Дарма, дарма! Вже розхлюпано потік раціональності, райдужний водограй небувалого бризкає через край.
— Хто ти? — питаю того, хто подарований сутінками, місяцем, квітами.
— А ти хто? — чується ніжний сміх. — Хіба можеш сказати — хто ти?
— Я людина. Дівчина. Я — Русалія…
— Це лише слова. За ними — безмірність. Ти можеш охопити її в слові?
— Я не збагну тебе…
— Людина, — задумливо-радісно сказав юнак, купаючи зеленкуваті долоні в полум’ї цариці-квітки, — всеосяжна глибінь. Як мало ми знаємо самі себе. Втома й обман гнітить нас. Досить переступити межу — і виростають крила, і всесвіт стеле міріади небувалих доріг. Чому ж заростають ті стежки травою забуття й непам’яті?
— Ти говориш так, ніби й сам людина…
Поруч мене засміявся дід Радько. Торкнувся плеча.
— Такий же відчайдух, як і ти, доню. Такий же звичайнісінький хлопак. Прибув до мене два роки тому. Каже, що покинув минулі шляхи. Питає шлях у казку. Чуєш — у казку? Ніби я ключар до того краю, хе-хе! Як апостол Петро. Я йому кажу: хто вийшов з казки — той і вернеться до неї. Уявляєш собі, що буде, коли сила зможе свавільно проломлювати двері до казки? Де тоді заховатися красі? В якому притулку?
— І що ви йому відкрили?
— Не я. Сам він відкрив ці двері. Квіти допомогли. Придивися до них пильненько, там є все, що можна вимріяти і бажати. Зумій збагнути, що ти волієш, влий те воління у спільний з квітами потік і змалюй барвами квітів те, в що хочеш перелитися.
— І ти збагнув? — зачаровано глянула я на юнака.
— Збагнув, — кивнув заквітчаний. — Квіти й радість — сутність нової людини. Потік життя прагне у зоряну глибінь, — хіба достатньо для цього лише — машин і ракет?
— Розумію. Але невже все так просто?
— Хто це сказав? Немислимо тяжко. Вся інерція віків зупиняє метаморфоз. І не лише та, що в тобі. Психосфера єдина, і всі тягарі минулих віків, вся мерзота вчорашнього дня, весь страх рептилій ворожого світу стає на заваді появи нової, радісної людини, котра має вивести квітку в безмірність, засіяти життям далекі світи…
Я задихнулася від його мови. Ніч, місяць у небі, вогник пломінної квітки. Сон, сон, мені мариться прегарне видіння. Ось зараз прокинуся і…
— Не смій допускати думки марності й сумніву, — прошепотів юнак і в його очах запломеніли пелюстки горицвіту. — Ти торкнулася цариці-квітки, спопеляй чуття втоми й недовір’я до всемогутності життя. Знай — все можливе для людини, котра свідомо віддасть себе всепроникаючому вогню життя. Тільки збагни основне: куди кличе тебе той вогонь?
— Ти допоможеш мені пройти цей шлях?
— Ти йдеш, — просто сказав заквітчаний. — Проте стежина в тебе інша, ніж у мене. Прийдемо туди ж, робимо спільне, але тобі ще довго йти гірськими скелями, долати прірви, зустрічати друзів, викохувати крила. Ми — не містики. Ми — садівники Природи. Наступна епоха має бути така ж радісна й бажана, як проростання парості, як розпукування квітки. Я прийшов до свого рішення через відчай і недугу. Мені втрачати було нічого. Смерть, деградація або небувалість! Це був додатковий стимул для метаморфозу. А тобі треба осягти такі ж вершини у несхитному спокої, радості і — співаючи. Це — незміряно важче. Крок за кроком витискувати із себе вчорашній тип ветхої людини, переливаючись у квітковість і радість.
— Де ти тепер?
— Скрізь, де є квітка, трава, рослина. Я став їхнім. Ти лікар? Майбутній лікар? Тоді збагнеш те, що скажу: я віддав квітам свою тілесність, свою долю, історію свого минулого й прийдешнього. Я залишив собі лише пам’ять. Я взяв лотерейний квиток з безмірного стосу…
— Ти виграв? — з острахом запитала я.
