(До Лії). Ходiм. Я заплачу тобi за цей камiнь тисячу червiнцiв i вiзьму тебе в свiй дiм замiсть дочки.
Л i я. Нi, нi, менi не треба грошей, купи менi тiльки черевики, щоб не болiли мої бiднi нiжки...
Ц в i к л о в i ц. Якби ти не була босонiжкою, то не знайшла б алмаза. Ходiм. (Вiн бере її за руку). Ходiм. Не журись, що ти слiпа, не жалiй, що не бачиш цього алмаза; зате ти не бачиш кровi i грязi, що ними заплямували люди цей прекрасний свiт.
Виходять.
Завiса.
ДIЯ ТРЕТЯ
В домi Авраама Цвiкловiца в Житомирi. Праворуч стiл, покритий до самої землi оксамитним килимом: на ньому високий канделябр i велика книга з срiбними застiжками на рiзьбленому пюпiтрi. Великий глобус з мiдним екватором на точених стовпчиках. Велика пiдзорна труба, килими, шафи з книжками. Просто проти сцени широкий схiдний ослiн, укритий килимом i оксамитними подушками. Дверi — праворуч вхiднi, лiворуч — в iншi кiмнати.
І
Авраам Цвiкловiц i Лiя.
Слiпа дiвчина, розкiшно вдягнена в легкi схiднi тканини, сидить на ослонi, перебираючи струни своєї цитри. Цвiкловiц сидить бiля неї на низькiй табуретцi, похиливши голову на руки. Вiн у чорному вбраннi, в чорнiй оксамитовiй ярмулцi на сивих кучерях.
Л i я. Тiльки чотири днi живу я в тебе i чую, як прояснюється мiй бiдний розум... Мабуть, ти великий мудрець або чарiвник, що знаєш тайни великi... Але нащо розбудив ти мiй розум? Щоб знов болiло моє бiдне серце, згадуючи все, що я забула, коли була перепiлкою... Та хiба ж не можна жити i з розумом, але без спогадiв... без спогадiв гiрких i жахливих. (Закриває лице руками).
Ц в i к л о в i ц (прикро усмiхнувшись). Багато ти просиш, дiвчино... Тайни цiєї не розгадали ще мудрецi людськiї. Де ,та криниця води забуття, щоб напився з неї народ єврейський i вiдпочив хоч на десять рокiв од спогадiв та страждань своїх безмiрних... Сiмдесят рокiв живу я на свiтi... Скiльки разiв i маленьким хлопчиком i дорослим мужем читав я в синагозi велику поминальну молитву, що спiвають в мiсяцi сiвон на пам'ять усiх незчисленних євреїв, що загинули сто двадцять рокiв тому в Тульчинi, Немировi, Кам'янцi, Полонному, Бродах — по всiй Українi i Польщi... I важко було повiрити в жахливу дiйснiсть минулого... Казкою стародавнiх часiв здавалася менi ця молитва... I ось тепер, коли посивiла моя голова, довелося побачити, як вернулася жахлива казка, побачити — i пiзнати власною мукою. В Бiлiй Церквi забито моїх синiв... забито... замордовано з жiнками i малими дiтьми... I нiколи, нiколи вже не побачу я тих, що сидiли кучерявими хлопчиками на моїх колiнах... не побачу i не почую... нiколи.
Л i я (знаходить i цiлує його руку). Життя дало тобi велику мудрiсть... вона допоможе тобi перетерпiти горе.
Ц в i к л о в i ц. Мудрiсть... (Гiрко всмiхається). Якщо я знаю трохи бiльше, нiж равини, що тисячi рокiв риються, мов черви, в затхлих пергаментах i пишних, але пустих словах, — то не легше менi вiд мого знання...
С л у г а (увiходить). Граф Ружинський з якоюсь панночкою до вельможного пана.
Ц в i к л о в i ц (пiдводиться, здивований). Граф Ружинський? Чого йому треба? Чи не дiзнались вони про мiй алмаз? Ну, проси. (Слуга виходить). Слухай, Лiє, здається, що в мiстi вже почули про наш алмаз, бережись, не промовся як-небудь, може, вони за ним i прийшли.
Л i я. Нi, мiй тату, я нiкому не скажу...
II
Увiходять граф Ружинський й графиня Брагiнська.
