А прокинеться — зрозуміє слово правди.— І все ж на душі було без міри сумно. Сердита баба стояла перед очима й розмахувала засуканими рукавами.
Дорога йшла рясними ланами.
Скрізь дрімало важке колосся житів, пшениці, похилене в росі.
Січний настрій злагоди й тиші сходив на душу.
І знову вставали обрії, вмиті, радісні в народженню нового дня, нового світу, нового життя.
Опівдні, коли вже сонце ніби застряло в небі, забився до якогось хутора.
Колись проходив повз нього, але в іншу пору і з іншого краю, і хтозна, чому не впав у око той хутір. Цього разу він мимоволі причарував Григорія.
Хутір розлігся над долиною, що заросла вся густим гаєм.
Внизу в гущавині верб протікала річка. По той бік видно було купу молодих беріз.
Густий, свіжий сад, просторо розкидані оселі, чепурний будинок, і серед двору високий журавель над криницею.
Чимсь лагідним, спокійним, міцно збудованим віяло від цього хутора.
Григорій зацікавився, підійшов до самого саду й сів над канавою в затінку вишень.
Перед очима розстилалися зелені луки, кілька клаптиків полянок у гаю, в одному місці виблискувала вода.
І це все глибоко зачарувало Григорія.
Вийняв поволі сопілку й почав грати.
Не було певної мелодії, а так самі звуки пливли, спершу нескладно, наче шукаючи якоїсь стежки, й раптом склались у якусь нову, не знану ще мелодію.
І Григорій відчував у них і ті жалі, що останніми часами так непокоїли душу, й ту радість, що повніш і повніш уливалася в груди. І тоді віддався цілком новій мелодії, що несвідомо складалась у певні розміри. Одну хвилину прислухався, озирнувся навколо й тоді ще з більшою насолодою заходився грати.
Раптом щось за тином хруснуло. Григорій не звернув на це уваги. Через кілька хвилин почув — хтось важко дихає над головою.
Оглянувся, підвів голову й мимоволі застиг.
Перед ним стояла висока струнка дівчина, вся в темному, з рясними разками намиста. На тонкому смуглявому обличчі застигла м’яка посмішка.
Темні очі горіли й сміялись.
Григорій від несподіванки зніяковів. В першу мить хотів було встати й тікать. Але в обличчі дівчини щось було знайоме. З глибин очей лився світ, якого давно вже шукав.
Скінчив грати й задивився.
І щохвилини відчував, як сплітаються нові тенета, що наповнюють серце не знаною ще радістю, як тане серце весняним снігом.
— Я вам перебила?—поспитала дівчина.
І усмішка на вустах бризнула розсипчатими променями.
— Ні, нічого! — поволі відповів Григорій.
— Чому ж ви далі не граєте?
— Бо пісня моя сама обірвалась...
— Шкода! А я так залюбки вас слухала! Слухала й слухала. І сміялась, і плакати хотілось, і не знаю що!
— А що саме?
— Не знаю! Чомусь смутно стало — не знаю, не знаю...
Обоє замовкли. Дівчина зацікавлено оглядала чудного мандрівника, й смутніла під його гострим поглядом — і не знала, що робити.
— Ти, дівчино, з хутора будеш? — поспитав Григорій.
— З хутора! Це наш хутір.
— Чи не можна в вас води напитися?
— А чому не можна! Ви зайдіть до нас та спочинете, бо сьогодні, мабуть, стоятиме велика спека.
Дівчина зразу втекла. За кілька хвилин вона вискочила з хвіртки й покликала мандрівника.
Григорій хутко пішов за нею, тихо посміхаючись.
З-під комори вискочив здоровенний собака, завзято нападаючи,— але за хвилину стих, улесливо вимахуючи хвостом.
Дівчина винесла кухоль води. Сковорода сів на ганку і вдихав густі пахощі жоржин і троянд, що цвіли під вікнами.
