Посміхалися, з апетитом поїдали закуски. На протилежному від Євгена боці зав’язалася суперечка між фізиками та музикантами. А Оксана все ще тримала свого бокала, розгублено поглядаючи на іменинника.
— Пийте, — прошепотів Роман. — Не слухайте його.
Оксана зиркнула на Євгена. Він сидів, не дивлячись ні на кого, набурмосившись. По-глянула на Романа. Той відповів їй довгим, жагучим поглядом. І вона з острахом відчула, що той погляд не був їй неприємний. І сам Роман гарний, ґречний. Класичне обличчя, рівний ніс, чорні очі, кучері з синім відблиском, як у воронячого крила. Дуже гарний, якийсь надто зовні гармонійний.
Він прикрив віями очі, прошепотів.
— Хай нам, Оксанко, буде весело…
Вона підняла келих, звернулася до Євгена:
— Євгене, за вас! За ваше щастя!
Іменинник стрепенувся, щось хотів відповісти. Ніби бажав утримати її від чогось. І не посмів. Оксана випила, червоні вуста в неї заблищали. І одразу дівчина стала трохи земнішою. Щезло щось незриме, одлетіло, випарувалося. Чари розтанули.
"Ось воно, — з болем подумав Євген. — Те, чого я завжди боявся. Банальне, звичне, буденне".
Розмова ставала гарячішою. Молодий фізик Василь, Романів товариш, жваво жестику-люючи, щохвилини поправляючи окуляри на кирпатому носі, кричав:
— Усе можна змоделювати. Все! Весь світ. Кожну рослину, тварину, кожне явище. І людину. Кібернетика охопить собою все! Це — універсальна доктрина!
— Захоплюєтесь, — заперечив студент консерваторії, знайомий Євгена, котрого звали Петрусем. Він труснув картинно буйною гривою волосся, узяв Василя за ґудзик, ніби хотів передати йому свою переконаність. — Ви переносите успіхи кібернетики навіть на ті явища, котрі їй не підвладні. Ось хоча б мистецтво…
— Ха! Що таке мистецтво? Певна сума специфічної інформації про навколишній світ. Специфічної, суб’єктивної інформації у вияві мелосу, логосу чи там живописного, монумен-тального, графічного образу. От і все!
— Це — вульгаризація.
— Дурниці! Треба брати світ таким, як він є. Для чого вигадувати якісь романтичні ка-зочки, ідеалістичні теорії? Кібернетика пояснить усе.
— Навіть інтуїцію, творчий процес?
— А чому б і ні? — іронічно втрутився в суперечку Роман. — Ось Носов та його послідовники сформують штучний інтелект, і, прошу ласкаво, милуйтеся вашими ірраціональними штучками — інтуїцією та "творчим процесом".
Василь повчально підняв пальця вгору, потім тицьнув ним у груди Петруся.
— Експеримент заперечує тебе, брате мій! Уже давно є кібери-поети, кібери-шахісти, композитори. Ваша парафія вже стає підвладна суворій науці. Творчий процес теж моделюється.
— Абсурд! Те, що вам щастить моделювати, ніякий не творчий процес. Це примітивне штампування і мавпування, переспівування того, чим горіли митці, фактично це плаґіат, крадіжка — мистецька чи літературна. Елементарне епігонство, механічне епігонство. Таку "творчість" — визнаю! — можна запроґрамувати, змусити машину видати своєрідну копію, пародію, наслідування. А я маю на увазі справжню творчість, котра змушує плакати, радіти, горіти, йти на повстання, на барикади. Ви зможете змусити свої ЕОМ пережити неповторний процес відкриття нового, оригінального?
— Туман, — махнув рукою Василь. — Словесний туман. Ти сам не знаєш, що базікаєш. Інтуїція? Творчість? Леле! Та все ж це лежить на поверхні. Все виявляється в зрозумілих, раціональних процесах. Ну що таке інтуїція? Ти бачив її?
