Своє житло вона влаштовує під купинами, добре маскує вхід, одразу нізащо не знайдеш. А тут наш полоняник, з радощів, мабуть, "розсекретив" розташування гнізда. Що там Юнта робить? Юнто, іди-но сюди!
Вівчарка прибігла до вченого, взяла його за штанину й потягла до того місця, де сховався джміль.
— Гаразд, ходімо поглянемо,— усміхнувся Анатолій Борисович. З-під невеличкої купини одна за одною вилітали великі комахи.
— Бджоли б уже кинулися жалити! — зауважила Віра.
— Оси теж! — помацав ґулю Ігорьок.
— А ось ми зараз порушимо ритм їхнього життя! — Анатолій Борисович встромив у гніздо кінчик олівця.— Чуєте, як загули? А що буде, коли ми далі в отвір заліземо?
Тільки Анатолій Борисович вийняв олівця, як звідти висипало з десяток джмелів, вони грізно загули, піднялися в повітря.
— Не рухатись! — наказав учений.— Дивіться на отвір.
А звідти все вилазили й вилазили джмелі. Частина з них відразу ж переверталася на спинку, грізно виставляючи жало.
— Тепер бачите, скільки їх тут, під купиною? Юнто, куди ти лізеш? — хотів зупинити вівчарку Анатолій Борисович, але та сунула-таки носа в нірку й відразу ж заскавчала.— Тікай!..
Джмелі погули-погули й сховалися у нірці, лише в повітрі сюди-туди носилися вартові.
— Вони нас не зачеплять, ходімо,— скомандував учений.
Рушили. Дорогою Анатолій Борисович розповідав:
Джмелі — цікаві створіння. Встають дуже рано. Щоб не проспати, є в них живий будильник: щоранку один із джмелів починає махати крильцями і так гуде, що після цього членам його сім'ї вже не спатиметься. Буває це близько сьомої години ранку.
— Анатолію Борисовичу, а джмелі корисні?
— Так. Вони чудові запилювачі. До того ж у природі існує ряд рослин, які запилюють лише джмелі. Багато вчених досліджують їхню біологію, зв'язок з навколишнім середовищем. Значний інтерес становлять джмелі і як представники великої сім'ї гуртосімейних комах. Йдеться про бджіл, ос, джмелів, мурашок, термітів.
— Татку, зараз багато пишеться про їх життя. Чому це так цікавить учених?
— Людина здавна помітила гуртосімейних комах. Медоносну бджолу їй удалося навіть одомашнити. Спосіб життя бджолиної сім'ї вам, безперечно, відомий. Ви знаєте, що там існує розподіл праці, спеціалізація членів сім'ї. І все-таки ми звикли дивитися на бджіл, як на окремих істот. Але існує така гіпотеза, що бджолина сім'я — це єдиний організм, у якому бджола — невеличка частинка, майже позбавлена індивідуального існування. Гуртосімейні комахи не можуть жити поодинці. Бджола, відірвана од вулика, швидко гине. Отже, пасіка, яку ми не раз бачили, набуває нового смислу. Уявіть: всередині кожного вулика схована істота, вагою до 5 кілограмів (10 тисяч бджіл важать 1 кілограм). Стільник у неї — скелет. Дихання забезпечується рухом крил бджіл-вентилювальниць. Вчені помітили, що всередині клубка бджіл відбувається активний рух поживних речовин,— звичайно, не через вени й артерії,— просто бджоли годують одна одну. У вулику підтримується постійна температура, тоді як в окремої бджоли постійної температури тіла немає.
— Але коли це організм,— здивувався Олег,— де ж тоді нервова система, що керує ним?
