Дома залишилися тільки дряхлі старики, хворі та діти. Були тут і багачі. Злобно дивилися вони на добре обмундированих і озброєних бійців, знаючи, на чию загибель вони ж самі одягли і взули їх. З піснями рушили в путь партизани, а слідом за ними розтягнувся мало не на кілометр живий потік рідних, знайомих та співчуваючих партизанам людей.
— Щасливої дороги вам, рідні! — сказала Македониха, стежачи за сипом, доки не зник він з очей разом із своїми бойовими товаришами.
48
Широко розкинув кучеряву крону мамврійський дуб. Шумить під вітром молоде листя. Барвистий килим з трави, пролісків, рясту й фіалок вкрив землю. На траві сидить Яків Македон у голубій сорочці, підперезаній матер'яним поясом з китицями. Чорні шаровари заправлені в чоботи. З-під блискучого козирка в'ється чорний чуб. Яків грає на гармонії, жде її, Софію, але вона не може прийти до нього. її не пускає старий, немічний, дряхлий чоловік. Але ось вій заснув і, очевидно, скоро не прокинеться. Софія тихенько виходить з кімнати, сідає на тройку, поспішає на побачення з Яковом Македоном.
Коні, вигнувши шиї, летять птицями. Радісно Софії від цієї бистрої, захоплюючої їзди. Так радісно їй ще не було ніколи в житті. Вітер приємно обвіває обличчя, а серце б'ється поривчасто й солодко, чекаючи зустрічі.
— Якове... Коли б ти тільки знав, як я знудьгувалася за тобою,— говорить Софія, певна, що ніхто не чує цих сшів її щиросердого признання. Свистить у повітрі батіг, опускаючись па крупи коней. Мчать вони ще бистріше. Наближається хвилина, коли вона обійме Якова, жадібно припаде до його губів гарячими устами, відчує його широку, теплу й сильну долоню па своїх плечах...
Ось уже вона помітила його... Яків виходить на дорогу, кидається до тройки, різко спиняє коней. Софія бачить на зеленій траві розтягнуту, мов гусінь, гармонь. Нехай лежить.
Яків прив'язує до стовбура молодого ясена коней, широко розводить руки, і вона, не тямлячи себе, кидається в обійми, припадає до могучих грудей, чує, як стукає його схвильоване зустріччю серце.
— Софія, зіронько ти моя... радість моя...— Софія заплющує очі, а він цілує її в губи, гладить волосся... і приємною, солодкою знемогою розливається по її тілу хвилююче почуття...
— Хочеш, заграю тобі на гармонії?
Він сідає на траву, а вона лягає біля нього, дивиться на старі, потворно вигнуті віти мамврійського дуба, прислухається до слів і не може розгадати, що саме грає Яків. Але ця мелодія звучить, як пісня про світлу, але безповоротно минулу юність, і Софії хочеться плакати від незрозумілої туги, що раптом охоплює її душу.
"Навіщо таку пісню вибрав Яків? Навіщо?" Але Софія не наважується спинити його. Хай грає. Так давно не слухала вона його пісень.
— Якове, ти нікуди не підеш більше від мене? Не підеш? Скажи, ні?
Він мовчить, наче не чує її запитання, продовжує грати, і тоді Софія кладе свою руку на перламутрові лади гармонії.
— Якове, ти мене любиш?
— Люблю.— І він знов називає її зіронькою вечірньою, жадібно цілує і голубить. Софія щаслива. Нікому й нізащо в світі не віддасть вона тепер Якова і не відпустить більше його па війну.
— Ходімо, Якове.
Яків почепив ремінь гармонії на плече, і вони пішли. Густа пахуча трава суцільно вкрила землю. Співали солов'ї, стукали в кору дерев барвисті дятли. Софія помітила на самому вершечку дуба двох диких голубів, показала на них Якову. Птахи, сидячи одне біля одного, туркотіли, а потім, чимсь сполохані, знялися й швидко зникли у дрімучому лісі.
