Ноги моей там больше не будет!
Не один раз побував у невістки та сина в гостях і Микола Захарович: коли випадало службове відрядження на Закарпаття. Одного разу (онукові йшов уже сьомий рочок) завів мову про суво-ровське. Син наче й не заперечував, сам же колись там навчався, невістка ж і чуть не хотіла:
— Я хочу, щоб мій син виріс свідомим українцем. А не перевертнем.
Микола Захарович хоч і проковтнув мовчки "перевертня", але не простив цього Оксані довіку. Залишившись наодинці з Віле-ном, прямо сказав:
— Она страшный человек. Законченная националистка. Вілен насупився так, наче не Оксану — його обізвали націоналістом.
— Отец, а тебе не кажется, что ты неправ?
— Вот-вот, она и тебя уже перевоспитала! Вспомни, кто ты. Ты русский, русский! Твоя мать чистокровная россиянка. Гордиться надо такой матерью.
-А ты?
— Ну, я... Ты ведь знаешь, кем я был до знакомства с твоей матерью? Деревенским парнем, хохлом неотесанным...
— А разве это так плохо?
— Что плохо?
— Происходить из деревни!
— Мне было плохо... Тебе, к сожалению, этого не понять.
— Отец, ты в родном селе давно был? Мне бы хотелось съездить туда.
— К кому? Твоя бабушка давно умерла. А дед на фронте погиб. Защищая, между прочим, и твою Оксану.
Син пропустив останнє зауваження повз вуха. Допитувався далі:
— А товарищи там твои остались? С которыми в школе учился. Неужели тебя не тянет побывать в родном селе?
— Не тянет! — Розмова ставала для Мадюді дедалі неприємнішою.
— Я иногда думаю, — продовжував син, — кто я такой? Где мои корни? Смотрю на Оксану, и меня зависть берет. Чувствую себя обворованным...
— Что за чушь — корни! — зовсім уже розсердився Микола Захарович. — Ты русский! Русский! И забудь о том, что твой отец был когда-то хохлом!..
їхав у поїзді — подумки далі сперечався із сином. І чим довше сперечався, тим більше навертався думками в рідне село. До хати, від якої вже, мабуть, і сліду не лишилось. До тихого кладовища, де похована його мати. І баба, і дід. І всі його пращури. Куди він так і не з'їздив жодного разу. Чи стоїть там і досі той пам'ятник, що він його так і не бачив, чи зберігся напис на ньому? А може, за бур'янами й не видно: було на тому кладовищі запущених кілька могил, на яких і хрести погнили, і земля позападалася. То, може, те саме і з могилою матері? Скільки ж років минуло!
"Надо бы съездить!" — муляло йому на душі. І, може, вперше подумав, чи так жив, як слід було жити.
Та під'їхав до Києва, ступив на перон — й інші, звичні, клопоти обсіли голову, й думки про матір, про рідне село поступилися перед іншими думками.
А онук тим часом переходив із класу в клас, ставав усе дорослішим, уже й місця не лишалося в альбомі, коли надійшов лист від Білена, вже підполковника: "Мама и папа, мы с Оксаной решили послать Тараса на учебу в Киевский университет, на филологический. Надеемся, что он вас не стеснит". Отака приголомшуюче радісна новина потрясла їх обох, особливо Надію Іванівну: нарешті! Нарешті вона діждалась онука! У той день, як прийшов лист, Микола Захарович не встиг із магазину вернутись (уже був на пенсії), а дружина вирішила, де житиме онук.
— Отдадим ему спальню, сами будем жить в проходной. Вот туда поставим диван, на котором будет спать внук, возле окна — письменный стол для занятий. — Вона уже спланувала, де що стоятиме. Мадюді лишилося тільки тягати меблі з кімнати в кімнату, розставляти 'їх так і сяк, шукаючи зручного місця.
Довелося збути піаніно, яке вже нікуди не можна було втиснути.
— Обойдусь, — махнула рукою Надія Іванівна. — Пианистки из меня все равно не вышло.
Хоч перед тим, як продати, просиділа за піаніно до півночі. Переграла всі, які тільки знала, мелодії.
З дня на день чекали телеграму, щоб їхати на вокзал зустрічати онука. Надія Іванівна бігла до дверей на кожен дзвінок і верталась розчарована ("Что они тянут?"). Аж ось нарешті подзвонила знайома листоноша ("Бегу, бегу!"), — Мадюдя саме голився, — пролунали в коридорі притишені голоси. "О чем они там?" — встиг лише подумати він, як ранкову тишу роздер нелюдський крик, стогін, за ним — падіння чогось важкого і вже інший, наляканий голос: "Господи!.. Та поможіть же!.." Микола Захарович, упустивши бритву, метнувся в коридор і ледь не впав, перечепившись об непорушне тіло дружини...
Вілен з Оксаною загинули в автокатастрофі по дорозі з Мукачевого в Ужгород. Підлетіли під зустрічний КАМАЗ, водій якого задрімав за кермом, і той так розплющив "Москвича", що не лишилося й місця живого. Одвізши дружину "швидкою допомогою" в лікарню (розмитий інфаркт), Мадюдя полетів на похорон, а повернувся вже ховати Надію Іванівну, яка, не приходячи до пам'яті, на п'яту добу й померла. Жила поруч найдорожча для тебе людина і щезла, лишивши по собі лише розплесканий горбик землі: плач — не доплачешся, кричи — не докричишся. У Мадюді було таке відчуття, немов чиясь нещадна рука обірвала йому всі зв'язки з життям, ввергла в таку безпросвітну пітьму, що хоч самому лягать і вмирати, і таки легше б було, мабуть, померти, ніж отак скніти на світі. Просинався щоночі серед моторошної тиші, наче сам уже лежав у могилі, не витримував — зводився, вмикав світло, щоб прогнати гнітючу пітьму, — і в обох кімнатах вмикав, і на кухні, і в коридорі, і у ванній, була б його воля — освітив би всі вікна в місті, засвітив би всі на світі вогні, — страшно, порожньо було на душі, й душило, душило — до крику, до стогону, до пекучої задухи в грудях.
