І ніхто не знав, Дафф у тому числі, що збігає останній день їхньої роботи на острові Сирен.
Вечір пройшов звичайно, якщо не рахувати того, що "з технічних причин" було припинено подачу стру-му до всіх житлових приміщень, і екрани телевізорів скидалися на більма. Острів оповила тиша.
У котеджі Девіда було, мабуть, найтихіше; телевізор мовчав, і Террі мовчала. Сам Девід нервував, не знаючи, за що б його взятися. То мовчки сидів у кріслі, то ходив по всій квартирі, не знаходячи собі місця. На-решті зайшов до спальні і, побачивши, що дружина не спить, присів на край ліжка. Заговорив глухим, трохи хрипким голосом:
— Террі, послухай… Я розумію твій настрій, але ж і ти мене зрозумій. Постарайся, люба… — Террі не обізвалася, він трохи помовчав, поглядаючи на її золотаву голову, потім продовжував: — Не думай, що я отак живу для власної приємності, міщанської втіхи, насолоди. Коли б у мене була така життєва філософія, я був би схожий на сліпого, котрий у темній кімнаті ловить чорного кота, якого там немає. Незабаром ти дізнаєшся про все — чуєш? — про все. В житті кожної людини бувають критичні моменти. Ось такий настає і для нас… Ско-ро звільнимось, вийдемо на волю! А зараз… ну, скажи, що ти не гніваєшся на мене, скажи…
Террі мовчки дивилась на стелю.
— Ну, тоді давай зіграємо! Ти ж любиш… Моцарта.
Як він зрадів, коли Террі, накинувши халат, пішла до рояля! Аж усміхнувся. Взяв свою легеньку скрипо-чку, притиснув підборіддя до деки. Вже перші акорди, що зазвучали від доторку її пальців,— ніжні, прозорі, дзвінкі, озвалися хвилею щастя. Вона почала його улюблену "Фантазію".
Ще мить, і смичок рушив у свою чарівливу подорож, і вже їх огорнуло якесь трепетне, прекрасне почут-тя. Обоє опинилися у фантастичному світі, а навколо — барвисте сяйво, що поєднало землю і небо. То щемли-ве, то солодке відчуття стискувало серце — Террі ніколи ще не грала з таким натхненням. Наче передчувала, що це востаннє…
Перед світанком, саме в той час, коли темрява ще не поступається світлу нового дня, острів Сирен про-кинувся від реву моторів. Дрижали шибки у вікнах, хиталися, вібрували люстри, наче від землетрусу.
Девід миттю вискочив на веранду. Роззирнувся ще сонними очима — у передсвітанковому небі боввані-ли грудомахи вертольотів. Десант!
Метнувся у спальню — Террі схопилась у самій сорочці, — загукав:
— Нарешті сталося!
— Нар-решті, нар-решті, — обізвався з клітки Ара.
— Що сталося? — скрикнула Террі.
— Те, на що я сподівався. Десант! Ох, і молодчина Віра! Бачиш — на машинах знак ООН!..
— А до чого тут Віра?
— Вір-ра, Вір-ра, — повторив папуга.
— Вона таки дотримала слова. З неї буде хороший фізик, а політична діячка вже є… Ох, і ревище!
— Р-ревище… — встрявав у розмову Ара.
Обличчя Террі яснішало, очі зблискували радістю. Аж тепер Девід розповів їй усе: з самого початку він зрозумів, що погарячився, підписавши контракт з расистською клікою, яка плекає далекосяжні агресивні плани. Віра теж була такої думки і не приховувала цього. Почали разом шукати виходу. І знайшли. Оту "легенду" з нещасним випадком вифантазувала Віра — недаремно ж ще в школі брала участь у самодіяльності, батьки вже думали, що з неї буде артистка, та любов до фізики перемогла. Ну, і вся ота кампанія в пресі — це те, про що її просив сам Девід, бо нащо йому озброювати горил? А піраміди — пристрої для добування гігантської енергії — йому потрібні для космічного експерименту.