Яків знайшов суницю, червону, ароматну, і, віддаючи Софії, назвав її теж ягідкою, поцілував. Потім, зірвавши кілька ромашок, віддав їй. Ось так удвох і йдуть вони все далі й далі. Темніє ліс. Замість квітів буйно стоять високі зарості кропиви, тільки чомусь та кропива не жалить рук. Це дивує Софію. їй хочеться повернутися назад, але поруч іде Яків, і з ним не страшно.
Попереду з'являються білі просвіти, що нагадують голубі озера.
Насправді ж ніяких озер там нема, а замість них Софія, вийшовши з лісу, побачила перед собою глибокий яр.
На дні його видніється сніг. Туди, очевидно, ніколи не потрапляє сонячне проміння. Софія ні разу тут не була і не знала досі про існування цього жахливого яру. По краях його ростуть дерева. їхнє оголене, покручене коріння звисає над проваллям.
— Ходімо, Якове, звідси, страшно мені тут,— говорить Софія, тремтячи всім тілом, але Яків мовнить. Ось він бере її за руку, і Софія помічає, як міниться в нього обличчя, як очі його починають виблискувати нестримною люттю, викликаючи в ній дикий страх.
Софія догадується — він навмисно заманив її в оце глухе урочище, щоб розправитися з нею — буржуйкою. Це тепер ясно, але навіщо ж він продовжує говорити їй ніжні слова?
— Софіє, ягідко моя, квітонько, сонечко моє ясне, люблю тебе...
Потім, нагадавши їй про Ізарова, починає вимагати:
— Віддай бідноті землю, ліс, роздай гроші, які ти приховуєш. Адже в тебе ще багато лишилося. Я добре знаю, де саме сховано твоє золото.
Софії стає страшно все це слухати. Вона хоче втекти звідси, але ноги її обважніли раптом так, що ними не можна навіть поворухнути.
Не дасть Софія свого золота нікому. Одягнули партизанів, взули їх на своє горе багачі. Від партизанів прийде їм загибель. Вона це знає і більше нікому з них не дасть жодної копійки.
— Пусти мене. Я піду до мамврійського дуба, візьму коней, поїду додому. Мені страшно тут.
— Нікуди ти не поїдеш звідси. Я не пущу тебе.
Софія здивована. Як це може він її не пустити? Хіба вона служниця чи рабиня його? Софію розбирає нестримний сміх. Але сміх цей обривається відразу, як тільки Яків підходить до неї і бере її за руку.
— Пусти! — кричить Софія, намагаючись втекти від нього, але зусилля її даремні. Ось він нахиляється до неї й тихо шепоче:
— Трибунал доручив мені взяти твоє серце.
Софія стоїть над безоднею. їй хочеться закричати, але голосу в неї нема. Вона поривається бігти, але Яків затримує її. Над лісом проноситься ураган. Починають шуміти дерева, передвіщаючи грозу.
— Зжалься наді мною... Не губи... Якове!
Під ногами в неї обвалюється раптом шар землі, і Софія летить у провалля, але хапається за оголений корінь схиленого дерева. Вона звертається за допомогою до Якова, а він немовби й не чує її одчайдушного благання, а буря стає все лютішою. Над головою Софії тріщить дерево. Ось-ось воно впаде, зламане вітром, і тоді вже ніщо не врятує її від загибелі... Неминуча смерть жде її на дні глибокого й темного яру.
— Якове, врятуй мене, врятуй...
Він з'явився на краю безодні, суворо дивиться на неї, і Софія раптом бачить: в його руках б'ється її живе, облите кров'ю серце.
— Віддай... віддай...— кричить вона, з жахом помічаючи, що дерево починає хилитися все більше, більше. Осі? уже зверху падають на неї грудки землі. Ось зараз обвалиться важкий пласт, і тоді вона разом з деревом полетить униз. Але Софія не хоче думати про небезпеку, що їй загрожує. Вся її увага прикована зараз до живого серця.