У дворі була тиша півдня, густої спеки. Тиша й спокій. І лише дзвінкий, рухливий голос дівчини дивно порушував тишу двору, як голосний струмок, що гомонить у байраках.
На ганок вийшов високий, із густими вусами, пересипаними сивиною, чоловік і почав придивлятися.
— Здається, Григорій Савич?
Сковорода посміхнувся.
— Ну, як же!.. Я зразу впізнав.
Господар підійшов і міцно стиснув руку.
— Яка це радість нам випала! Чув, чув багато про вас! І думав: невже ніколи не доведеться побачитись? Як це ви заглянули в цей куток?
Але дівчина, розчервонівшись, швидко почала оповідати.
— А, це ти, козо! Ну, спасибі тобі, доню, спасибі. Це моя дочка — Марійка!
Марійка уклонилася, густо почервонівши.
— Одним одна дитина,— казав далі господар,— ще з війська привіз сюди, та тут і виросла. Стара померла, а вона тепер єдина мені втіха й розвага... Ну, заходьте, заходьте, будете дорогим гостем.
Хати були великі, просторі, на кілька покоїв.
В одній з них, на дерев’яній підлозі, стояла широка піч, кілька стільців, а по боках лави, полиці, мисники.
— Дуже я хотів поговорити з вами, порадитись! Чую: там і там ходить Сковорода, те-то й те говорить, так-то навчає людей. Думаю собі: невже ніколи не загляне сюди? Аж воно таки привів Бог! Ото ж кажуть, гора з горою не сходиться, а чоловік із чоловіком зійдеться!
Григорієві відвели невеличку хатину, що виходила на схід у густий сад. У вікна зазирали троянди, високі рожі, далі п’явся барвінок. Важкі жоржини в задумі задивилися в землю.
Григорій сів і прислухався.
Перший раз за кілька років, за довгий час життя опанувало нове несподіване бажання — втомно вабило посидіти, спочити.
І, як у барвисте вічко, збиралися і йшли перед очима довгою стічкою всі події мандрівного життя, рік за роком, подія за подією.
Ліг на ліжко й стежив за ними.
І було боляче — куди розгубилось, де розвіялось життя його?.. Як хвіст комети, що тане в холодних просторах!
Хтось голубив і пестив м’яким спокоєм.
— Слава Богу! Нікуди йти сьогодні, й завтра, й позавтра!
За вікном м’яко виспівувала Марійка.
Григорій із насолодою иростягся на чистому ліжку й м’яко заснув.
Як інколи давить якась вага на голову, а міцними кліщами стискає серце, як хочеться позбутися його, схопитись і побігти назустріч пестливим хвилям вітру!
Вийти на луки й крикнути стоголосо на байраки!
Сочно поцілувати бога Діоніса.
Після обіду Марійка вільна від роботи. Тоді в холодку під коморою нудиться над граматикою, риторикою, філософією.
Тонке чоло збирається в зморшки. За нудною наукою бризкають бризки юної радості й сміху.
— Скинути б усі думки, що сідають у душу, обтяжують її, як торбинки за плечима в старця, й побігти тоді на байраки, і втонути в дзвінкому сміхові ярів!
Марійка холодно, як молитви, шепоче.
А очі бігають по саду.
Бігають і пригадують: над яром в кінці саду вже спіють солодкі яблука; малина червоними зірочками визирає із-під широкого листа, з-під густого укропу пахнуть огірочки. А там просто на леваду, під березину побігти й сміятись. Хай ловить довгоногий Сковорода!
Але за цими нудними лекціями,— Марійка знає,— почне він говорити. Очі йому запаляться глибоким вогнем, блискучим і прозорим, як води весняних озер, де купаються білі хмари, як холодні струмені потоку, що горять на сонці.
Тоді він незвичайний. Тоді він далекий-далекий.
І хочеться наблизитись до нього, впасти на коліна й слухати, як глибоку сповідь.
Тоді серце коханням хвилюється.
