Вже й згодом, ставши академіком, не вірив ні в метампсихоз, ні в елементарне гниття, ні в поетичні байки про білих журавлів. Далі вірив у світлистий серпанок між небом і землею, бачив там свою матір, і що старішим ставав, то виразніше. Але кому про це розповіси? Хіба що на річному зібранні Академії наук?
До трьох років ти проходиш свої сільські університети й оволодіваєш усіма енциклопедичними знаннями свого оточення. Не обмежуючись примітивними речами побуту й знаряддями виробництва типу ложки, прядки, ступи, плуга, борони, лопати, верші, корзини, а сягаєш у, сказати б, сфери вищі, у демонологію, у космогонію і астронавтику, в природознавство, в яке озеряни по змозі теж намагалися зробити внесок, спокійно й щедро даруючи світові свої понаднаукові одкриття. До таких спокійних і впевнених відкриттів належав, для прикладу, вислів "каміння росте". Каміння росло скрізь: у Тахтайці, на тім боці Дніпра в Мишурині й Куцоволівці, але найбільше його росло коло Забори. Воно чорніло серед безмежних піщаних кіс понад Дніпром — велике, кругле, таємниче, не каміння — а якісь мовби звірі з давніх світів, камені були великі, менші, деякі лише витикалися з піску своїми округлими темними спинами, деяких і зовсім ще не було видно, а наступної весни, після того, як Дніпро заливав плавні, а тоді відступав, улягаючись у своєму руслі, хлопці бігли до Забори й бачили, як за зиму виросло каміння: те, що торік лише вигулькувало з піску, вже вивернулося проти сонця ліниво й нахабнувато, а натомість з'явилося нове, ще несміливе, але вперте й наполегливе. Це належало до так само незбагненних явищ, як, скажімо, поява теляти у корови. Ось ходила корова, нічого не було, а тоді надулося в неї черево, перестала вона доїтися, стала "тільною", і десь наприкінці зими батько з мачухою удосвіта кудись зникають, вхопивши ліхтар "летюча миша", щоб повернутися за півгодини — мачуха попереду з ліхтарем, а позаду батько, несучи на руках мокре, худеньке, ніжне й безпомічне телятко. Телятко відразу намагається стати на ноги, ноги йому дрижать, підгинаються, ламаються, воно падає в підіслану мачухою солому (батько завжди кричить: "Куди ти дивишся? Сюди стели!"), але знову й знову хоче підвестися й таки домагається свого. А тоді росте швидко й непомітно, як камінь коло Забори, а може то каміння коло Забори росте так, як бички й телички в селі — не знати, де береться те й друге, хоч одне живе, а друге неживе, але виникає мовби нізвідки.
Сказати, що Петькові вже змалку кортіло довідатися, звідки ж беруться телята чи каміння коло Забори, означає сказати неправду. Бо таємниць надто багато, щоб чіплятися за кожну, а ти все-таки один, окрім того, таємниці на те й існують, щоб їх сприймати як даність, тим часом занурюючись у власне життя, яке набирає розмаху щодня й щогодини, розгалужується, розпливається, заливає все довкола, як весняна дніпровська вода плавні.
Озера належало до тих рідкісних навіть на Україні сіл, в якому можеш прожити ціле життя й так до кінця й не знатимеш усього, не зможеш охопити цього дивовижного світу з його травами, вітрами, барвами дня й ночі, дощами, згуками весен і тишею зим, з шафранним сяйвом літувань, з людським гомоном і пташиними виспівами, з розпачливими дзвонами ложеж і майоріннями червоних прапорів на свята, з клечанням і дикими об'їданнями до розпуки, з цілковитою відсутністю історії й гримінням історії нової, зі снами й громами, з голодом і зухвалістю, з народженнями й смертями, зі зрадами, вбивствами, крадіжками, жорстокістю й розчуленістю. Село тягнулося вздовж Дніпра, може, на десять, а може, й на всі п'ятнадцять кілометрів од Круглого до Шматкового, вшир воно розлягалося між плавнями й глиняними горами, на яких синів степ, теж десь кілометрів на шість чи й більше, хат у ньому ніхто ніколи не лічив, людей, здається, теж, воно розкинулося вільно, серед левад, у які заскакувала 'щовесни чомусь завжди вночі дніпровська розклекотана спінена вода, зливаючись з водами довжелезного Дійнеджанського озера і щоразу затоплюючи хату Сергія Антипча, який розпачливо кричав у загрозливій темряві: "Рятуйте, хто в бога вірує!" Споконвіку Озера ділилися на кутки, яких налічувалося, може, двадцять, а може, й тридцять, називалися вони так: Дворянівка, Бульшівка, Калони, Кругле, Гладиреве, Рогачики, Гармашівка, Дворниківка, Яко-венки, Педанівка, Фені, Матвіївка, Махтеї, Конюхівка, Тах-тайка, Дубина, Вуркобронівка, Лісок, Яреми, Жилівка, Семе-няки, Кучугури, Моргунівка, Шматкове. Центральна "географічна зона" звалася просто Село, там стояла велика дерев'яна церква, була крамниця, зборня, що згодом стала сільрадою, жив піп, у хаті якого за Петькової пам'яті стала семирічна школа, там на площі збирався базар двічі на тиждень, а по великих святах — ярмарки, там жили козаки колишньої Озе-рянської сотні, бо село хоч існувало, здається, спервовіку й пам'ятало ще навалу Батия й половців, про що свідчило Половецьке урочище за Кучмієвим глинищем і татарські могили на Химчиній горі, але найбільшого свого розмаху, видати, набрало після Переяславської Ради, опинилося на шматку нейтральної території між землями запорозького козацтва, Російської
імперії і польської Корони. Тоді мало не з усієї України збігалися сюди всі ті, хто не хотів бути ні під козацькою старшиною, ні під російськими дворянами, ні під польськими панами, і село стало мовби своєрідним заповідником українських прізвищ, яких тут налічувалося сотні або й тисяча ціла і які ніколи, здається, й не повторювалися: що не хата — то й прізвище. Можна б спробувати назвати ті прізвища, в яких, загалом кажучи, немає нічого незвичайного, але їхнє зіставлення, скупчення в тому самому селі належить, як здавалося завжди Карналеві, до явищ рідкісних і вельми цікавих. Були там: Власенко, Рибка, Шевченко, Цьона, Дудка, Яременко, Спісарен-ко, Нестеренко, Загреба, Супрун, Веремій, Проскура, Довж, Давиденко, Ємець, Загривий, Ільченко, Кобеляцький, Капинїс, Литовченко, Литвиненко, Москаленко, Мар'яненко, Міщенко, Надутий, Полежай, Поляшенко, Пірський, Різниченко, Руденко, Смільський, Тимошенко, Тесля, Твардовський, Федоренко, Циганко, Швірник, Ященко.