— Виграв чи програв — це поняття минулої людини. Я ринувся у вічний політ. Мені самотньо тут, бо ще вирує пам’ять минулих поколінь, пам’ять, котра для квітів несуттєва. Я чекаю, кого можна буде покликати у мій Едем, розділити радість. Нове народження — це нелегко. Ти будеш чути мене, можеш покликати мене. Я чекаю. Не забувай — я чекаю…
Я вдома, в Сміянах. Парка серпнева ніч. Сміються срібними голосами зірки, співає пісеньку моя сестриця матіола.
Спогади жбухають потужними хвилями в свідомість, звихрюють розум, бентежать чуття. Фіалкові очі дивляться в душу, плине понад віками самотній голос: "Я чекаю… Чекаю… Чекаю…".
Більше не писатиму. Небувальщина не для паперу. Достатньо казкарів і фантастів без мене.
Треба діяти. Пройти ту тяжку дорогу, про котру сказав Заквітчаний. Людина-Вінок. Фітогомо. Мрія поколінь. Чи вирішить поява такої істоти загадку віків, чи розрубає вузли протиріч та антагонізму? Куди веде шлях метаморфозу? Чи зможуть по ньому пройти всі? І не лише люди, а все життя? Химерний експеримент чи суджена стежка саморозкриття, — що таке феномен Людини-Вінка, істоти, котра органічно поєднала свою генетику з генетикою рослинного океану?
Він розкрив мені секрети такого симбіозу, він змалював запаморочливі обрії грядущого розселення Квіто-Людей у Всесвіті, можливості нових, тонких технологій, опертих на знання динаміки вселенського життя. Проте просив не розголошувати поки що того, що довірено мені. Квітку та її тайни треба берегти, доки людство стане єдиним, збратаним. Коли цього пощастить досягти? Чи зусилля нашої країни увінчаються всепланетним миром?
Що ж гадання, як писав Маяковський. Уподібнюватися спіритам та ворожбитам не станемо. Ми — трударі Природи, сказав Заквітчаний. Ходімо далі, моє серце. Ходімо далі, моя сестрице Матіоло, мої друзі — зірки!
Відкриваю свою душу всьому, що вічно прагне вперед і вгору: вогню, зеленій парості, райдузі, метеликам, птахам, зореносним світам, мріям людських дітей. Ми разом, ми — на спільній стежці Радості.
Минуло п’ять літ. І ось я знову схиляюся до сторінок цих прадавніх, майже забутих роздумів. Ціла вічність клекоче в моїй душі. Хіба передаси її статичними знаками літер?
З’явився той, про кого казав Заквітчаний. Суджений супутник. Він схитнувся перед полум’яним колом, йому ще треба пройти багато стежок, доки вогонь прийме нас у спільне кільце.
Мій шлях на Папуа. Там чекає мене давня загадка, що тривожить душу, вимагає вирішення: чому вмирають від сміху, від радості люди?
Боголо допоміг добути дозвіл — побувати в джунглях Папуа, познайомитися з життям його співвітчизників. Відчуваю, що ця поїздка буде вирішальна в житті. Що, як — не знаю! Певна лиш того, що наближається моя зоряна година.
Нічна пригода — казкова. Полум’яні очі пропекли моє серце, але ступити на стежину тривіальної, буденної розв’язки? Нізащо!
Краще хай мрія залишиться вічно живим спогадом, ніж потоне в болоті сірої звичайності.
Прощай, відчайдушний хлопче! Якщо ти той — вірю, що збагнеш кожне слово моє і проломиш мури неможливості.
До зустрічі… До зустрічі в полум’яному колі.
Не забувай — Заквітчаний уже здійснив пролом у легенду. Ти зустрічав його на гірській стежині.
Шлях відкрито тому, хто не зупиняється…
КНИГА ДРУГА
ВІЧНИЙ ПОЧАТОК
Хто ти, Людино? Що ти, Людино?
