Ті не довго затримались перед возами. Спинилися на вигині путі, що повертала круто ошуюю, приглянулись та й зникли за тим-таки вигином.
Тепер усе залежало від того, як діятимуть обри: ударять всією комонною силою на заступ чи шукатимуть обхідної путі? Було б ліпше, коли б пішли на вози. За нвмв надійніше боронитися. Та й довше боронилися б. А тим часом обхідною путтю безборонне пройшли б склавипські тисячі. Вона не така вже й близька, та обхідна путь, навіть комонним не менше трьох діб треба. Зате коли послані в обхід тисячі здолають її, вийдуть за спину обрам і замкнуть вихід із гір ще одним заступом. А то половина звитяги, коли не вся вона, сподівана звитяга.
Сталося, як жадалось, хоча й не зовсім. Ті з склавинів, що сиділи за возами, боронились уперто, так уперто, що полеглі перед возами обрини і їхні комоні стали ще однією загородою. І все ж не вистояли. Бо обри теж явили в тій січі не меншу, аніж вони, склавини, упертість. А ще винахідливість: не пробившись через заступ за дня, скористалися ніччю, розкидали, прибравши сторожу, вози при річці й хлинули в той пролом у склавинськім заступі всією комонною повінню.
Що сталося потім, не багатьом судилося бачити. Потявши всіх, хто був у таборі і трапив під руку, обри ані на мить не спинилися. Певно, за дня ще бачили і знали: це не ті скарби, на які заряться. Ті там десь, позаду погромленого табору, тож скористалися тим, що світало вже, і кинулись на пошуки полону, возів із скарбами. Хто — у найближчі ущелини між гір, хто долаючи не далі, як позавчора пройдену сплавинами путь.
Жаданого полону не відшукали на тій путі, зате з черговим заступом склавинів здибалися, за сим разом таким, що мусили стати й подумати, як пробитися крізь нього. А поки думали, склавини встигли здолати обхідну путь і заперти аварів у горах.
Коли Ателеві повідали про те, він не повірив.
— Того не може бути.
— Так є, привідцю. Склавини обійшли нас поза горами. Вони відходять від фессалоніки всією раттю, їх тут тьма.
— Звідки відаєте? Хто сказав таке?
— Схоплені нами склавини.
— Не правда то є. Лжа! Вас вводять в оману. Скільки тих, що стали заступом на путях до городця Сардика?
— Не відаємо.
— То довідайтесь! То, певно, з Склавинії надійшла слов'янам поміч. А поміч — не та сила, якої маємо боятися.
Метався, гейби загнаний у пастку звір. І вірив: не може бути, аби йому уготували тут найгірше. З ним он скільки воїв — шістнадцять турм. Чи такій силі можна заступити путь, чи таку стримає хтось і одним, і другим заступом? Змете, мов дитячу запруду на путі стічних вод... А проте не поривався вперед, ждав, коли прийдуть і скажуть:
"Правда твоя, хакан-бегу, тих, що заступили нам путь, мізерія. Ми зламаємо їм карк і тими турмами, що маємо при собі".
Та ба, не об'являлися звідтам вістуни і не тішили приємними вістями. Іншого діждався хакан-бег: склавини, що прикривали полон, розступилися перед своїми тисячами, і ті, розгортаючись, лавами пішли на аварів.
Вибору не було. Мусив сідати в сідло й кликати за собою завжди готові відгукнутися на його поклик турми.
Долина, на якій зійшлися дві комонні сили, не була аж надто вже вузькою, дозволяла відходити, дозволяла й обходити супостата. Зате вийти з неї міг лише звитяжець. Всі інші путі заказані. За плечима в одних стояла повинїрість — будь-що відплатити аварам за пагубу так вдало Започаткованого діла, за плечима в других — зла Обида, та підступна манія, котрій усе дозволено, коли надумалася покарати. Захотіла затуманити привідці аварів легкою звитягою над склавинами мізки — затуманила, захотіла позбавити розуму, коли зважувався виходити й ставати в горах заступом — позбавила. Тепер і волів би Атель вчи нити обачніше, бути хитрішим і далекогляднішим, та дар ма. Один лишається вихід — стинатися, мати те, чого най менше хотів, — криваву січу.
Тривала вона день — і не явила звитяжця^тривала другий, третій — і знов не явила. На четвертий не хотілось уже й виходити на бородище. Бачив-бо: немає з ким. А вийшов та стявся, ні про що інше не думав уже: вистояти б до ночі. Вночі збере рештки і зважиться пробитися крізь один із заступів.
Небагатьом аварам поталанило випорснути із зашморгу, що накинули на пих склавини, — лише одиницям. Ателя ж не долічилися серед них, як не долічилися і чотирьох Баянових синів, що були під рукою в Ателя.
Коли ті, кому пощастило вихопитися з кривавиці, що спіткала їх у горах, прибули до решти аварських турм та оповістили привідців, яка пагуба спіткала родаків, терхани не стали випробовувати долю і думати про відплату. Уступили з путі і лише здалеку спостерігали, як посувалося склавинське тлумисько в тому напрямі, де Дунай, яка силе йшла в них попереду полону, позаду, рискала по околіях. Стинатися з тою силою годі було й думати. ; Привідці турм зібралися на раду.
— Що скажемо каганові, коли повернемось?
— Насамперед маємо визначитись, хто скаже. Ателя немає.