— Щоб довести, що гуртосімейні комахи можуть мати складну поведінку, вчені вдаються до аналогії. Елементи пам'яті великих електронно-обчислювальних машин складаються з феритових кілець, сполучених між собо:ю. Дайте інженерові одне феритове кільце — він не зможе сконструювати такої машини; якщо навіть їх сотня — його робота не зрушить з місця. А ось коли елементів декілька тисяч,— інженер може, з'єднуючи їх належним чином, створити орган машинної пам'яті. Тисячі елементів набувають цінності, якої кожний зокрема позбавлений. Тепер уявімо: у цих кілець-елементів виросли крила і лапки, вони вміють пересуватися і лише в окремих випадках з'єднуються, утворюючи єдине ціле. Виходить, машина багато в чому схожа з бджолиною сім'єю, мурашником, термітником...
— Це вже звучить, татку, фантастично!
— Будь-яка жива істота, Віронько, дивовижне хитросплетіння найцікавіших проблем. Впорядковане і погоджене життя гуртосімейних комах справді викликає подив. Що рухає ними? Як вони спілкуються між собою? Як обмінюються інформацією? І хто вони: суспільства чи організми? Тут є над чим замислитись... Відомо, що комахи з'явилися на Землі раніше, ніж люди. Доведено: бджоли і мурашки існу-нали на нашій планеті ще сорок мільйонів років тому. Історія ж людства триває не більше 150 тисячоліть. І перший "колектив", зі складними взаємостосунками, чітко визначеним розподілом праці між його членами, створили мільйони років тому гуртосімейні комахи.
Чому ж тоді на вершині розвитку живих істот стоїть людина, її не виходець із комах? — знову встряв Олег.
Еволюція усіх видів ішла шляхом розвитку нервової системи; вдосконалення психіки. Число нервових елементів у комах не зростало через їхні мізерні розміри. Комахи немов застигли у своєму розвитку. Цю проблему, гадають учені, вирішила еволюція гуртосімейних комах: вони зуміли об'єднати свої крихітні мозки. Створилися умови для мініатюрної "цивілізації": у комах виникло землеробство, тваринництво, вони збирали продукти харчування. Виникли війни і навіть... рабовласництво. Але на цьому розвиток гуртосімейних комах зупинився. Однак деякі вчені гадають, що на інших планетах розвиток нерпової системи комах, можливо, пішов іншим шляхом. Припущень багато, вони чекають свого вирішення.
Та чи не час, друзі, обідати? Віронька з Ігорем готуватимуть салат, збиратимуть ягоди, а ми з хлопцями розпалимо багаття, будемо лісову юшку варити. Пообідаємо — і без зупинки до Червоного урочища!..
ТВАРИНИ-ВЕЛЕТНІ
Хитра лисиця. Червоне урочище. Зникнення Єгора Антоновича. Чому вимерли гігантські звірі
А зупинку таки довелося зробити. Через Юнту. Бігала в кущах перед мандрівниками, а тоді враз загавкала — хотіла, щоб на неї увагу звернули,— й чимдуж рвонула у зарості верболозу.
— Дивіться,— вигукнув Пилипко,— там ще якийсь собака!
— Лисиця! — уточнив Олег.— Анатолію Борисовичу, поводиться вона якось дивно: не тікає, а нападає на вівчарку. Може, скажена якась?..
Анатолій Борисович зарядив рушницю.
— Біда! Ще й собака пропаде!
— Гляньте, гляньте, лисиця вже лежить на землі, а Юнта над нею стоїть.
Справді, лисиця, відкинувши ноги, лежала на землі.
— Юнто, до мене! — наказав учений.
Вівчарка без особливої охоти відійшла од лисиці. Анатолій Борисович узяв собаку за ошийник.
— Олег, потримай Юнту, я лисицю огляну.
Однак не встиг Анатолій Борисович і кроку ступити, як лисиця скочила на ноги й втекла в кущі. Юнта аж звалила Олега на землю, однак той повис на собаці й не пустив.
— Немов у казці! —— засміявся вчений.— Це неспроста, інакше б лисиця втекла від собаки, у неї надто розвинений нюх і слух, щоб не почути Юнту здалеку. Та й ми досить голосно розмовляли.
