Не знаю, які й слова казала при тому. Довгий день по тому спала, мовби в непам'яті, була вся розбита, забула й про дітей і про все на світі. Коли ж спам'яталася, то подумала собі: хто ж мене топче ногами, хто мене знищує? Ви —мене завжди ганьбили й нищили! Дасть бог, поговоримо про це, коли будемо разом. І про великого візира теж поговоримо, і як, дасть бог, знову побачитися, то покінчимо з суперечками".
Всі ті дні весело грала музика довкола королівських павільйонів. Місто горіло, пограбоване, обдерте і пригноблене. Забрано було гармати з фортеці, вивезено всі коштовності з королівської скарбниці й славетну книгозбірню Матьяша Корвіна. Три великі бронзові статуї, що зображували Діану, Аполлона й Геракла, Ібрагім відправив до Стамбула, щоб поставити їх згодом на Ат-Мейдані перед своїм палацом. Ібрагім усамотнювався з султаном, пригравав йому нових мелодій на своїй віолі, розважав мудрими бесідами, пригощав рідкісними угорськими винами, які щедро лив Янош Запойяї перед звитяжцями, виторговуючи собі корону;
знайшов у палаці портрет покійного короля, на якому Лайош був зображений на повний зріст, у червоному королівському одязі, але такий блідий і немічний, ніби передчував свою близьку загибель. Перед тим. портретом, сп'янілий від вина, від перемоги і безконечних милостей султанових, пізньої ночі, присвічуючи тьмавою свічкою, Ібрагім виголосив блюзнірську промову, намагаючись потішити Сулеймана, який що далі, то дужче впадав у незрозумілий сум.
— О священна плоть, біла перлина стількох каратів, скільки часток рухається в сонячних променях перед моїм зором, возведена всевишнім на вершину почестей і скіпетром своїм повеліваюча ратями могутності! Я, жалюгідний мурах з комори твоєї, черв'як з плоду твого, що поселився у великому достатку здобутих тобою крихт і такий несхожий з тобою в нікчемності своїй, що ледь можу бути помічений зором твоїм, прошу тебе, повелителю голови моєї, в ім'я зеленої луки, на якій радісно спочиває душа твоя, вислухати опечаленим слухом своїм те, що викажуть тобі уста мої, щоб отримав ти вдоволення за беззаконня, вчинене тобою, коли ти насмілився стати супроти Володаря Віку, його величності...
— Не треба,— махнув йому рукою Сулейман,— замовкни. Гріх.
Спритний Ібрагім встигне згодом вигідно продати портрет угорського короля, і він опиниться далеко на півночі, аж у замку шведського короля Густава Вази, який заповзявся зібрати в себе зображення усіх володарів Європи, вельми пишаючись з того, що й сам потрапив у таке вишукане товариство. Ще через кілька століть меткі гіди в похмурому залі шведського замку Гріпсгольм показуватимуть знудьгованим туристам зображення нещасного угорського короля, кепкуючи з його передчасного народження і ганебної смерті в трясовині.
Але Сулейман нічого не знатиме ні про долю портрета, ні про кепкування нащадків. У глибокій меланхолії, викликаній незвичним листом Роксолани, переправиться він через Дунай (знов був міст, за спорудженням якого султан спостерігав без будь-якої радості) і повільно піде через усю угорську землю, несучи пожежі, руйнування й смерть, аж поки знов не прискочать гонці з Стамбула й не вручать йому нове послання від Хуррем із словами: "Моєму пробитому серцю немає на світі ліків..." І знов світ заграв барвами, засяяло після багатомісячних дощів сонце, захотілося жити, і султан навіть змилостивився над переможеними, оголосивши, що всі невірні можуть відкупитися від неволі й від смерті за визначену плату.
