Тепер він кілька разів підходив до постарілих верб, постарілої хати Софії, а на лужок, де вечорами творилась повість його кохання, не заглянув жодного разу. Весною на цьому лужку, де росами ряхтів латач, Софіїна мати білила полотна, показувала зятю оту двадцятку, що піде їм на сорочки та на білизну. Уже немає й Софіїної матері, а він давно носить білизну із штучного шовку, і все в нього вийшло штучне, тільки біль справжній. Давні видива зруйнували Омелян і Ананій. Вони, розпашілі, лихі, вискочили з приміщення і чотирма руками вчепилися в нього:
— Не їдьте, Мироне Григоровичу! Зобидите нас. Хіба ж ми культури і обходження не знаємо?
— Такого ж валашка засмажили. І вишнівочка є, і нестерпуча знайдеться.
І вони поїхали до Ананя, що вмів зустрічати всі влади, які пройшли через село, починаючи з сімнадцятого року, і всі влади умів хвалити, і від усіх мав зиск. А інакше для чого б їх зустрічати? На подвір’ї старости вже тупцювали два настовбурчені поліцаї.
— Це для чого? — запитав Снігурський.
— Для авторитету! Поки ми будемо їсти-пити, хай вони проглядають пространство!
Увійшли в простору світлицю, де зразу ж удавано заахкала, заохкала, зацвіла радістю опасиста, з качиним носом і качиною ходою господиня. Привітавшись з гостем, вона понесла надмірну вагу грудей до печі, в якій щось шкварчало, шипіло і клубилось пахучим паром.
— Звиняйте, прямо й не знаю, як приймати такого гостя,— завчено говорила і завчено орудувала біля печі.— Тепер же таке врем’я, що нічого не дістанеш городського, інтелігентного.
На тонких устах Омеляна вичервивилась насмішка:
— Тоді став, Мотре, сільського неінтелігентного валашка.
Господиня засміялась:
— Звиняйте, з копитів і рогів почнете?
— Та ні, з того, що між ними.
— То прошу, самі внесіть валашка з другої хати. Я оце тільки вийняла його з печі.
Омелян і Ананій пішли на другу половину й незабаром винесли у великих свіжих ваганах цілого засмаженого баранця — не баранця, а одну спокусу, що парувала, масно вилискувала, пахла запеченим тістом і розімлілими приправами.
— Контентуйтесь і звиняйте,— приклала господиня долоню до грудей і сама замилувалась творінням своїх рук. Анань розлив горілку у фужери, а воду в чарки.
— Ми по-сільському, по-простому,— пояснив господар здивованому Снігурському.
— Бачите, який у мене запіяка,— заграла очима господиня, але фужер присунула ближче до себе.— Коли б не должность, він би й не вихмелявся: пив би вісім днів на тиждень.
— І все думав би: нащо господь бог дав жінці язика.
Омелян і Ананій випили до дна, а хазяйка і Снігурський до половини.
— Ви не сумнівайтесь, пане,— умовляв господар.— Ця горілочка перегнана з сливового вина. Тут нема і грама сивухи. Відро вип’єш, а голова буде свіжа, як церковний дзвін на Великдень.
— Це ж незабаром у нас різдвяна відправа,— стрепенулась господиня, почувши про церковний дзвін, і низинним голосом вивела: — "Слава богові на небі, і на землі мир".
"Вгодована качка,— обурився в душі Снігурський.— Це в таку війну співати, що на землі мир". Після третьої чарки господар зажурився, поскріб свій мох на підборідді й націлився на Снігурського мідяками очей:
— От не знаю, Мироне Григоровичу, як тепер опреділити свою судьбу.
— А хто ж тепер це знає?
— Та ви ж повинні, бо вчені.
— Що вас муляє?
— Земелька, Мироне Григоровичу, ох, земелька.
— То беріть собі наділ і не журіться.
— Це, звісно, можна. Але таку мализну, як тепер дають, я мав і в індивідуалізмі, коли не був ще паном старостою.