Ц в i к л о в i ц (шанобливо вклоняється гостям). Вiтаю ясновельможну графиню i ясновельможного графа в скромнiй моїй оселi. Якому щасливому випадковi або якiй справi мушу я дякувати за цю велику честь?
Р у ж и н с ь к и й (смiється). Та вже звичайно, що без справи не обiйшлося.
Б р а г i н с ь к а (побачивши Лiю). Боже мiй, яка прекрасна длвчина! Це ваша дочка, пане Цвiкловiц?
Ц в i к л о в i ц. Нi, ясновельможна графине, в мене немає дiтей. Це бiдна слiпа дiвчина... яку я знайшов пiд час моєї подорожi в однiй корчмi... там вона спiвала i ворожила людям за шматок хлiба.
Б р а г i н с ь к а (з жвавiстю). Ворожила! Вона вмiє ворожити? О, то нехай вона i менi поворожить!
Р у ж и н с ь к и й. Тiльки такий знавець, як Цвiкловiц, i мiг знайти подiбний алмаз у бруднiй корчмi. Яка бездоганна краса!
Лiя, збентежена, пiдводиться i пiдходить до Цвiкловiца.
Б р а г i н с ь к а (манiрно). Граф ще закохається в цю дiвчину.
Р у ж и н с ь к и й. Графиня добре знає, що моє серце належить їй однiй.
Ц в i к л о в i ц. Коли я брав її до себе, — не краса її мене привабила, а горе... (Пригортає до себе Лiю).
Р у ж и н с ь к и й (несподiвано). А чи правда, що Цвiкловiц знайшов ще другий алмаз — алмаз княгинi Вiлькомiрської?
Ц в i к л о в i ц (спокiйно). Ну, якщо за цим приїхав до мене вельможний граф, то менi дуже жаль, що графа потурбували даремно.
Р у ж и н с ь к и й. Нi, нi, я маю iншу справу. Але... (Озирається).
Б р а г i н с ь к а (жваво). Ви можете йти в другу кiмнату, а я почекаю тут. Пане Цвiкловiц, ви дозволите менi поговорити з вашою вихованкою? Може, ви дозволите, щоб вона й поворожила менi?
Ц в i к л о в i ц. Прошу, ясновельможна панi. (До Лiї). Посидь тут, моє дитя, не бiйся. Прошу графа. (Показує йому на дверi лiворуч. Обидва виходять).
Б р а г i н с ь к а (пiдводить Лiю до ослона i сiдає сама рядом). Чи правда, що ти вмiєш ворожити?
Л i я (хитає головою). О, нi... Це було тодi, як я була божевiльною... Тодi... Менi здавалось, я бачила те, чого не видно людям... А тепер, коли прокинувся мiй розум, смутнi спогади опанували мою душу i не дають менi чути чужої муки.
Б р а г i н с ь к а (зiтхає). Так... у кожного власна мука...
Л i я (бере її за руку). Але слiпi очi навчили мене дивитись не в лице, а в душу людинi... Здається менi, що й твоя душа схвильована якимось спогадом... Про щось i жахливе... i разом солодке...
Б р а г i н с ь к а (здивовано). Ти справдi чарiвниця! Вiдкiля ти знаєш?
Л i я (пригадує). Стривай... кому це я ворожила... востаннє... тодi, в тiй корчмi!.. (Радiсно). Ах, надумала! Тому молодому музицi, що питав мене, чи побачить вiн дiвчину, що дала йому золотий наперсток.
Б р а г i н с ь к а (схоплюється, вражена, i вiдступає, хрестячись). Єзус, Марiя! Ти чарiвниця! Ти велика чарiвниця!
Л i я (спокiйно, без будь-якого здивування). Так це ти та дiвчина, що дала йому золотий наперсток... (Мрiйно). О, ти повинна бути прекрасною, як зоря... Як королiвна чарiвної казки, бо такою невимовною ласкою, так нiжно й ясно, мов золота струна, дзвенiв його голос, коли вiн говорив про тебе...
Б р а г i н с ь к а (забувши свiй страх, знов сiдає на табурет i бере її руку). Ти бачила, ти розмовляла з нимi Ну, то скажи ж, скажи ж мерщiй, який вiн, мiй рицар, мiй коханий, єдиний, що за ним занудьгувало моє серце! Де ти його зустрiла?.. Куди вiн їхав?.. У якому вiн був убраннi, чи були з ним iншi рицарi? Може, ти знаєш, як вiн зветься! Ах! Адже ти не могла його бачити... бо ти ж слiпа. Господи, єдина людина зустрiла того, кого я шукаю так довго, — i та слiпа. (Жваво). Але ж ти чула, що вiн казав про мене?