— Чому ж ти мені зразу…
Ох, ця Террі, наївна, як дитина! Неначе не знає, як за ними стежили…
— Вони ніколи повністю не довіряли мені. Був момент, коли я подумав, що провалився. Довелося б зі-рвати острів…
— Зір-рвати остр-рів, — повторив Ара.
А вертольоти все спускалися й спускалися з неба — певне, кілька авіаматок направило сюди об’єднане людство. З машин вискакували озброєні солдати і швидко займали позиції. Високо в небі кружляли винищува-чі, там уже світило сонце, і вони здавалися золотими стрілами.
Операція завершилася менш як за годину. Гарнізон острова склав зброю — чи то з наказу його команду-вання, чи тому, що опір був би цілком безнадійний. Солдати ООН — з-під касок виднілися чорні, білі, жовті обличчя — зайняли вежу, стали на варті коло арсеналу і лабораторії. Увесь персонал Південної Республіки — як військовий, так і цивільний, негайно почали перевозити на пасажирський теплохід, що білів на рейді.
Девід і Террі стояли на веранді, коли побачили в кінці алеї джип із прапором ООН. Здогадалися: то їде командувач. Террі сяяла, мов іменинниця.— адже здійснилась її мрія, расистські авантюристи зазнали краху!
Машина під’їхала так близько, що вже видно було обличчя людей, які сиділи в ній, — три ряди по троє.
— Віра! — вигукнула Террі. — Бачиш — там Віра, це вона, правда?
— Вір-ра, Вір-ра, — обізвався з клітки стривожений птах.
Девідові також здалося, що в машині сидить Віра, але він не встиг вимовити й слова, як гримнув постріл, і побіля вуха йому цьвохнула куля. На веранду посипались осколки пластикових плиток.
Террі миттю помітила, звідки стріляли.
— Онде він, на пальмі, негідник! — Ставши поперед Девіда, вона вказувала рукою на високу пальму лі-віше алеї.
— Назад, назад, Террі! — Девід ухопив її за талію, але не встиг відтягнути. На тій пальмі знову зблисну-ло, гримнув постріл. Террі здригнулася, одразу обм’якла, стала неймовірно важкою. — Террі…
Прострочила автоматна черга і, обламуючи зелені віяла, на землю гупнув той, що стріляв у Девіда й Тер-рі. Згодом труп упізнали. То був Дафф.
Але Девід не чув ні стрілянини, ні гамору й крику. Його наче оглушило, нічого не чув і не бачив, окрім Террі. Поніс її в кімнату, поклав на канапу, тремтячими пальцями хапав якесь шмаття, тулив їй до грудей, намагаючись зупинити кров. Очі йому застилала сіра пелена, а в голові наче молотом гупало: "Загинула… загинула Террі…"
VI. ВІСТІ З ІО
Кожен, хто працював на острові Сирен, очікував на цю космічну передачу з особливим почуттям і на-строєм. А надто Віра Малахова. Задовго до початку сеансу зв’язку дівчина позирала на годинника і вийшла з лабораторії, не діждавшись закінчення робочого дня. Ходила попід пальмами, зовні спокійна, безжурна, а на-справді — як на голках. Дивилась на морську синяву, що широкою смугою обрамляла острів, а уява малювала давно зниклі образи, витворювала їх зримо, чітко, хоч Віра зовсім і не бажала цього. Там он була красива гора, яка зникла під час пробного вибуху, а там Віра впала, натираючи собі очі перцем…
Три довгих роки промайнуло з того часу, а вона й зараз чує постріли і зойки, бачить смертельно-бліде обличчя Террі, страшні, наче божевільні, очі Девіда…
Ясна річ, переживши таку трагедію, він не міг залишатися тут і почав кампанію за організацію експедиції до Юпітера.
