Йшов так, що трохи не чолом-кнувся з Мартином.
— Ов! Аврамку, а ви що так ідете, мовби вас заступило?
— Ой, вай, вибачте мені, Мартине! Я такий зажурений, що трохи не вмру. Вже хіба кінець світу буде!
— А це що таке?
— Не можу вам сказати, бо й сам боюся того слова: сам собі не хочу вірити, щоб воно було правда.
— Та говоріть! що таке! — зацікавлювався Мартин.
— А не скажете нікому?
— А де ж би я! Присягну, що ні! Я не такий.
— Ну, я знаю, що не такий ви. То скажу вам під великим секретом, що Петро Рубаха вибирається до Бразілії і все продає.
— Але?! Господи! Що ви кажете?
— Так, так, лише, бійтеся Бога, не кажіть нікому в селі, бо за Петром готово півсела поїхати, а що би я тоді робив?
— Ого! Від мене ніхто того не довідається.
— Ви би мене знищили!
Мартин аж душився з радості, що довідався таку славну новину, а ще більше тим, що корчмареві наробить такого збитка.
Заки Аврамко дійшов до корчми, то вже четвертина села знала про те, що Петро Рубаха вибирається за море.
Люди з того дуже дивувалися, бо знали, що Петрові біда так дуже не допікає. А далі другий та десятий стали міркувати над тим, що воно не конче мусить бути так небезпечно їхати до тої Брандзолії, коли такі люди, як Петро, не бояться їхати. Видно, що там мусить бути ліпше. А чому ж би одному або другому не спробувати щастя? Ану-те розпитати б ліпше!
Стали по одному, по двоє заходити до Аврамка питати, чи це правда. Аврамко спершу викручувався, що нічого не знає. Та коли людей опанувала кор-тячка, порозповідав їм на вухо і під великим секретом те, що вже всі знали. Щодо того, як би до Бразілії дістатися, Аврамко вказував на панка, що за кілька днів мав вернутися з Іванівки.
ПОШЕСТЬ ЕМІГРАЦІЙНА
Панок не шкодував медового свого язика і розказував такі чудасії про Бразілію, що хоч сядь та плач з радості.
Люди кинулись за паспортами, поскладали панкові по десятці на шифкарту і стали спішно збиратися в дорогу. Староста не хотів паспортів видавати, відмовляв, грозив, але те все не помагало. Люди затялися: поїдемо та й поїдемо. Священик говорив щонеділі в церкві, яке то пекло в Бразілії, але ніхто його не слухав, а той, що слухав, йому не вірив.
— От говорить собі, бо йому староста так наказав.
Люди стали випродувати все, але з тим нелегка була справа. Небагато було в селі таких, що мали покладні гроші, небагато було таких, що мали де позичити на купівлю грунту, а найбільше було таких, що, мовляв, купив би, та дрібних дасть Бог!
Через те ціна фунту спала, бо всі "бразілійці" хотіли продавати, а не було кому купувати.
Спочатку зарікалися, що будуть продавати лише своїм людям, але коли стало ясно, що свої не мають за що купувати, то таки звернулися до корчмаря. Ав-рамко, розуміється, не хотів, відмовлявся, присягався, що не має крейцера, але вкінці таки дався упросити, позакуплював грунти запівдарма. Та хоч Петрові заплатив тисячку без п'ятдесятки, то таки гешефт зробив неабиякий. Поїхали до нотаря, попідписували контракти. Корчмар виплачував гроші, причому не забував, розуміється, собі відшибнути, що лише хто завинив йому коли-небудь. Люди були раді, а Аврамко потирав руки.
Петро, вернувши від нотаря, став оглядатися за купцями на решту своєї мізерії: коні, корову і інше. Найтяжче було з коровою Хотів купити різник на заріз. Та Настя і діти як стали заводити за Красу-лею, що їх стільки років годувала молоком, а тепер так жалібно дивилася на них, мовби просилася: "Не дайте мене", то й Петро передумав. Він з досадою відправив різника, а далі каже:
— Ну, то беріть собі з собою до Бразілії!
Коні купив брат Петрів — Максим, на корову нагодився таки господар. А Настя хоч з жалем, з плачем лишила Красулю, все ж таки бодай була спокійна, що корова не йде на заріз.
Так пішла й остання мізерія. Попродали і віз, і плуг, навіть і кожухи, бо в таких краях не буде їх потрібно.
Не треба й казати, що нікого не бралася ніяка робота. Всяке думало лише про дорогу та про нове щастя в новій, далекій країні.
А таки не можна сказати, що весело жилося нашим бразілійцям. Всякому ставало якось сумно, коли подумав, що позбувся прадідівської землиці, якось нудно, що вже й нема якоїсь роботи, якось лячно, що прийдеться забиратися раз назавжди в далеку незнану країну за море, і то тим страшніше, нудніше, сумніше ставало, чим ближча була хвилина від'їзду.
Надійшли радісні Великодні свята. Але й вони ні разу не розвеселили наших бразілійців. Вітали великий празник якимсь незнаним досі смутком.
Ожила земля. Стопилися сніги, з землі стала вибиватися зелена травиця, дерева попускали бруньки, а далі і зазеленіли. Заспівав під небесами жайворонок, а наші бразілійці ходять собі сумні, невеселі. Нічого їм робити. Свого нема вже. Батьківська землиця пішла в чужі руки, а на чужім якось не хочеться робити. Хіба потішаються надією тої незнайомої долі, що їм так гарно змалював зайшлий панок, та й уявляють собі, як хто може, якими то достатками вони заживуть за морем. Але таки не одному гаряча сльоза виступила з ока, коли, вернувши на Великдень з церкви, згадав собі, що то вже останній раз був на такім святі в своїй церкві, коли не застав на своєму столі такої паски, як у інших людей. Вітаючись з сусідами: "Дай, Боже, щасливого другого року",— заминався на слові. А як то буде на другий рік? А хто його дочекає? А де то спочинуть його кості? Чи в святій землі, чи, може, на дні моря.