Л i я. Вiн розмовляв про тебе з такою журбою i ласкою. I хоч не бачила я його лиця, але тiльки в прекрасної людини може бути такий чарiвний, як музика, голос...
Б р а г i н с ь к а. Так, так, вiн прекрасний, як мiсяць.
Л i я. Вiн казав, що вiддасть життя, щоб тiльки побачити тебе хоч на єдину хвилину... А що було потiм, — не пам'ятаю... Знаю тiльки, що менi його стало так жаль, бо я зрозумiла тодi, що не принесе йому щастя твiй наперсток... I зараз менi здається, що не його ти кохаєш, а якусь мрiю, що склала твоя душа...
Б р а г i н с ь к а (мрiйно). Так... це була чудова мрiя...
Л i я. I зараз ти питала про нього не так, як питають про рiдну людину... I здається менi, що зречешся ти його в чорну його годину.
Б р а г i н с ь к а (пiдводиться, гордо). Ти сама не розумiєш, що кажеш. Щоб я зреклась мого збавителя! Та i яка може бути чорна година в мого найяснiшого рицаря? I все ж таки спасибi тобi, що розповiла менi про нього. Прощавай. Я чую, як вони йдуть сюди, я не можу нiкого зараз бачити. (Швидко виходить у дверi праворуч).
Л i я (собi пiдводиться). Може, й справдi краще для мене, що я слiпа. (Виходить).
III
З лiвих дверей виходять, закiнчуючи розмову, Ружинський i Цвiкловiц. Ружинський видимо розгнiваний.
Р у ж и н с ь к и й. Я нiколи не повiрю, щоб у тебе не було такої дрiбницi, як двадцять тисяч червiнцiв. Усiм вiдомо, що самi твої самоцвiти коштують удесятеро бiльше. Добре, доведеться тобi коли-небудь звернутись до нас — тодi побачимо.
Ц в i к л о в i ц. Мої самоцвiти? Колекцiя мiнералiв, яку я збирав усе моє життя, щоб вiдписати тепер Кракiвському унiверситету? Коли це багатство, то хiба багатство науки, якiй я служив весь мiй вiк. А грошi? В мене немає iнших, крiм тих, що я заробляю як лiкар, — їх досить, щоб забезпечити життя такого старого, як я.
Р у ж и н с ь к и й. Невже! Твої елiксири продавалися по червiнцю за краплю. Князь Потоцький заплатив тобi тисячу дукатiв, коли ти вилiкував вiд сухот його сина. Та хiба тiльки це!
Ц в i к л о в i ц. Я лiкую всiх, але з бiдних я не беру нiчого.
Р у ж и н с ь к и й. Словом, у тебе є грошi, як у кожного єврея. Нарештi я дам тобi який тiльки хочеш прирiст.
Ц в i к л о в i ц (розводить руками). Не маю, ясновельможний пане...
Р у ж и н с ь к и й (спиняючи гнiв). Так ось яка єврейська вдячнiсть! Багато б ти мав своїх самоцвiтiв i перлiв, коли б не сидiв у Житомирi пiд обороною польських хоругов, пiд обороною Дубровського, що пiднявся проти гайдамакiв, цiд захистом великого ловчого Бранiцького! Чи не ми ж вступилися за вас i пiднялися месниками за вашу кров, коли цiлими рiчками лилася в Лисянцi, Жаботинi, Уманi i по всiй Українi. (Злiсно смiється). Коли хочеш, я подарую тобi, крiм росту, кiлька живих гайдамакiв, щоб ти змiг замордувати їх власними руками в вiдплату за кров твоїх синiв.
Ц в i к л о в i ц (з гiднiстю). Я не купую людської кровi, мiй пане. А щодо вдячнЬстi, ясновельможний пане, щодо вдячностi за кров гайдамацьку, що ллється зараз рiчкою в Коднi, то не за нас ллється ця кров i не за євреїв мститесь ви цьому нещасному народовi... Ви мститеся за свої шкоди та втрати, i євреї — це тiльки один iз записiв у реєстрi цих втрат.