Селяни від природи анархісти. Коли й визнають над собою владу, то тільки владу землі, хоча й тут взаємини заплутані й болісио-темні, як сама земля. Тут не люблять начальників, звідси зневага до всіх, хто має прізвища, з яких прозирають століття пригнічення й пониження людини праці. Озера мовби з допомогою якихось незбагненно-сти^ійних сил очищалися від таких прізвищ.
Ні Сотника, ні Хорунжого, ні Попенка, ні Дяченка, ні Польового, ні Ланового, ніякої старшини, ніяких служителів культу, самі тільки вільні люди, втікачі, відчайдухи, перекотиполе, і слід сказати, що. вони й не сумували за носіями отих вельможних чи просто значливих прізвищ, цілковито вдовольняючий своїми і сподіваючись настання часів, коли "хто був ніким, той стане всім". Може, одне прізвище, за яким справді затужили Озера вже після революції, надто ж після Вітчизняної війни, було прізвище Озерного, що мало б належати селу, за всіма законами словотворення. Однак славетний Марко Озерний опинився чомусь на тому боці Дніпра в Мишуриному Розі, і озерянам лишилося втішати себе хіба тим, що, мабуть, предки Озерного все ж таки походять з їхнього села і колись переправлялися човном на той берег, а ніхто не здогадався їх тут затримати.
З іменами було простіше, вони, загалом кажучи, не виходи-ли за межі церковних святців, хоча спостерігалися й деякі відхилення. Скажімо, ніхто не знав, звідки походить ім'я Охтиз, а в Озерах воно існувало завжди, і носіями його чомусь завжди були люди примітні: то Охтиз Кривобокий, якого названо так за те, що коли йшов, то перехилявся по-качиному, викривлюючись то в один, то в другий бік; то Охтиз, прозваний дідом Ложкою, бо ніколи не працював ніде жодного дня, а тільки сидів з вудочками під кручею в Прорізі коло Дніпра, а за халявою завжди мав ложку і підсідався до обіду, де траплялося, не ждучи запросин. Охтиз Базарний, як легко здогадатися, жив коло базарного майдану, і всі його предки жили там, завдяки чому одержали й своє прізвище, а ім'я? Здається, ім'я йшло ще від половців. Колись князеві Андрію Боголюбському половецький хан подарував коня, званого Актаз, себто Охтиз, як по-нашому, а відомо ж, що Боголюбський — це дванадцяте століття, про яке в Озерах так само, як і про князя Андрія, до речі, ніхто, крім учителя історії, не знав, зате половецьке ім'я зберегли. У Цьони Микити дружина звалася Муза, і Микита, мовби намагаючись виправдати дружинине грецько-мистецьке ім'я, все життя нічого не робив, а тільки вигравав на старенькій, обшмульгаиій скрипочці, грав на весіллях і в дні революційних свят, змагаючись з гармоністом Андрушею Супруном, а в будні з райку до вечора вицигикував у своїй обідраній, захованій серед піщаних кучугур хатинці, сподіваючись, що його Муза прогодується тим його доведеним до небачених у Озерах вершин мистецтвом, а Муза тим часом, поклавши на плече сапу, йшла полоти ланку, щоб заробити якийсь там трудодень для свого безпутного Микити, навіки затруєного любов'ю до музики, і тим зберегти його для людства і для мистецтва. Дотримуючись усталеного сільського стереотипу, за яким жінки звалися: Килина, Горпина, Ярина, Дарина, Музу теж прозивали Музиною, так вона й жила, і вже навіть її Микита, видно, забув первісне звучання її імені. Імена перероблювано тут так само безжально, як колись хрестили нехрещених або стародавні євреї обрізали прозелітів. Лаврентій був просто Лавро, занесений звідкілясь з інтелігентських світів Віктор перетворювався на Вихтіра, Мафей, забувши про свої біблійні корені, ставав Махтеєм і навіть дав назву куткові села: Махтеївка, зате Пуд не піддавався ніяким модифікаціям, бо це ім'я відповідало всім вимогам озерянського світу: гранично коротке, щільно збите, важке, як камінь, хоч одбивайся ним від псів або й від людей. Та й давали це ім'я людям вдачі важкої, похмурої, вороже настроєним до всього світу, а може, то гнітило їх слово "пуд", і вони поступово ставали такими, бо й як тут не станеш, коли тебе змалку всі дражнять і коли ти що далі, то більше переконуєшся, що у всіх імена, як у людей, і зласкавленими, й здрібненими, й приступними якимись можуть ставати, а ти тільки міра ваги, і більше нічого.