— Віддай мені, віддай!..
І він кинув його, як кидають зголоднілим собакам обгризену кістку, але Софія не піймала. Вона почула тільки, як на дні яру, глухо вдарившись об землю, воно жалібно застогнало. Так, так, Софія чула той останній стогін і зрозуміла — вирване з її грудей серце більше не житиме па світі. Обвалився грунт, полетіло в безодню звалене бурею дерево, і Софія, дико скрикнувши, прокинулась.
"Боже мій, який сон, який страшний сон привидівся мені!"
Вона не могла вже заснути, хоч надворі було ще темно. У кімнаті Софія сама. Перед образами жевріє лампада, освітлюючи божу матір з немовлям на руках. Чути одноманітні удари маятника.
Крізь шибки вікон добре видно ущерблений місяць. Софія, не відриваючись, дивиться на нього, а в пам'яті до найдрібні-ших деталей постає кошмарний сон.
Софія прислухається. Може, в Троїцькій, а може, і в Ми-кольській церкві дзвонять до ранньої. Одноманітне гудіння дзвонів заспокоює, нагадує дитинство.
Вставши, бувало, ось у такий час, вона вмивалася і потім разом із старшим братом ішла до церкви.
Трохим Іванович намагався уникати попа, що ходив у суботній день до багачів освячувати паски. Для Трохима це зайві витрати, та й задоволення ніякого, тому він сам брав велику емальовану миску, ставив паску, щедро намащену зверху розчином цукру та яєчного білка, посипану пофарбованим у різні кольори пшоном; клав туди ж окорок, ковбаси, крашанки, все це ув'язував у чистий рушник і, перехрестившись до ікон, вирушав до ранньої. Трохим Іванович купував у церкві дешеву свічку, ставив її перед кіотом Миколая-угодника і, дивлячись на засвітлені люстри, побожно слухав співи церковного хору, які не тільки любив усією душею, але й розумів, як справжній знавець мистецтва.
Софія ж цей час перебувала в церковній огорожі, оберігаючи великодню їжу.
Там не раз зустрічалася вона з Яковом. Він приходив до ранньої разом з своїм батьком і так само залишався в огорожі, чекаючи, поки батько вийде йому на зміну. На Якові у дванадесяті празники Софія завжди помічала яку-небудь обнову: сорочку, черевики або новий картузик.
Згадка про Якова знову воскресила в її пам'яті страшний сон — вирване з грудей живе серце. "Ну до чого б цей сон? — думала вона.— Адже Якова в слободі нема, і невідомо, де він зараз перебуває. Та, мабуть, і забув він уже про мене, як забула про нього я".
Але Софія тут же піймала себе на неправдивій думці. Ні, не забула вона Якова Македона. І коли б мала можливість, вона сама б тепер вирвала в нього серце, безжалісно розтоптала б його ногами.
Але злість її швидко вгасала. До пайдрібпіших моментів пригадувалися дні і вечори, проведені з Яковом. Скільки щастя й радості світилося тоді в його очах. Якими задушевними були його слова, коли говорив він їй про свою любов. Як гаряче він цілував і голубив її, кохану, найдорожчу для нього в світі дівчину... Ні, не можна забути юність і все те прекрасне, що лишилося в її душі на все життя.
— Господи,— шепоче Софія,— я сама себе не розумію.— 1 вона, намагаючись позбутися цих думок і спогадів, знову прислухалась до передзвонів, далеких і сумовитих, що проникали в її кімнату.
"Де він тепер? Чи хоч зрідка згадує про мене? Адже він любив мене, любив..."
Софія дивиться на ікону, що відсвічує позолотою багета, на синенький вогник лампади, потім знову її погляд привертає до себе ущерблений місяць.
Туга...
Вона підступає до неї завжди непомітно, здавлюючи груди.