Скільки віків! Скільки Замків!
Духу і серця твого бригантина
Рветься крізь марево кар і гріхів.
Боги й пороги! Межі й мережі!
Всього було і донині ще є.
Та в зореноснім грізнім Безмежжі
Сонце твоє небувале встає.
Здрастуй, Людино, Сонця Дитино!
Крила здійми у надзоряний Дім.
Ти — не билина! Ти — не крижина!
Хмара в дощем, блискавиця і грім!
Змучену Землю палко і ніжно
В серце візьми і сльозою обмий.
Доки з тобою Мати-Вітчизна –
Доти і вічний шлях вогняний.
Не забудь, не забудь, що Людина — то Зоряний Птах,
Не спини свій політ на покритих плодами полях,
То — лиш мить для спочинку. А далі — ізнову у Путь.
Лине пісня від зір.
Пісню Вічної Матері чуть…
ЧАСТИНА
ПЕРША
Резонанс еволюції
Я блукаю поглядом по шибі,
В білих заморожених лісах,
У озерах сплять замерзлі риби,
На крижаних вітах сонний птах.
Все завмерло — люди і тварини,
В небі дим із комина спинивсь…
Сплю і я край мерзлої картини,
На правічну казку задививсь.
Як же мертве видиво розбити?
Та розгадка знайдена давно:
Треба ту картину розтопити –
Хукати скоріше на вікно.
Після ознайомлення з щоденником Русалії Гриць був сам не свій. Кілька днів підряд перечитував її записи, намагаючись проникнути в прихований зміст її фраз, роздумів. Що це? Фантасмагорія, цікава вигадка, містифікація? В ім’я чого? Для кого?
А що ж тоді його кавказька зустріч? Чи не надто неймовірна узгодженість?
Він знову їздив у Сміяни, зустрічався з прадідом Русалії. Той дивився на хлопця доброзичливо й сумовито, на всі запитання відповідав докірливим похитуванням голови. Зрештою зронив:
— Там все сказано, синку. Якщо її слова тобі нічого не відкрили, то що додам я?
— Я готовий летіти за нею — спалахнув Гриць, підхоплюючись з лавки. — Тільки як? Куди? Де її шукати?
— Ти вже її знайшов, — задумливо мовив старий кобзар. — Суть у тім, щоб утримати птаху. Силою таку не втримаєш. Вона сама прилетить туди, де має бути нова зустріч.
— Я відчуваю, що повинен їхати за нею. Як це зробити?
— Оцього не відаю. Переконаний: якщо зустріч нероздільна з твоєю любов’ю, то вона стане реальністю.
Гриць попрощався з прадідом, окрилений неясною надією. В Києві зустрівся з братом Борисом, напав на нього з вимогою познайомити з доктором Боголо.
— Нащо він тобі? — здивувався Борис, відсторонюючи на хвилину папери з графіками та схемами, які він уважно розглядав. — Що за дивна похапливість? Це несерйозно, брате.
Гриць, ніяковіючи й плутаючись, розповів про зустріч з Русалією, про те, що вона раптово виїхала на Папуа для лікарської практики, що він не зможе чекати так довго, що сама доля підказує використати можливість поїздки, оскільки тут присутній вчений з Папуа, а Борис з ним в тісній дружбі, і отже…
Старший брат зупинив бурхливий потік слововиверження, поплескав Гриця по плечу і поблажливо усміхнувся:
— До чого тут "отже"? Повна відсутність логіки. Тебе ще не навчила попередня пригода? За дівочими очима готовий летіти у безодню. Ти забув, що реальне життя — не казка!
— Казка! Казка, брате! — крикнув Гриць. — Ти не бачив Русалії. Якби бачив, якби знав усе, що знаю я, то…
— Бачу, бачу, — зітхнув Борис, протираючи окуляри. — Може, щось там і є небуденне, але ще більше — фантазії, романтики й звичайнісінької закоханості. Ну, ну, не витріщай на мене страшнющих очей. Те, що ти задумав, — фантасмагорія.