Коли на початку жовтня Сулейман коло Петроварадина перейшов Дунай, із Стамбула прийшла вість, що Роксолана народила йому четвертого сина. Він послав щедрі дарунки султанші й фірман про надання новонародженому імені Абдаллах, себто угодний аллаху, раб Всевишнього, але вже за кілька днів знов прискакали гонці з сумним повідомленням про те, що малий син, не проживши й трьох днів на світі, відійшов у вічність, а султанша Хасекі від горя й розпачу тяжко занедужала. "Істинно: те, що вам обіцяне, настане, і ви це неспроможні послабити!"
Султан залишив військо, залишив усе на світі, без перепочинку поскакав до столиці, знов, як і колись після Белграда, не дбав про тріумф і величання, мерщій квапився до Стамбула, тільки тоді гнала його незрозуміла туга, а тепер — пристрасть і тривога за життя найдорожчої істоти на землі.
ГАРЕМ
Повітря було задушливе й тяжке. Не помагали куріння і розбризкувані бальзами. Від них було ще тяжче. Запах тління й смерті. Малий Баязид, який гойдався у срібній колисочці, втупився у султана чорними оченятами, тоді злякано заревів. Смаглявотіла нянька кинулася була до дитини, але Хур-рем кволо махнула рукою, щоб та не чіпала Баязида. Хай поплаче. Лежала на постелі зеленій, як трава, уся в жовтому єдвабі:
довга сорочка, широкі шаровари, сама теж жовта, ніби натерта шафраном, аж Сулейман злякався:
— Хуррем, що з тобою? Ти недужа?
— Навіщо ви прийшли? — спитала вона холодним голосом.— Я вас не кликала.
— Хасекі!
— Ніяка я вам не Хасекі.
— Хуррем!
— І не Хуррем.
Тепер і він розгнівався. За ним внесли безліч дарунків, порозставлявши скрині, євнухи мерщій забралися геть, а ця дивна жовта жінка мовби хоче, щоб забирався геть і він, падишах і повелитель усього сущого.
— То хто ж ти така? — спитав він з загрозою у голосі.
— Настася. Коли вмру, то стану знов Настасею, як була у рідної матусі.
— Я не вмію вимовляти таких імен.
— Ах, ви не вмієте! — Вона рвучко звелася на лікоть, різонула його поглядом, провела по ньому очима з ніг до голови.— Не вмієте? Це ж грецьке ім'я. А ви із своїм греком — умієте? Умієте?
— Облиш його,— намагаючись заспокоїти недужу, сказав султан.
— Облишити? А ваші гіркі слова через цього грека? А ваша немилість до мене? І це облишити? Все в мені вмерло від тих докорів. І маленький Абдаллах умер. Зазнав прикрості й горя ще в "моєму лоні. І вмер.
Вона заплакала, крізь сльози, крізь схлипування виштовхувала поодинокі слова:
— Це ви... Це все ви... з своїм... греком... з ним усе... Він присів коло її ложа, спробував узяти руку Хуррем. Рука легка, вся у вогні, хотів поцілувати ту руку, але Роксолана висмикнула.
— Не чіпайте мене! Нещасне дитя... Може, ви зможете його воскресити? Може, хтось на світі зможе? І я теж помру! Не хочу жити більше, не хочу, не хочу!
Малий Баязид, почувши материн плач, заревів ще дужче. Сулейман спробував утихомирити сина, але Хуррем закричала на нього:
— Не підходьте до нього! Ви хочете згубити ще й Баязида! Я знаю, я все знаю! Ви хотіли б бачити мертвими всіх моїх синів, щоб лишився той — від черкешенки, від тої товстої гуски...
Це вже було понад усі сили. Сулейман гнівно випростався. З клекотом у горлі промовив:
— Я так поспішав до тебе, кинув усе. Тепер бачу: даремно. Видужуй, тоді поговоримо. Тобі потрібен спокій. Коли почуватимешся краще, поклич мене — я прийду.
— Покликати? — Вона засміялася болісно, зловтішно.— Покликати вас? Чому б мала вас кликати?
