два місяці, а в Безлюдівці їхній уже все по-но­вому — вікна хрест-навхрест паперовими смужками закле­єні, під деревами по садках — військові грузовики. І на шляху — машини, машини, машини. День і ніч дорога гу­де. Два потоки: один — на захід, на фронт, а другий — ева­куйовані. Скільки їх...

Перша повітряна тривога — на все життя вона запам'я­талася. Власне, нічого страшного не відбулося, постріляли зенітки, проревла з репродуктора сирена та й по тому, а от врізалося в пам'ять...

Потім були тривоги страшніші, все нічне небо так і рях­тіло спалахами, землю хитали бомбові вибухи, та все це було вже звичне.

До всього Варя почала звикати, до всього, крім одного. І лягала, і вставала з однією думкою: що ж воно далі буде? Кажуть, уже й Полтава не наша. Невже і сюди прийдуть?..

Варя сама себе не впізнавала: от вам і "розбідова"... Ти­хою стала. Сидить десь у куточку, принишкне і все думає, думає... Як же це так? Що ж це діється?

І ще запам'ятався Варі пасмурний вересневий ранок. Клас їхній перевели на першу зміну. Вийшла на світанку з ха­ти — туман-туман... В селі тихо, і на шляху — жодної ма­шини... Тиша така — станеш, прислухаєшся, і чути, як ка­латає власне серце: гуп-гуп... Гуп-гуп...

І враз у те гупання вплівся новий звук: щось наче упа­ло — величезне, важуче... Ще і ще... Що це? Чи нові зеніт­ки, чи бомби?

І раптом Варя усе зрозуміла: канонада... Це вже фронт.

А в школі — на останньому уроці — прощалися вони і з учителькою, і з школою.

Учителька сказала просто:

— Завтра не приходьте. Більше уроків не буде.

І це було найстрашніше...

Весь той похмурий, туманний день здавався дівчині тем­нішим од ночі. Настала ніч і — навпаки — засліпила очі і ще більше пригнітила душу. Тієї ночі запалав Харків...

Горів моторошно — як одне величезне пекельне вогнище. На півнеба бурхало, хиталося полум'я.

Саме тієї ночі Варя уже не витримала. Це було так страш­но, що вона зважилася на те, чого б їй у їхній сім'ї за мирних часів ніколи б не пробачили. Вона розбудила батька, батька, який тяжко, смертельно стомлений при­йшов після зміни і вдосвіта мав знову йти на роботу.

Варя знала: татка попередили, що він, як залізничник, працюватиме і тоді, якщо фронт докотиться до самої Безлю­дівки. Мало, дуже мало доводилося йому спати, і от Варя наважилася розбудити.

Довго не міг очуняти, сидів, протирав очі, тримався за серце. Та потім поглянув на доччине обличчя, на вікно, що в ньому небо так і кипіло, і все зрозумів.

Вийшов з донькою на ганок. Кашляючи й крекчучи, дов­го розпалював люльку. А тоді поклав дочці на голову важку свою, пропахлу металом і мастилом долоню і тихо, так, на­че нічого й не сталося, почав розповідати про себе, про своє дитинство, про юність. Про те, як у армії ще царській слу­жив, як воював, як потрапив у полон.

Все, що він міг розказати, Варя уже знала, знала навіть, з чого таку розмову він починає, чим закінчує, і все одно слухала, немов уперше. Батько не просто оповідав, старий солдат згадував ті дні, коли йому вже доводилося зустрі­чатися з тими, хто ніс вогонь і смерть у його Безлюдівку, у його сім'ю...

— Важко нам усім буде, доцю, дуже важко. Але ти не журися. Нам з тобою падати духом не можна. Ми — хто? — нахмурився, кивнув ствердно головою, проказав тихо і вро­чисто: — Ми — робітники... Робітничий клас... А робітничий клас — затям це, на усе життя затям — робітничий клас, що б там не було, все одно перемагав... І ми, доню, перемо­жемо. Обов'язково переможемо! Нам інакше не можна. Ми — робітники, на нас все тримається...

22 жовтня сірого холодного ранку тихим, незвично без­людним Зміївським шляхом з гуркотом і тріском промчало кілька мотоциклістів. За ними в Безлюдівку в'їхали дивні, досі ще не бачені машини. Однакові, жовто-зеленого кольо­ру, всі вони до моторошності були схожі на величезні домо­вини. Машини спинилися біля церкви. Відкрилися люки, і з однакових броньовиків почали вилазити однакові, наче зроблені на тому ж заводі, де й ці машини, солдати.

І діяли вони всі однаково — спокійно, діловито, без зай­вого шуму і метушні. Рубали у садках дерева, маскували свої машини.

Того ж дня в самому центрі Безлюдівки, якраз проти шкільної їдальні, загойдалися на шибеницях перші повішені.

Все це було 22 жовтня. Саме в цей день і закінчилося Ва­рине дитинство.

ПІСНЯ ТРЕТЯ

1

...Та й забіліли сніги, забіліли білі... — весь день давні слова бринять і бринять у голові. А сніги і справді ляг­ли. Ранні вони того року — ще листя не все поопадало і трава зеленіє, а сніг летить і летить. Легкий, лапатий, все повітря від нього аж густе.

Не повітря, здається,— холодне застояне молоко...

Варя іде до подруги. На селі — як на цвинтарі. Тільки машини гудуть і гудуть шляхом, та часом з боку яру, що здавна називався у Безлюдівці Бессарабкою, долинають по­стріли. Там гинуть наші люди, там розстрілюють кому­ністів.

Всяке траплялося до війни — не самими радощами жили, та тільки тепер зрозуміли: життя до війни — то було щастя. Справжнє щастя. Вона, Варя, була вільна. Вона могла, мала право сама вибирати собі дорогу, могла, мала підстави мрія­ти про своє, власне майбутнє. І всі — батьки, школа, вся держава, все суще навколо неї берегло, охороняло не тільки її життя, але і її радощі, її мрії, її майбутнє...

Батько — робітник. Вона хотіла теж стати робітницею, хо­тіла, як і він, дбати "не для себе, а для всіх". Марила заліз­ницею, а душу все більше й більше заполонював дивний, неймовірно прекрасний Живий Світ. Кожна зустріч із ним була щастям. Тварини, рослини... Варя часом аж захли­налася од навально-приголомшуючого, як раптова сонячна злива, світлого почуття.

Так було...

Сьогодні вдосвіта скільки не кликала — жодного пса. Кли­кала без надії, знала: собак у Безлюдівці вже немає. Кли­кала не чекаючи. І все одно, не докликавшись, засумувала ще більше.

Дивні солдати з'явилися на селі — в чорних шинелях з бі­лими пов'язками на рукавах. Солдати чужі, ворожі, а гово­рять по-нашому. Люди їх називали поліцаями, а німці ніяк не називали: свиснуть, немов на пса, і той, з білою пов'язкою, біжить, мало не падає. Стане наввипинки, очима їсть і все по-німецьки намагається: "яволь"... "ферштеін"...

Оці поліцаї і почали "прочісувати" Безлюдівку.