Коли біль ущух — ні, не біль, а гострота того болю, коли день і ніч перестав увижатись отой горбик землі, подумав Мадюдя про онука. Про останню ниточку, яка зв'язувала його з життям. Похапцем, наче й онук міг загинути, зібрався, полетів літаком (поїздом не витерпів би), знайшов його в спорожнілій кімнаті: їдьмо! Онук не дуже й опирався, все одно збирався до Києва, горе застукало його на чемодані. Сходили тільки на кладовище, до двох свіжих могил, де й вінки не встигли зів'янути, — із двох фото дивилися син і невістка, син — серйозно та пильно, мов збирався щось запитати, а невістка — привітно й усміхнено, наче там, за смертним порогом, відмела все, що було між ними.
— И ваша мать лежит в могиле, — сказав, плачучи, Мадюдя. — Вот так...
Постояли, пожурились та й пішли збиратися в дорогу, бо увечері відходив поїзд на Київ.
Привіз онука додому, завів до кімнати:
— Вот здесь будешь жить. Располагайся. —А ви?
— А я в проходной. Мне много не надо. — І додав, відчуваючи, як спазми стискають горло: — Так решила твоя бабушка. Она знаешь как тебя ждала!
Сіли снідати. Микола Захарович нашвидкуруч засмажив яєчню (єдине, що вмів, тепер доведеться вчитися), поставив чайник. За сніданком же повів розмову про онукове майбутнє:
— Так где будем учиться?
— В університеті. На філології.
— А может, в училище?
Став переконувати, що онукові таки найкраще навчатися в училищі. Знайома доріжка, вторована дідом і батьком. Дід одтру-бив тридцять років, заслужений чекіст, та й батько дослужився до підполковника, загинув, можна сказать, на посту, тож приймуть поза всяким конкурсом, а закінчить відмінником — пошлють до академії.
— Ты пойми: в нашей стране быть военным — великая честь. И материально — не то что на гражданке. Посмотри на меня: какой профессор получает такую пенсию? Обеспечен вот так! — провів по шиї долонею. — А мало было бы — пожалуйста, на любую работу. Полностью зарплата, и пенсия не учитывается. Ты же можешь и до генерала дослужиться. До генерала!.. Ну как?
Онук слухав мовчки, не перебивав, тільки все нижче хилив голову. А коли Мадюдя прямо спитав: "Так будем подавать документы в училище?" — глянув на нього повними сліз очима:
— Мама й тато казали в університет... На філологію...
Так довелося розпрощатися ще з однією мрією. Була, щоправда, надія, що онук не витримає вступних іспитів, зріжеться, сам же казав про сім заяв на одне місце, тоді вже йому нікуди буде діватися, і Мадюдя щоразу нетерпляче запитував: "Ну как?" — "На п'ять!" — відповідав щоразу онук, аж поки ускочив сяючий: зарахували!
Почалися заняття. Онук щоразу біг на лекції, щезаючи з дому майже до вечора. Микола Захарович, який схоплювався на щоденну зарядку, пробував і онука заохотити до цієї корисної процедури, але той став скаржитися, що не висипається: лягав же опівночі.
— Ну сосни, сосни, — відступався Мадюдя. — Дело молодое...
Онук був худий: на чому й шкіра трималась! Тож Мадюді додалося клопоту. Бігав майже щоранку на базар по свіжину, вистоював довгі черги в продовольчих магазинах, намагався готувати ка-лорійніше та якнайсмачніше і згодом навчився варити такі супи та борщі, смажити таку печеню та котлети, що не в кожному ресторані й зготують. Прийде з університету онук, а стіл уже накритий: виставлені строго тарілки та чашки, покладені в строгий рядок виделки й ножі, сніжно біліють серветки.
Онук до пізньої ночі засиджувався над підручниками та конспектами; вмикав магнітофон, ставив платівки з якоюсь не нашою музикою, що дерла слух — оглухнути можна було від отих бугі-вугі, а йому хоч би що: сидить, головою похитує, як вона в нього й витримує! "Ну и молодежь пошла!" — обурювався про себе Мадюдя. Іде парочка, чорт іззаду й розбере, де хлопець, де дівчина, обоє патлаті, обоє у джинсах, кросівках, ще привселюдно й цілуються — тьху! — гидко дивитись. Ці навоюють, коли щось завариться, недарма ж один знайомий казав, що американцям, аби виграти з нами війну, і бомб кидати не треба: варто послати ескадрильї, навантажені джинсами. Афганістан показав, сором казати, не могли впоратися з якимись чучмеками. Мадюдя надивився на них, служачи на Памірі. Протовклися десять років, а воювати так і не навчились. Один був справжній генерал — Громов, та й тому не дали розвернутися. Та і як воювати з отакими, патлатими? Стригти, стригти підряд і в колони — р-рав-няйсь! Був час, коли Сталін виплекав армію, найгрізнішу у світі, — вся Європа тремтіла. Все покотилося в прірву...
Онук теж патли завів, куртка й штани на ньому з якоїсь ряднини, пом'яті-пожовані так, наче він у них і спить, і купається; каже, що тепер модно. В армію б тебе, голубчику, в армію!
1 з дідом не йде на контакт. Привітається зранку, немов до чужого, мовчки посніда.