Одного ранку Діофант прокинеться й побачить на горбах над Феодосією полки Палака, й тоді Никон теж одчинить брами, й лишиться єдина з усіх можливих надій: судна. Та й то, якщо встигнемо, мимоволі повторив Діофант мовлені юним Неоптолемом слова, й вони тепер не здавалися йому ні зухвалими, ні передчасними. Треба щось робити, сказав собі Діофант, бо ся війна видавалася йому останньою можливістю досягти мрії.
Але жодна рятівна думка не навідувала його, тим часом ячмінь на феодосійських ланах обсипався, пшениця теж осипалась, а садки й виноградники висотували бур'яни та черва. Мусив би не припустити цього, зібрати врожай з полишених нив і тим самим позбавити феодосійців усіх надій, але се тепер здавалося таким другорядним, нікчемним і не вартим уваги, що Діофант лише махнув рукою й сушив собі голову далі.
Напередодні Нового року, коли сонце стало в зеніті й нічим було дихати, Діофант зробив першу після такої перерви спробу промацати міць феодосійських мурів. Мітрідат не заперечував, і в девтера фтінонтос, у двадцять дев'ятий день місяця тарґеліона, в мури вдарило бронзовими лобами тридцять вісім таранів, два десятки катапульт зарипіли й кинули на місто хмару каміння, чотири ж вежі гуляй-городень підкотилися на рівень з визубнями заборол Феодосії, й звідти просто в очі обложеним порснули роїща стріл. Гуляй-городні були оббиті мокрими волячими шкурами, щоб скіфи не могли з мурів підпалити сі махини, але скіфи лили на них гарячу смолу й лили невтомно й уперто, доки смола почала приставати до шкур гуляй-городень. Тоді обложені підпалили горючими стрілами дві махини, й височенні кількаповерхові споруди заклубочилися чорним полум'ям.
Щоб не бути спеченим заживо, напасники стрибали додолу з усіх шести поверхів гуляй-городень, а вслід їм сичали не змащені отрутою, але від того не менш смертоносні скіфські стріли, каміння й сулиці.
Але з двох інших приступних веж Мітрідатовим воям пощастило перестрибнути на мури, там же, де зачепивсь один ратник, зачепиться й ще один, і з низу потяглася ціла вервечка. Січа спалахнула вже між визубнями, й Діофант, здалеку стежачи за приступом, обливавсь гарячим потом. Або зараз, або ж ніколи, шептав він спраглими вустами й ганяв своїх вісників од катапульти до катапульти, які мусили стримувати захисників Феодосії й не дати їм можливости скинути додолу тих, кому пощастило вчепитись у мур бодай однією рукою.
Та катапультисти тепер цілилися довше, ніж досі, бо камінь — не стріла й разом з чужими може завдати шкоди й своїм. Цар стояв поряд із Діофантом, ухопивши його лещатами пальців за лікоть, і годі було вирватися з тих пальців. Старий таксіарх так і махав гінцям однією рукою, майже люто зиркаючи на свого царя, й се тривало доти, поки Діофант урешті турнув Мітрідата й визволився.
Раптовий страх охопив старого воєводу, й не від того, що в нестямі так грубо повівсь із богорівним, а через те, що приступ тривав надто довго й не давав бажаних наслідків. Захопившись кривавим видовищем січі, він уґавив дрібничку, яка могла дорого обійтись: розмочені в воді шкури на гуляй-городнях під пекучим прямовисним промінням сонця були вже давно сухі, й лише недогляд з боку скіфів рятував понтійців.
Обліжні вежі були перетоптані воями, рипіли й аж хитались під вагою сотень людей, і коли б котромусь обложеному спало на думку кинути запалений смолоскип, обидві б умить пішли з димом разом із усіма людьми, що тиснулись у вежах, підпираючи один одного плечима, з поверху на поверх. Січа клекотіла тисячами щитів, мечів, списів і горлянок, з бійниць у засипаний і не засипаний рів раз у раз падали свої й чужі, й коли Діофант озирнувся, не побачив поряд жодного вісника.
— Гінця сюди! — несамовито гаркнув він Мітрідатові, й той слухняно, мов справжній мечоносець, побіг оддалік лави Неоптолемових таґм.
Приступ ішов навколо всієї Феодосії, й Діофант лише тепер збагнув, що то було великою дурістю — посилати царя не знати за чим і для чого. Він ухопив першого-ліпшого воя й наказав бити в щит: бем-бем!.. бем-бем-бем!.. бем-бем!.. бем-бем-бем!.. Ратник бив доти, поки знак відходу почули всі й заходилися неквапом одходити.
Але було вже пізно. Щойно прибіг червоний од поту Мітрідат, ледве знайшовши якогось вісника, як обидві гуляй-городні разом зайнялися й укутались чорним димом. В останню мить, коли з веж почали вискакувати, прикривши спини щитами, перші напасники, скіфи підпалили неповороткі й геть пересохлі махини зі споду, закидавши їх снопами просмоленої соломи.
Майже нікому не пощастило врятуватись, і добрих чотири сотні понтійських воїв знайшли жахливу смерть у палахких вежах, а вслід за ними, хто стрибав із верхніх поверхів гуляй-городень, летіли сулиці й каміння, добиваючи осліплих від вогню, пекельного жовтого диму та нестями.
Так закінчилась і ся спроба вийняти Феодосію копієм, і Діофант не зважувався стати перед очі цареві до самого смерку, блукаючи між поколошканими сотнями таґм.
— Скільки? — спитав Мітрідат, нарешті здибавши його за найвіддаленішими ровами стану. В городі ще догашували останні пожежі, викликані обстрілом з катапульт, і Діофантові проти далекого мерехтливого світла було видно червоні зіниці Мітрідата.