— Так чого тепер бажає пан староста?
— Хутірця, окремого, хай невеличкого, але свого. Чи не можна було б когось уласкавити чи навіть доповісти самому рейхсміністру, щоб старостам виділяли хутірці? Для поощренія.
"Мох у тебе на підборідді, мох і в голові",— поморщився Снігурський, примружився:
— А пан староста не подумав, що він на хутірці одразу потрапить до рук партизанів? Чи, може, пан староста вибирає хутірець для родичання з партизанами?
— Бог із вами! Бог із вами! — злякано замахав обома долонями староста і навіть тверезіти почав.— Що то вчена голова — одразу розсудила.
— А що я тобі казала, низькородний? — гримнула господиня і знову заспівала: — "Слава богові на небі, і на землі мир".
Але ніхто її не підтримав, і вона метнулась до печі, запалила верчик соломи, подивилась на якесь вариво, потім підсіла до Снігурського і тихцем запитала:
— Це ж правда, що Софія Петрівна ваша дружина?
— Правда.
— Лелечко, як інтересно! — закотила під лоба жирнуваті очі.
— Що ж тут інтересного?
— І не кажіть! Я ж, звиняйте, чула про вашу любов. Про таку тільки в романах пишуть. І ви, звиняйте, зовсім не знаєте, де вона?
— Звиняйте, не знаю.
— Бідненький. А яка Софія Петрівна нещасна! Вважайте, увесь вік прожила в самотині. Отак і вийшло — урозділ її доля, урозділ ваша. Та їжте, їжте, бо розум починається, звиняйте, з живота.
— Коли так, то в тебе має бути діжка розуму,— вколов чоловік гладуху і, зітхаючи, прихилився до Снігурського: — Це ви зараз дуже вірно сказали про хутір. Хто ж захоче йти по свою смерть? Та все одно гризе мене одна болість: а що, коли цей хутірець, якого я бачу навіть у сні, відпишуть якомусь німецькому гауптману?
— Ніби не краще бачити хутірець у сні, аніж у могилі? — подивився на мідяки очей, які замками замикали убоге багатство жаднюги.
Анань одразу ж поблід, а Мотря засміялася, налягла торбами грудей на Снігурського і вчепилась за нього обома руками:
— Спасибі вам, пане. Бо мій невіглас на тому хуторі й мене підставить під кулю, а сам, як вискочить з халепи, ще й на четвертій одружиться. Це ж я в нього, спідничинка, вже третя. От бачите, який він сухий — тараня ж таранею, а одружується тільки на тих, що в повному тілі. Вам кофію турецьку, німецьку чи нашу з ромом, щоб полегшало в грудях?
— Щоб полегшало в грудях.
З гостей Снігурський виніс дзвін у голові та лушпиння порожніх слів і, незважаючи на умовляння господарів, зібрався поночі їхати в район.
— Візьміть із собою хоч стегенце баранчика,— все піддобрювався Анань і крутився на подвір’ї із цим вже підігрітим стегенцем, як з булавою, і розбризкував жир по снігу.
Виїжджаючи на шлях, Снігурський біля якихось воріт побачив хлопця і дівчину. Вони стояли в обнімку і, забувши про все на світі, як голуб’ята, милувались одне одним. Навіть машина, що пройшла біля них, не роз’єднала їхніх обіймів. Чи не ця чужа любов змусила його повернути до тієї вулички, де й він колись мав щастя.
Під’їхавши до посвисту постарілих верб, він вискочив з машини, пригинаючись, підійшов до хвіртки, відчинив її і од несподіванки закляк. У вікнах Софіїної хати ледь-ледь трепетали відблиски вогню. І в голові його справді задзвеніли дзвони. Він кинувся до хати, до дверей, клямцнув клямкою, а потім побачив, що на обмерзлих дверях висіла та сама проклята колодка. Снігурський з усієї сили смикнув її, далі припав до вікна.
— Софіє! Софіє! — хотів крикнути, зойкнути, але чи то хвилювання, чи простуда перехопили його крик, замість нього лише вирвався хрипкий стогін.