А вже ж хіба найбільше зі всіх побивалася Настя. Вона мала дуже чутливе серце, любила дуже своїх діточок, любила свою батьківську землицю, свою убогу хатчину, де пережила стільки веселих хвилин, хоч не в достатках, не в багатстві, але в спокої, в л'юбові, серед благословення людського. І Насті від плачу аж очі почервоніли. Вже і сліз не стало. Вона охкає тяженько, хлипає та руки ломить, а сумна-сумна, як та темна осіння нічка. Ні до кого вже і слова не може промовити. Нема в неї ні батька, ні матері, нема з ким попрощатися, хіба з могилками, що на цвинтарі під березою...
ПОХОРОН живих
Хто виїздив з рідного села, та так, що не знає, чи вернеться, той уже собі уявив, що діялося в Мохна-тівці, коли надійшли шифкарти для емігрантів. Першим прийшов з цією новиною панок. Він скликав до корчми "своїх людей" і оповістив їм, що пора в дорогу, бо вже прийшли шифкарти.
Люди заворушились, як мурахи, коли їх хто патиком порухає. У кожного защеміло серце при згадці, що таки воно не сон, лише справді треба покидати рідне село. Умовилися з панком так, що в найближчий четвер мають виїздити. До того дня кожний упорядкує свої справи — та й у дорогу. Вся середа пройшла у прощанні. Сходилися сусіди, ходили і до сусідів, охкали, плакали, прощалися. Петро пішов до панотця і найняв від усіх Службу Божу на щасливу дорогу.
Надійшов четвер, останній в рідному селі. Люди прокинулись, як тільки на світ стало займатися. Не одному снилося тої останньої ночі, що оре батьківську землю, яка його стільки літ годувала, що порається коло своєї загороди. Та коли прокинувся і згадав, що це останній ранок будить його в своїй хаті, то морозом обняло тіло так, начеб його мали вішати.
Ударили в дзвони. Народ спішив з усіх кінців села до церкви. В хаті позалишалися хіба каліки, старці та дрібні діти. А вже емігранти з'явилися всі. В церкві залягла гробова тиша. Нічого не чути, крім охкання, тяжких стогонів і тихого плачу. Не дивно: це востаннє вони сюди прийшли. Тут хрестилися, тут вінчалися, тут виливали свої серця в молитві, тут шукали потіхи, тут надіялись одержати останнє благословення в далеку вічну дорогу. А тепер приходиться навіки прощатися з тими дорогими серцю місцями. Знайомий їм добре кожний куточок, кожний образок, г
а те все тепер треба лишати і вибиратись у далеку, дуже далеку дорогу, в незначну країну, між чужих людей. Не було ж за чим плакати?
По службі панотець промовив до громади кілька гарячих слів на прощання і поблагословив їх у далеку дорогу.
Громада заридала на весь голос так, що вже ніхто не чув останніх слів священика.
Тепер виринули всі, мов та бистра вода, на цвинтар. Ніхто їм того не казав, однак кожне чуло потребу попрощатися іще з могилками батьків, настільки щасливіших, що їм довелося зложити кістки в рідній землі. Боже! Що тут плачу, голосного ридання! Усе, що жило, припало до якоїсь могилки, порослої зеленою травою, прилинуло грудьми до тої землиці, що вкрила дорогі останки, цілує тую землю востаннє і плаче. Та хоч їм того ніхто не казав, кожне бере грудку землиці святої, зав'язує в шматинку і ховає, немов дорогоцінності. Це на дорогу пам'ятку, на спомин, це для того, аби не втратили зв'язку з рідною країною, з батьківською землицею... Коли вже лягти на чужині, так бодай грудку рідної землі мати на своїх грудях, то легше лежатиметься, бо своя земля'не давить так, як чужа.
Тепер усі вернули до села. Зібралася ціла громада на майдані перед корчмою. Емігранти розбіглися ще по хатах, аби забрати з собою, що треба було взяти, та кинути оком на рідну хату. Тим часом на майдані залягла глуха тиша, як перед бурею, заки ще перший грім не вдарить.
Коли зібралися усі емігранти, панок перечитав імена всіх, що записалися в Бразілію, а відтак закликав з усієї сили: "В дорогу!"
Заворушилася громада. Кожне застогнало тяженько, брало на плечі свою мізерію, і так рушила вся іромада. Ціле село вийшло, мов за мерцем. Так вийшли за село. Тут стали на горбочку, звідки йшла дорога вниз до гостинця. Емігранти обернулись до села, що лежало в долині серед рясної травневої зелені. У кожного защеміло серце. Кожний упав ниць на землю і цілував її та зрошував гарячою сльозою востаннє.
— Оставайтесь здорові!
— Щасливої вам дороги!
Емігранти посідали на фіри. Вози заторохкотіли по сухій дорозі. Емігранти оглянулись ще раз, та вже не видно рідного села, вже тільки вершок високої тополі, що коло церкви. Вже і того не видно. Все закрив горбок. Вже більше ніхто рідного села не побачить.
Коли проїздили через Іванівку, зустріли на дорозі іванівського пана, що їхав на коні в поле.
— А куди ви, люди добрі, мандруєте?
— До Бразілії, прошу пана!
— Ов, Петре! Та й ви тут? — питає здивований пан, побачивши між емігрантами Петра.— А я хотів вас кликати стайню ставити!
— Най вам ставить той мазур якийсь, що-сте його спровадили,— каже люто Петро.
— Чоловіче, перехрестися! Я про жодного мазура не знаю.