За твоє здоров'я!
— Дякую, вчителю. І за твоє здорові! Вони заходилися біля смаженини та смачного дніпровського судака. А коли перше, найсильніше почуття голоду втамували, Славута відклав ложку
— На твоє запитання, Ігорю, відповісти мені нелегко. Бо хто відає, на яку ногу завтра встане Святослав або Рюрик?.. Однак, я гадаю, ні в одного, ні в другого немає підстав відмовити тобі у допомозі. Допомагаючи тобі, вони захищатимуть і свої володіння, і всю Русь. Та й я докину слово за тебе... До речі, Святослав уже ділом допоміг тобі — послав на Посем'я своїх синів, і ті витурили звідти Кзу! Допоможе й зараз. Війська дасть, а може, і грошей... А от про зброю — не знаю. Навряд. Зброя — то найбільше, многоцінне багатство князівське. А тобі ж ЇЇ немало треба!
По Ігоревому обличчю промайнула тінь.
— Немало... Адже вся моя зброя в руках кочовиків...
— Скільки ж?
— Щоб заново озброїти таке військо, яке я вів до Дону великого, потрібно вісім тисяч мечів, луків, списів, щитів, ножів, сідел... А ще ж одяг, взуття...
— От бачиш!.. Думаю, ні Святослав, ні Рюрик не дадуть тобі і десятої частини того, що ти попросиш у них...
— Що ж мені робити? — в Ігоревому голосі забринів відчай.
Славута поклав теплі долоні на міцно стиснуті князеві кулаки.
— Вихід є!
— Який?
— Треба поклонитися не тільки великим князям, а й київському купецтву! Воно постачить тобі і зброю, і одяг, і взуття для цілої дружини!
— Київське купецтво! — розчаровано вигукнув Ігор. — Та воно й слухати мене не захоче! Купцям потрібне золото, срібло! А де я його візьму? Після того, як я викуплю з неволі брата, племінника, сина, воїв своїх, я жебраком піду по Русі!
— Якщо розумно повести діло, то зброю тобі постачать у борг.
— У борг? Це зневага для мене!
Ти гордий, Ігорю. А коли подумати, то нічого зневажливого в цьому немає... Святослав не раз користувався купецькими позичками. Рюрик теж.
— Ну, гаразд, згоден... Та як це зробити? Не стану ж я переступати поріг кожного купецького дому!
— І не треба. Поклонишся Пирогощій богоматері!
Ігор спантеличено закліпав очима.
— Не розумію.
— Що ж тут розуміти! Адже ти маєш намір відвідати хоч один київський храм... Хіба не так?
— Звичайно. Я хочу побувати або в Софії, або в Кирилівській церкві, де похований мій старий – великий князь Всеволод...
— Ну, так от, побуваєш на Подолі, в Пирогощій церкві.
— В Пирогощій? Але ж це зовсім невеликий, незначний, нічим не примітний храм! — вигукнув здивований Ігор.
— Ну й що? Зате це храм київського купецтва! Там ти зустрінешся з найбагатшими людьми Києва і потолкуєш з ними... Я теж поговорю, Самуїл замовить слово — от, дивись, і буде діло!
Ігор задумався.
— Невже це можливо?
— Це єдиний шлях до купецької казни, — упевнено відповів Славута. — І ним ти повинен скористатися! А щоб тобі поталанило на цьому шляху, ми вихилимо ще по одному келишку...
— Тільки не сити, — заперечив Ігор. — З дороги хочеться сирівцю. Кияни уміють його готувати.
Довго ще сиділи вони удвох за столом, згадували давноминуле, якого обидва були учасниками або свідками. Згадували і те, що зовсім недавно відшумувало кривавим вином у степу Половецькому, на берегах бистрої Каяли... Ігор повідав про життя в полоні, про Овлура [76], про свої вагання — тікати чи не тікати, про втечу і ті жахливі плюндрування, яких завдав Кза Посем'ю.
— Каюся, винен, один я винен, що так трапилося, — зізнався зрештою князь. — Та лихо стало спільним, І зараджувати йому треба гуртом, бо одному мені незмога!
Коли проспівали перші півні, вони встали з-за столу, і Славута провів Ігоря на спочинок.
— Спи, княже, спи спокійно, бо завтра нелегкий день — зустріч з великими князями!
А сам узяв свічку, пройшов у свою хоромину-бібліотеку і сів на твердий дерев'яний стілець з високою різьбленою спинкою. Довго сидів замислений, заглиблений у потаємні думи, у якусь свою гризоту, що, мов шашіль, точила серце І душу і не давала ні спочинку, ні спокою. Потім дістав пісні Бояна, потримав книжку в руках, ніби зважував, яка в ній вага, полистав, хоча знав там кожне слово напам'ять, врешті рішуче відсунув набік, поклав перед собою чистий аркуш пергаменту, розгладив його рукою і вмокнув біле гусяче перо в каламар.
Зітхнув:
— Ну, великий Бояне, допоможи мені. Ти ж зумів, віщий!
Потріскувала і миготіла у бронзовому підсвічнику воскова свічка, тихо озивався у темному закутку цвіркун, з городського валу долітав приглушений крик сторожі: слухай!
Та він того не чув і не бачив.
Перед його внутрішнім зором зринали одна за одною картини недавно відшумілої битви: криваве сонце, що ледь просвічувало крізь куряву, протяжний посвист половецьких стріл, грім щитів, іржання коней, зграї вороння, що злетілися з усього Половецького степу і затьмили півнеба, крики поранених, мольби і прокляття вмираючих... То Ігореві вої списами скородили чорну землю, кровію поливали, а трупами засівали. Тугою зійшов той посів на Руській землі... І тоді рука твердо вивела:
Не лепо ли ньі бяшеть, братие,
начяти старыми словесы
трудных повестий
о полку Игореве,
Игоря Святославича?
Начати же ся той песни
по бьылинам сего времени,
а не по замышлению Бояню...
* * *
Київ. Літня ніч 1185 року. Дерев'яний боярський дім. Простора кімната, начинена книгами та зброєю.
Горить, потріскуючи, свіча.
А за столом схилився над аркушем пергаменту життям умудрений, літами усріблений муж, книжник, громадянин, якого далекі нащадки через багато-багато століть назвуть геніальним поетом.
Тут, у тихому завулку, неподалік від Золотих воріт та святої Софії, того вечора почало творитися чудо, творитися безсмертне "Слово о полку Ігоревім".
Славута!
Назвемо співця так. Назвемо цим прекрасним прадавнім словом, поки щасливий випадок не відкриє нам його справжнього наймення. У грізну годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор відчинив ворогам ворота на рідну землю, весняним громом, вічовим дзвоном пролунав його могутній голос, звернутий до всіх руських князів: досить чвар і міжусобиць, опустіте вже стяги свої, вкладіть у піхви мечі свої, пощерблені у братовбивчих війнах, черленими щитами загородіте Полю ворота на Русь!
Мовкне під зорями Київ. Скрипить перо. Гуде у жилах кров. Горить свіча...