— Софіє! Софіє! — знов, уже голосніше, гукнув, та ніхто не обізвався на його голос. Але хтось же має бути в хаті, бо в грубі горять дрова. Він обома руками затарабанив у шибки. Навіть тінь не ворухнулася в оселі. Тоді понад призьбою побіг до другого, з протилежного боку ганочка. Тут двері зразу ж відчинилися, і Снігурський ще з сіней почав гукати: "Софіє! Софіє!" Потім вскочив у кухню, в світлицю, у ванькир, заглянув на піч, і в підпіччя, і в закоморок, але ніде нікого, тільки дрова шипіли, стріляли у вухах, у голові. І все одно він знав, що тут щойно була вона, чув пахощі її далеких кіс, далеких років. У відчаї вибіг з хати, кинувся на той лужок, де слались полотна, де процвітав бузків вогонь і де над ними колись-таки стояла вечірня зоря. Пригнувшись до землі, він побачив чиїсь сліди. Її сліди! — Софіє! Софіє! — хрипко гукнув у темінь, у метелицю, що охоплювала світ. Снігурський пробіг лужок, пробіг бабизну, де під засніженими вербами викруглювався став, і вискочив на поле, що підходило до посадки, за якою починалися ліси.
І тут, недалеко від скирти, він побачив її постать.
— Софіє! Софіє! — волає благанням, відчаєм, але тільки чує посвист вітру і своє простуджене хрипіння. Коли б його можна було викинути, вирвати з грудей, коли б можна було звідти вирвати і всі роки, що минули після розлуки з нею...
Наздоганяй, наздоганяй літа молодії не на калиновому мості, а біля партизанського лісу. Відстань між ними починає зменшуватись, він уже радіє, що наздожене дружину. Та раптом вона зупиняється, біля неї блиснуло кілька спалахів, а біля нього, зриваючи шкіру влежаного снігу, затюгикали кулі. До цього йому й на думку не спадало, що вона може стріляти в нього, як у ворога. Ошелешений, він не впав у сніг, але в сніг увійшла його сила, і незриданими заридала душа чи те, що лишилося од неї. А тим часом ніч забрала од нього Софію, як колись вона забрала від Софії його.
Він ледве-ледве доплентався до її хати, посидів біля груби, а потім пішов до тієї сусідки, що в день його приїзду заколисувала дитину. Інтуїтивно відчував, що вона все знає про Софію. Він усе-усе розкаже їй, передасть листа, і, може, тоді... Хай дадуть йому найтяжче випробування... І навіть коли треба буде вмерти, він хоче вмерти не з панами щурами, а проти них.
Двері йому відчинила дівчинка років дванадцяти. В хаті знову побачив матір, вона руками пряла пряжу, а ногою погойдувала колиску. Як не йде, як не божеволіє час, а колиска колишеться! Тільки не його.
XXI
Вночі йому, навіть у снах, гуділи, темними велетами здиблювались у небо і розщеплювались на скрегіт, на зойки, на волання чужі поїзди. А вдень гуділи підморожені ліси, струшували з сивих вій музику зими, і забутого дитинства, і забутих мирних днів, коли за метелицями, за хуртечами снувала не смерть, а йшов собі добродушний Дід Мороз, заходив у гості до добрих людей та й обсівав їх житом-пшеницею, всякою пашницею.
А тепер твоє життя обсівається звичайними і трасуючими кулями, затягується петлями оточень, підважується мінами. І все одно ти з вірними друзями в шаленому завзятті виходиш із різних пасток костомахи, нерухомо дубієш у снігах біля саморобних мін, розриваючи пальці на м’ясо і кров, утискаєш ці міни під рейки — і смертю ламаєш смерть, і глухнеш од її сусідства, як тетеря, і не журишся цим, навіть у якісь вільні години вимугикуєш свої вірші, а два із них уже стали партизанськими піснями та й пішли по загонах і навколишніх селах.