— А що таке розум? — втрутився раптово Євген. — Де він? Ти бачив його?
— Ми бачимо його результати, його дію. Та ж сама кібернетика — його дитя…
— Дію інтуїції ми теж бачимо, — гаряче продовжував Євген. — Кожен справжній уче-ний скаже це, визнає. А щодо машинних "віршів" чи "музики" — то ми чули їх, слухали! Ваші кіберпоети не примусять людину плакати, не збудять радості, не дадуть натхнення. Правду сказав Петрусь, що за кібером я не кинуся до жодної дії. А за Петефі ринуся до бою, за Кобзарем піду в огонь, з Лесею йтиму до безмежжя, з героями громадянської піду на во-рожий кулемет, бо вони — люди, яких я назвав, — йшли за інтуїцією, за вогнем духу, а не якоюсь там кіберпроґрамою.
— Євгене, — ліниво втрутився Роман у суперечку. — Ти, брате, дилетант. Якого біса сунешся в кібернетику? Та й ти, Петрусю? Ви ж музиканти. Знайте свій монастир, а в чужий не потикайтеся!
— Йдеться ж не про специфіку вашої кібернетики, — огризнувся Євген. — Йдеться про світ, людину, про мистецтво. А це вже, пробачте, і наш монастир, наша парафія! Ви все жадаєте звести до кібернетики, а я кажу, що світ можна й треба пізнавати з різних точок зо-ру, різними засобами, яких може бути безліч!
— Ану давай, давай, викладай! Що ти маєш на оці? Які такі точки зору?
— Окрім фізичної інтерпретації буття, може бути музикальна, міфічна, мистецька, реліґійна, містична, ігрова, абсурдна, екзистенційна…
— Те-те-те! — іронічно перебив іменинника Василь. — Все те, що ти сказав чи можеш сказати, входить до компетенції кібернетики, а, якщо глибше копнути, до інформатики, котра буде більш всеосяжна, ніж бабуся кібернетика. Є, є вже така наука — інформатика, і саме вона охопить усе мислиме й немислиме. Так, так, братику ти мій, зарубай на носі: все, що є на землі й на небі, навіть усе, що можна знайти в міфічних світах, навіть Нірвану Будди можна визначити в термінах інформатики, а відтак скласти алґоритм і ввести, вибачайте, в пащу ЕОМ проґраму всіх цих ваших химерних ідей та витребеньок. І пошурувавши в надрах свого електронного чрева, скаже тобі ласкаво бабуся ЕОМ: "Голубчику-іменинничку, всі ви мої дітоньки, всіх я вас знаю і називаю, але кожен з вас хай займається своїм…" Як це казав старий Основ’яненко: швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся!
— Ха-ха! — розвеселився Роман, смачно вгризаючись у червонобоке яблуко, — Маєш, братику! Посадив тебе Василечко у галошу!
— Нікуди він мене не посадив, — махнув рукою Євген. — Бо наша розмова — діалоґ глухих. Ви не розумієте, про що я кажу. Але, заждіть, ви ж, здається, були на симпозіумі в кіберцентрі, слухали доктора Боґоло та Гука.
— Мура, — махнув рукою Роман. — Не мав я часу на всякі витребеньки. Був у нас свій симпозіум ось з Василечком та Герою…
— Знаю, знаю, у "Кукушці"… Дарма не послухали доповіді Боґоло. То ж ваша "парафія", як ви висловлюєтесь. А Боґоло і Гук говорили саме про ті проблеми, яких торкаєтеся зараз ви. Вони, математики, кібернетики, або, твоїми словами, Романе, аполоґети інформатики. Мислять революційно, парадоксально, я сказав би, як митці, як музиканти! Вони кинули клич до об’єднання математики й мистецтва, чуєте? Не підпорядкування мис-тецтва, літератури, філософії тощо кібернетиці, математиці, а їхній синтез, всеоб’еднання.