Він тихо вийшов, дивуючись своєму терпінню. Досі вважав, що знав Хуррем, як самого себе. Але жінка ніколи не може бути знана занадто. Чоловік усе життя шукає чогось у жінці, заглиблюється в неї, і ніколи це не набридає. Коли це жінка. А коли отака жовта тигриця? Може, вона справді тяжко недужа?
Сулейман прикликав кизляр-агу й спитав, чи оглядали султаншу Хасекі досвідчені лікарі. Той сказав, що султанша нікого не підпускає до себе. Звеліла не приходити навіть йому, кизляр-азі. Жоден з євнухів не сміє поткнутися в її покій. Тільки мала нянька й темношкіра служебка Нур.
— Ти відповідаєш мені за життя султанші,— спокійно сказав султан.— Маєш щодня, щогодини приносити мені вісті про її здоров'я.
— Вона не пускає мене в свій покій,— похмуро повторив кизляр-ага.
— Як же вона це робить?
— Сказала, що вб'є мене, коли я поткнуся.
— І ти злякався?
— А хто не злякається її величності?
— Гаразд. Іди й роби, як велено.
Ефіопка Нур тим часом витирала Роксолану губкою, змоченою в оцті з мускусом. Нур була зовсім молоденька, з тонким станом, пласка, як дощечка, в животі. Вона спала коло порога Роксоланиного покою, носила їй їсти, перевдягала, її маленькі дужі рученята робили все швидко, вміло і вправно.
— Я все чула,— тривожно шепотіла вона на вухо Роксолані.— Навіщо ви так із султаном? Хіба можна гримати на самого падишаха?
— А ти б не підслухувала.
— Воно само підслухувалося. Я кружляла біля дверей, щоб ніхто не підкрався, бо ці євнухи так і шастають, у кожній бганці запон по євнуху, а то й по два. Я не підпустила жодного, а сама все чула. Ви так на нього, так!.. А що, коли він розгнівається? — Вона замовкла й почервоніла, тобто потемніла лицем ще більше, це й було в неї почервонінням.
— Ну, що ти хотіла сказати? Кажи.
— Я подумала... Про це страшно й подумати. Коли падишах за цей час, поки ви... Візьме до себе якусь з одалісок, і та народить йому сина...
— І стане султаншею теж?
— Я не наважуюсь промовити таких слів, але що, коли...
—— Ти думаєш, тут, у гаремі, хтось міг би мене замінити?
— Ваша величність, гарем повен одалісок! І кожна мріє про султана! Всі мріють про султана, бо що їм ще лишається!
— А ти? І ти мрієш?
— Чому б мала не мріяти? Хіба ви не милуєтесь моїми грудьми? І хіба не втримають ці груди чоловічої голови, яка ляже на них?
— То ти хочеш моєї смерті?
— Ваша величність! Що ж я без вас?
— Мовчи. Не ти, так інші. Гарем напханий негідниками й негідвицями. Всі тільки й ждуть моєї смерті. Тепер, коли я прогнала султана... Ти не носитимеш від сьогодні мені їжі.
— Ваша величність!
— Гадаєш, я хочу вмерти голодною смертю? Ні, я житиму! Житиму всім їм на зло! Ти готуватимеш мені їжу тут. Для мене й для маленького Баязида. Вони можуть отруїти Мехмеда, Селіма й Міхрімах, але Баязида я не дам, він найменший, він ще коло мене, його я не дам нікому... Він стане султаном і помститься за свою матір!
— Ваша величність...
— Ну, що ти хочеш сказати?
Нур не могла підвести на неї очей.
— Ваша величність. Я знаю, які страшні бувають отрути. Треба або вірити в свою долю, або...
— Або?
— Я готуватиму тут, у вас перед очима, але вони можуть прислати отруєне м'ясо, рис і приправи.
— Ти різатимеш баранів і курей теж тут, перед моїми очима.
— Воші дадуть отруєні ножі.
— Я сама чиститиму й гостритиму ножі.