— Дві тисячі, — відповів Діофант, уже вкотре за сю другу половину дня після приступу додаючи до них чотири тисячі, втрачені Мітрідатом під городом Палакієм-Бориславлем. Ще один такий день, подумав старий воєвода, і я позбудуся війська. Се знову було б схоже на злощасну перемогу епірського царя під Аускулою, але цареві Пірру хоч того дня пощастило вийти з січі останнім, а йому примхлива Ніке не дала навіть такої химерної втіхи. З шістнадцяти привезених сюди тисяч у нього лишалося всього десять, і тепер Борис-Палак став для нього ще страшнішим.
— Якщо Палак дійде згоди зі своїм братом, — сказав Мітрідат, коли вони разом верталися до свого таксіаршого намету біля берега, — то…
А Савмака буде вже й забагато, подумки відповів йому Діофант, із нас досить уже й одного. Та вголос висловитися він не знайшов у собі ні сили, ні духу.
Новий рік понтійська рать зустрічала в тривожнім очікуванні. Таксіарх заборонив будь-які треби й відзначення, обмежившись коротким принесенням жертви Мітрі й Ареєві. Над поглибленими ровами стану вночі й удень чатувала густа варта, вивідників Діофант розіслав усіма дорогами в бік Пантікапея, Херсонеса та Неаполя, з мурів же на понтійців дивилися захисники Феодосії, й Діофантові здавалося, що не вони, а він обложений у благенькому чотирикутнику стану за благеньким окопом.
Діофант разів з десять обдумував, як охищатиме стан, коли раптом з'явиться Палак або його молодший брат — боспорський цар. Розташування нагадувало січу під мурами Калос-Лімена, та найбільшою помилкою було б повторювати старі ходи, бо хто раз шурхнув ногою в ополонку, вдруге обмине те місце й піде якимось іншим шляхом.
Виходу не було — лишалась єдина можливість: утікати, поки цілі ладді. Хто висловив сю думку першим — для Діофанта значення не мало, та вона день у день заполоняла стан, і таксіарх вирішив не чекати, поки вої самі візьмуться за весла. Завтра ж скажу цареві, поклав він собі. Завтра ж — і не пізніше.
Чотирикутний стан увібрав у себе половину рати, решта неширокою смугою тримала облогу навколо Феодосії, й сторожа так часто мінялася, що вільні чатники засинали враз, не розводячи багаття. Вранці мала відбутися врочиста страта полонених. Се була сотня скалічених і знекровлених від ран феодосійців, яких пощастило збити стрілами чи стягти гаками з бійниць, але сих приречених вартували краще за будь-кого, бо й Діофант, і Мітрідат сподівались бодай таким чином підняти занепалий дух воїв. Та коли зійшло сонце, Мітрідат раптом звелів припинити лаштування.
— Чому? — здивувався Діофант.
Молодий володар уперше після невдалого приступу всміхнувся, й се вселило в Діофанта якусь надію.
— Принесіть його. — Мітрідат усівся в найдальшому кінці намету й знову вбравсь у машкару байдужости. Дорілай шаснув надвір, і незабаром на величезному римському щиті внесли пораненого. Се був уже досить літній феодосієць, років під п'ятдесят, мав перев'язані лубками обидві ноги та шию, мабуть, побився, падаючи з мурів, і понтійський цар безбарвним голосом запитав його:
— Хто ти такий і що хочеш нам сказати?
— А ти хто? — вишкірився на нього полонений. Мітрідат розгубився, забув-бо, що в сьому стані він простий махерофор, і ще дужче збайдужів з виду. Діофант і собі стояв, не знаючи, як відгукнутись на слова зухвалого феодосійця, котрого не відомо нащо й унесли.
— Се — тлумач великого таксіарха! — першим стямився до блиску начищений Неоптолем. — Кажи, що тебе питають, нікчемний бранцю!
Мітрідат удячно глянув на юного воєводу, воїн з перев'язаними ногами зиркнув у бік Діофанта й сказав:
— Я — Лісій, син Лісія, сотник намісника Никона й евпатрид з діда-прадіда. Я хочу сказати вам, де ключ од брам Феодосії, лише хай заклянеться великий таксіарх, що не посягне на моє життя, й на життя моїх рідних, і на все, що маю я й мають мої рідні.
Він говорив так зухвало й так зверхньо дивився на Мітрідата, що цар понтійський ще дужче занудьгував і крізь зуби процідив Діофантові каппадокійською мовою:
— Ся свиня й шолудива гієна мусить здохнути, лише не тепер, а пізніше. Він зрадив Никона й Савмака, то зрадить і мене в скрутний час. — І знову по-грецькому кинувдо бранця: — Кажи, що маєш казати Діофантові. Діофант виконає все, про що молиш.
Лісій, син Лісія, розповів, що в городі за верховоду лишився Никон, мужеложець і хабарник, і він лаштується чинити опір і далі, не хоче складати зброї, хоч у його жилах тече кров Археанактідів. Минулої декади Никон вислав одного гінця до Савмака, другого ж — на схід, до Савмакового старшого брата, скіфського царя.
Мітрідат здивувався:
— Як же вони проскочили, коли город — в облозі?
— "В облозі"! — криво посміхнувся Лісій. — Ви тут чужі й нічого не знаєте. Хіба не може мати Никон потаємного ходу?
— Де той хід?
Лісій уперше збентежився:
— Хай твій господар Діофант вірить або не вірить, але… я не знаю сього.
— Діофант піддасть тебе тортурам, — сказав молодий цар, але се теж не вплинуло на Лісія. Він почав доводити, що тим потаємним ходом Діофант багато не розживеться, бо хід, коли він є, охороняють, мов зіницю ока.