— Ой, дивіться, лисяча нора! Біля входу звірятко якесь лежить!
— Це землерийка, називають її ще білозубка мала. Надзвичайно цікава тваринка. Знищує дрібних гризунів, молюсків, хрущів, коників тощо. Дуже прожерлива. За добу з'їдає корму у півтора раза більше, ніж важить сама. Ворогів у білозубок також багато: гадюки, вужі, птахи, ссавці.
— А як вона тут опинилася?
— Певно, лисиця вивела на полювання своїх дітей і впіймала для них землерийку. Звірята бавилися здобиччю, лисиця, як і кожна мати, милувалася дітьми і своєчасно не помітила небезпеки. Коли ж побачила собаку, то відвернула увагу, щоб малеча сховалася. Ну, а що далі було, ви самі бачили. Обдурила усіх нас.
— А може, розкопаємо нору й заберемо з собою лисенят? — обізвався Ігор. — Я б одне у шкільний зоологічний куточок віддав.
— Не так просто. Адже нора лисиці побудована складно. Спочатку вона йде похило на один-півтора метра вниз, потім тягнеться під землею п'ять-шість метрів. До того ж нора має декілька вихідних отворів. Так що буде ваш куточок без лисиці! І ще, друзі, треба пам'ятати, що лисиці полюють на гризунів — шкідників сільськогосподарських культур. Не менш корисні вони і в лісовому господарстві, бо знищують не тільки мишовидних гризунів, а й різних шкідливих комах, оберігають молоді ліси від пошкоджень.
— Анатолію Борисовичу,— почувся з-за кущів Олегів голос,— впіймали ще одну землерийку.
— А це вже інша землерийка — бурозубка звичайна.— Анатолій Борисович обережно вхопив за шию невеличке, вкрите оксамитовим темно-бурим волоссям звірятко, яке намагалося вкусити його.— Хоботок у бурозубки, бачите, вкритий короткими щетинками. Очі зовсім маленькі, їх у хутрі навіть не помітно. Дивно, як ця землерийка сюди потрапила, адже вона полюбляє вологіші місця. Мабуть, підґрунтові води близько.
Бурозубка затріпала ніжками, намагаючись вивільнитися. Анатолій Борисович присів навпочіпки.
— Тримай, Олежику, Юнту, відпустимо землерийку на волю! До речі, друзі, знайте, ці звірки цікаві ще й тим, що у зимову
сплячку не впадають, а нишпорять під снігом, шукаючи комах, їхніх личинок, молюсків і навіть жаб. Особливу користь приносять, знищуючи дротяників, вовчків, хрущів, гусінь. Своєї діяльності бурозубки не припиняють упродовж доби. Для цього їм потрібно багато енергії. Ось чому обмін речовин у тілі землерийок надзвичайно інтенсивний. Досить згадати, що для його забезпечення серце тваринок робить 1320 ударів на хвилину, а частота їхнього дихання досягає 800.
— Невже в цієї дрібноти серце б'ється майже у двадцять разів швидше, аніж у людини? — здивувалась Віронька.— Наше такої напруги, мабуть, не витримало б!
— Отже,— підсумував учений, землерийки — дуже корисні тваринки, треба їх, діти, охоронити!
Стежка знову сховалася у дрібноліссі, а коли вихопилася на простір, мандрівники побачили в долині величезний крутий яр. Він зловісно чорнів, а від нього розходилися на всі боки, немов спрутові щупальця, менші яри.
— Колись тут теж ліс був,— озвався Пилипко,— та під час війни фашисти знищили його. А там далі — піски...
Мандрівники спустилися на дно яру. Його стіни, розмиті водою й лише де-не-де вкриті дерезою та берізкою, нагадували перепалену цеглу. Анатолій Борисович доторкнувся до однієї з брил, і вона одразу ж розсипалася, оголивши велику кістку.
— І он кістки, і он...
Анатолій Борисович схвильовано оглядав місцевість.