Терхани перезирнулися і, не змовляючись, затримали догляди на молодшому братові Ясноликого — Калегулу, а вже нотім — на Баянових синах, їх тут немало є, крім тих, що полягли у січі з склавинами, серед терханів лиш два — Дандал та Ікунімон. Що котрийсь із цих трьох має стати на місце Ателя, сумніву не було, далебі, ні в кого. Хто зважиться постати зараз перед каганом і доповісти йому:
"Карай як знаєш, Ясноликий, успіхами в поході не потішимо. Шістнадцять турм втратили у січі з склавинами, і все дарма. Змушені були уступити з їхньої путі". Лиш хтось із кревних повелителя може зважитись на це. Та хто — ось заковика. Коли начистоту, усі хотіли б бачити хакан-бегом аварського війська Ікунімона. Він і витязь нездоланний, і на розум гострий, і на вдачу веселий; не було ще такого, аби був кимось із супостатів битий, хоч ходив у вогонь і в воду. Та ба, занадто молод є і, може, саме тому легковажить іноді. Дандал старший і поміркованіший, а ще не такий свавільний, як Ікунімон. Цей не скаже: "Я надумав — і буде так". Що ж до Калегула, то йому й зовсім личило б стати на місце Ателя, а не стане: його недолюблює Ясноликий.
— Більше немає кому, — заговорив один із терханів, — тобі, Дандале, доведеться взяти на себе повинність хаканбега і долю всієї виправи.
— А так, — підтримали його й інші.
За ліпших, ніж ці, обставин Дандал, звичайно, не опирався б. Он яку честь являють ратні содруги, хочуть, аби був привідцею всіх аварських турм. Та зараз і слухати не хотів про це.
— Чому саме я? — видивився на всіх.
— Ти найбільш достойний серед усіх нас. Завваж не нам, тобі доручив Атель правити турмами, що залишалися поза виправою.
— Є старші за мене, хоча б і терхан Калегул. Змагались та й змагалися на словесах, а таки ні до чого не домовились, мусили тягти жереб.
Він випав не на когось іншого, таки на Дандала.
— Це повеління Неба, — сказали йому і тим сказали багато. Отож Дандал і не став більше сперечатись, хоча й похмурості не позбувся. Ані того, ані наступного дня.
— Хто міг сподіватися такого? — поспівчували йому — Шістнадцять турм втратили і на одному боролищі.
— Що турми? Підростуть отроки — і будуть турми. Полону не буде вже, золота, паволоки ромейської.
— Гадаєш, це найбільше гнітитиме Ясноликого?
— Не гадаю, напевне знаю. Атель накоїв біди а мені розплачуйсь тепер.
Сумним було повернення аварських турм із Фракії. Може, саме тому аж надто уповільненим. Десь по полудні ставали на перепочинок, піч перепочивали і вранці не одразу поспішали в путь. Схоже було, що привідця недобитих у січі із сплавинами турм взагалі вагається, повертатись чи не повертатися йому за Дунай. Або мізкує на перепочипках, що вчинити, аби міг повернутися.
Таки мізкував, мабуть, бо по одному з нічлігів покликав терхапів і сказав:
— Далі не правитимемося купно. Беріть кожен свою турму і йдіть по Ромейській землі, гейби по такій, що е землею супостата. Беріть у всіх і все, що можна взяти. Про одне пам'ятайте: до стольного стійбища за Дунаєм маєте повернутися не з порожніми руками.
XXVII
Десь на політті в стійбище кагана аварського прибуло сольство з Константинополя і зажадало побачення а привідцею.
— Веліть своїм людям, — була відповідь, — розбити намети й перепочивати. Каган покличе, коли визнав за можливе зустрітися з вами.
Ждали до ночі — дарма, ждали другого, третього дня — зпов не кличе.
— Ви доповіли каганові, хто ми і звідки?
— А так, він зпає.
— То чому не кличе? Кажіть, маємо послання від імператора. Коли не допустить до себе сьогодні, завтра повернемо назад і скажемо імператорові: не зажадав вислухати.
Авари і це обіцяли сказати Баянові. А Баян відмовчувався. Десь аж на п'яту добу згадав, що є щось там від імператора й велів покликати його слів.
— Шо там у вас?
— Письмове послання до тебе імператора Тиверія.
— Читайте котрийсь.
Чільний із слів недовго боров у собі бентегу. "Його милості каганові війська аварського Баянові, — нетвердо почав сол. — Імперії стали відомі прикрі і незрозумілі нам, людям просвіщенним, діла і вчинки підвладних тобі турм. Досі ми знали, ба певні були, оскільки мали підписаний з тобою ряд: авари, яко люд і воїнство, перебувають на службі в імперії і як такі мають стояти на сторожі її інтересів, передусім на Дунаї та супроти тієї сили, що йде на пас із-.ча Дунаю. За це імперія щедро і послідовно платить аварам за службу. Нині стало відомо, привідцю, що турми твої, відходячи з фракійських земель, куди їх кликано супроти склавинів, повелися не ліпше, ніж варвари склавини: вони йшли по землі нашій, яко пруги, і брали в поселяп усе, що можна було взяти, а тих, котрі чинили опір, карали на горло. Імперія жадає знати, І; чим це пояснити. Окрім того, звідомляємо твою милість, Дї що збитки, нанесені воями каганату імперії і її людові перевишують трирічну плату аварам за службу і становлять триста тисяч золотих солід. Це змушує нас утриматися від сплати субсидій твоїм турмам в найближчі три роки і просити тебе прислати до Контантинополя слів своїх, аби залагодити цю неприємність і визначитись, як житимемо далі.
Імператор Візантії Тиверій".
Баян слухав імператорове послання і що далі, то помітніше хмурився. Ті з ромейських слів, що стояли поруч і стежили за ним, потерпали вже: чи цей лютий привідця не вчинить зараз те, що вчинив свого часу із слом антів Мезаміром? Одначе того не сталося.
— Це все? — запитав перегодом.
— Усе, достойний.
— Можете йти.