Віра зітхає й мимоволі дивиться на вечірнє небо — ні, ще не зійшов. Кортіло ж і їй полетіти разом з Девідом, ой, як же кортіло! Один з кількох найвідоміших фізиків планети! Але, мабуть, не лише це вабило Віру до нього… Який він красивий був у хвилину прощання! Красивий і ніжний… Але несхитний у здійсненні своїх намірів. Боже, як вона хотіла, щоб він лишився тут, як тільки не вмовляла! Справді, хіба екіпажі двох космічних кораблів не доставили б ті піраміди в космос без нього? Так ні, він конче мусить бути там — а раптом дове-деться міняти параметри експерименту. І не тільки сам полетів, але ще взяв і Натаніела. "Попрацюйте, Віро, кілька років без нас. Ось вам чорновий начерк проекту, і, поки ми повернемось, ви сконструюєте експериментальну модель. Умови для праці тут ідеальні, острів Сирен переходить під егіду ООН, бо був незаконно загарбаний Південною Республікою, так що ніякі воєнні аномалії вам не заважатимуть…"
Сумовиті тони позначали його слова, помітно було, що йому й самому хотілося б лишитися та збудувати ним же задуманий анігіляційний реактор, але проект С-2 все-таки переважив. Віра дивується: хіба зробити керованою, приручити анігіляцію — це менше, аніж бомбувати Юпітер? Фізики, запрошені сюди, на острів Сирен, мало не остовпіли, такі були вражені, дізнавшись про тему роботи. Анігіляційний реактор? Неймовірно! Фантастично! А Девід вважає це епізодом у своїх наукових пошуках. "Юпітер — ось найголовніша моя тема,— сказав у відповідь на її умовляння лишитись. — Принципи побудови анігіляційного реактора мені ясні, споді-ваюся, що ваша потужна група здійснить цей проект. А от Юпітер… Моя мрія, моє життя. Справді велетенське завдання, яке будь-коли випадало на долю людини".
Авжеж, гігантське. Віра прекрасно усвідомлює, що в сьогоденні криються зерна майбутнього, і треба ду-мати, дбати про це майбутнє.
Вона переклала книгу Девіда Кінга "Молодший брат Сонця" ще з рукопису. Це суто науковий твір, проте хвилює, захоплює, кличе до великого діяння. І хто з учених, політиків чи дипломатів не подав голосу за цю іс-торичну експедицію до Юпітера? Таких не знайшлося, і не дивно. Кожному, хто хоч трохи відчуває пульс міжнародного життя, ясно, що така експедиція — а вона не під силу одній країні — зближує народи планети. Це яскравий вияв мирного співіснування, найвищий пік у розвитку самої науки. І Девід вирішив летіти, бо це ж його ідея, його задум, його заповітна мрія.
Може, й справді йому, як авторові проекту, належить бути там? Хіба можна до кінця зрозуміти незвичайну людину? Але ж Вірине серце чомусь болісно стискується, ще мить, і холодок млосно проймає груди. Як вони там віч-на-віч з гігантом планетної сім’ї? Які новини принесе сьогодні тоненький лазерний промінь з космічної далини? Все-таки на Землі затишніше, хоч і біля анігіляційного реактора…
Ох, цей реактор!.. Малахову аж пересмикнуло, коли згадала, як через необережність одного патлатого молодика мало не сталося вибуху… Але все-таки вони просунулись далеко вперед, бо зрозуміли головне: цю фортецю природи не можна брати штурмом, а тільки облогою!
Зиркнула на годинника — лишається кілька хвилин, можна й запізнитися… Пришвидшила крок, а далі побігла, хоч вузенька спідничка й заважала. Прозвучали позивні, з відчинених вікон сусідніх котеджів уже за-лунав голос диктора.
Вскочила до вітальні захекана, сердита сама на себе. Клацнула вмикачем і почула кінець речення;
— …великого вченого нашого часу.
Поволі, наче з туману, на екрані проступило чиєсь обличчя.