Тоді слово його золотою музикою, повним зерном спадає в душу.
Підуть до яру, зійдуть на гору, і знову спустяться, і йтимуть долиною назустріч червоному засмученому заходові.
Він буде говорити, і слова його, як дивна музика, як далека пісня, що повстає з-за обрію: чуєш, хвилюєшся, а не розбереш, не зрозумієш.
І то нічого!
Йти б тільки поруч, близько притулившись, і відчувати душу його, й хвилюватись. І намагатися, щоб попасти в ногу!..
Відтак тоді, як спуститься місяць, млісним мереживом заснує землю, вони стануть у задумі, прислухаються.
Тоді Григорій візьме сопілку, сяде під деревом і заграє.
Марійка забуде за все. За те, що вона кохає, що з цим треба ховатись, що він учитель-бурлака, безпритульний старець, а вона — статечна хуторянка, за все, за все...
Сяде, схилиться на руку й зіллється з музикою.
Музика — це тільки продовження слів його.
Це — тільки розплітання смутної канви, що в хвилівні клубочки зібралася коло серця.
Але з нею зливаються всі голоси байраків, долин, ланів і давніх, давніх споминів. В один потік зливаються, і ллються в серце, і наповнюють його. І тоді серце росте й росте й припадає запеклими вустами до холодного неба.
І тоді... тоді... Хай розірветься воно на дрібні шматочки, й вогняними іскрами розсипеться в холодних просторах!
А кожна іскра нехай захолоне в маленьку, крижану грудочку радості.
А навколо після того порожнеча.
Ніч у хаті, як прірва, і в ній дрімають чорні великі очі.
Раз Григорій несподівано ввірвав пісню й поглянув на Марійку.
Вона в задумі кудись дивилася і плакала.
— Марійко!
Вона обернулася.
— Чого ти?
— Нічого! Це так!
Обтерла сльози й дивилась на нього крізь сльози радісно, в захопленні.
— Чого ти?
Марійка раптом притиснулась, нахилилась і поцілувала. Далі схопилась і побігла.
Григорій пустився слідом за нею. Догнав, припав до неї і в тихім шепоті почув слово — одне слово.
І злякано вирвався й побіг.
Відчував, як під боком теліпається сопілка, а все біг і біг... Під гору задихався. Коли вибіг на гору, почув, що далі нема сил іти.
Спинився й важко передихав. У сивих проміннях на тім боці яру сиділа похилена постать.
Скам’яніла — не рухалась, стиснула руками голову.
Тоді поволі повернув і пішов назад.
Марійка сиділа й нічого не помічала.
І в перший раз прокинулося глибоке почуття жалю й любові до окремої людини. І перший раз люди відійшли кудись далеко.
І захотілось притиснути й обігріти цю самітню, як молоденька гілка, дівчину...
Тої ночі в місячних промінях, обнявшись, ішло ланами дві тіні. Обидві були чимсь засмучені, але вели теплу, щиру розмову. Нічого не помічали навколо, не знали куди йдуть.
Несли тиху звістку про благословенну землю.
"В однім пункті сходиться ввесь світ.
Коли втрапиш на такий пункт — прислухайся!
Коли відчуєш, як у твоїм серці голосно заспіває він,— знай: то є пуп землі!
Стань тоді й слухай!
То є пуп твого серця, то є пуп твого життя, пуп землі і всього, всього світу!
Тоді знай: нікуди більш тоді поспішати!
Стань, і слухай, і дивись — ніщо більше не зрушить.
А навколо тебе кружлятимуть сонця й планети.
А навколо тебе вітри рватимуть хмари й землю в клоччя. А навколо тебе тікатимуть люди на торохких колісницях та баских конях. А інші гнатимуться за ними.
То буде голос богів, то буде творча пісня їхня!
Стій, і слухай, і вбирай у своє серце!
Хай воно співає нових і нових пісень.
І нікуди більше тобі поспішати!"
Так думав Григорій у тихій хатині пана майора.