— Читали, читали препринт, — скис Василь. — Все це поки що фантазії, туман. Нази-вати математику числа застарілою — занадто. Математика — бог! Самодержавний володар! А вони замахуються на неї. Я пророкую їм провал. Нічого в них не вийде з так званою "ма-тематикою повноти". Пшик вийде. Все одно доведеться рахувати, тикати пальчиком у деталі, компоненти, зірочки, атоми, речі. А вони туману напустили — "кореляти"… "гармонійне насичення"… "тотожності". Замах на від’ємні, мнимі, умовні числа, величини, константи — це ж повстання проти теорії відносності! Побачимо, що вийде з цього. Але чому ти апелюєш саме до них? Тобі то що до цієї катавасії в кібернетиці?
— А те, що з новими ідеями співзвучні й мої думки.
— В чому саме?
— А хоча б у тому, що світову схематику можна моделювати не лише на математичній, фізичній основі, а, скажімо, на музичній, мелодійній…
— Ану-ну, валяй, валяй, пояснюй! Цікаво, як ти це розумієш?
Оксана пливла у хвилях суперечки, нічого не розуміючи. Паморочилась голова. Все довкола зливалося в калейдоскоп барв та звуків. За вікном хиталися каштани, миготіли неонові ліхтарі, сміялися перехожі. Навіщо Євген гостро сперечається? Якась самозакоханість, неприступність… Повстає супроти всіх. Життя веселе. Життя просте. І лег-ке. Треба жити легко.
Як їй було весело в Парижі! Овації, успіх, вітання. Ні, ні, не треба муки й боріння. Летіти, летіти до щастя.
Роман схилився до неї, прошепотів:
— Потанцюємо?
Вона встала. Роман натис пальцем клавішу магнітофона. Зазвучала ніжна мелодія танґо. Кілька пар випливли у вітальню, почали танцювати. Оксана поклала руку на Романове плече. А Євген тим часом говорив:
— Усе буття — єдність. Ідеальна мелодія. Всеосяжна, безмежна, надмірна. Велична й натхненна симфонія, котра вбирає в себе все ширшу й глибшу реальність, вводить ті елемен-ти в співзвуччя. Візьміть якусь прекрасну мелодію Баха, Бетховена, Моцарта, Чайковсько-го… Хіба та мелодія не є ідеальним синтезом звукових елементів, котрі у природі існують розрізнено, навіть хаотично, а пройшовши крізь синтезуючу, творящу душу композитора, піснетворця, стають єдністю, цілістю, повнотою. У чому ж тоді принцип еволюції, життя? У гармонізації, у зведенні дисгармонійних звуків, акордів буття до консонансу, до співзвуччя. Наш світ — дисгармонійний. В ньому безліч какофоній, ще відсутня повна гармонія, єдність. Хіба не так? Мілітаристи Заходу загрожують "зоряними війнами", тероризують планету по-грозами "першого удару". Чи можуть такі "композитори" стати творцями гармонії? А ми, наша країна прагнемо саме до цього. Що таке вчення Леніна, його мрія про вічний мир для всіх народів, що таке наш клич до братерства всіх націй і народів, як не клич до ідеальної вселенської мелодії радості й щастя!.. Це гармонійна мелодія всеоб’єднання.
— Образ! — крикнув Василь. — Лише поетичний образ!
— Зате красивий, — завелася білява дівчина, захоплено дивлячись на Євгена. — Пре-чудовий!
— Не образ, — заперечив Євген, — а правомірна еволюція світу. Тільки з кібернетичних позицій ти її не поясниш, а я — поясню.
— Чому не поясню? — стукнув ножем по столу Василь. — Все поясню. Еволюція — це прагнення до охоплення даною структурою, системою найбільшого, найширшого кола інформації, до інтеґрування тої інформації, введення її в обіг структури.
— Нудний, нецікавий висновок, — відповів Євген. — Моя картина світу життєвіша. Елементи кібернетичної інформації ти ніколи не зведеш воєдино, бо в тебе нема алґоритму синтезу, єдності.