Як він жорстоко зчерствів, коли б ти побачив його зблизька. На ньому не шкура, а панцер крокодила. Але хочу щось про ваш хутір "Тіха українская ноч!", "Чуден Днепр прі тіхой паґодє", ну? Ну? Чи Гоголь казав правду, чи Іван і тоді був таким? Ах, до дідька! Пригадала один епізод, щось як натяк на кохання, була ще такою дівицею, років чотирнадцяти… Іван! — враз викрикнула і схопилася. Знадвору дійсно чути було раптовий гуркіт мотору і брязкіт металю по камені, а коли Андрій вийшов до вестибюлю, він лише бачив, що Людмила висіла на шиї здоровенного чоловіка в забалочених чоботях і в брудному, як у шмаровоза, комбінезоні з великим і тяжким мішком у руці. Іван незграбно намагався від неї звільнитись.
— Завтра! Завтра! Так, завтра, Міхеєв! — кричав до когось, а голос хриплий, ніби з перепою і ступав він широкими кроками просто до книгозбірні, з грюкотом кинув мішок у куток і одразу почав: — Вони, шкури, не вірять, що там нафта, а я їм, дияволам, докажу, що там море, океан нафти. Дурак Григор'їв твердить, що то лише підшкурні залишки… Пробуравили чорти кляті вісімсот метрів і хочуть девонської нафти. Ми, каже, півтора мільйона всадили! Ідіоти, кажу! Не півтора, а десять потрібно. В глибині тисяча вісімсот метрів океан пального, а він мені півтора мільйона. Я так і написав Москві: за наявність девонської нафти ручаю головою! Ви, каже, три чверті року буравите, дали двадцять пудів, а мало бути двадцять тисяч тонн, а я йому: наперед треба тайгу зламати, дурню ти набитий, а тепер коли заб'є в нас сотня фонтанів, тоді будеш крякати.
— А як же батько? — втручається Людмила.
— Твій батько бита матня! — кричить Іван. — Він раз соб, раз цабе — дурак, вагалко. Я йому сказав: Ворман! Або, або! Але за мною Сталін… І Ягода… А Григор'єва пошлю на Щугорку. Уяви, видумали: Уса не судоходна. Зміряли — три метри. Це, каже, весна. А я їм: от вичерпаємо мілини і у мене по Усі підуть морські катери, давай лише тоннаж. У мене тридцять тисяч тонн баржів — курям на сміх, коли треба триста тисяч. На Усі збудуємо дві греблі, піднімем її на три метри, дамо туди гідростанцію, закладаємо дві нові корабельні… Ягода плаче — сил нема, у мене, каже, не один Ухт-Печорськ, у мене весь Сибір, а я йому: мене твій Сибір не цікавить, мені потрібно півмільйона робсили і подавай її сюди. Теж мені будівничі — єрунда, бабраються, як кури в пометі і думають — будують. Ні, ні! Нафта мусить бути, нафта є, ми її виженем!.. Певно, теж мені робота. Що вб'єш, то в'їдеш, ні крихти власної ініціятиви, мільйони пасивностей. Тут тобі сам Сатана роги зламає. У мене сто тисяч людей, а двоє-троє працюють, а урки кричать: батя! Зачєм пачкаться. Више задніци нє падимішся…
Іван стояв перед ґранітовим столом, його тяжкий, брудний кулак глухо постукував об камінь, ніби перед ним не Людмила і Андрій, а всі ті його "будівничі", його внутрішній мотор діє далі, він творить далі, його обличчя подібне на шкуру вудженої шинки, на голові капюшон з окулярами, що здається приріс до його лоба. Людмила слухає, захоплюється, переживає, зриває капюшон, цілує міцно в уста, щоки, рівняє злипле на войлок волосся.
— Ну, вже сідай, ну, вже сідай! Чорт з ними, з тими будівничими. Зараз буде вечеря.
— Я вже вечеряв, давай пару пляшок вина… Я дві ночі не спав, на Воркуті мене мало не скрутило, половина людей лежить, ніяких свіжих харчів, а все тому, що барж не маємо…
Людмила вийшла, і він звернувся до Андрія:
— Уяви з тією картоплею: від сухої цинга. Щоб достати з центральних областей свіжої, вона мусить пройти чотири тисячі кілометрів. Йде до Архангельська. Там перевантажують на кораблі. Йде до Нар'ям-Мару. Тут перевантажують на великі баржі. Йде до Уси. Знов перевантажують на малі баржі. Все кругом голодне, картопля не каміння, з кожним перевантаженням вона розтає, мов лід на сонці. У трюмах духота — гниє. На баржах дощ, сніг, мороз. До Уси доходить звичайно в початку жовтня, а вже в середині жовтня Уса замерзає, тягнуть гужем через кригу, а то й просто закопують в землю і чекають весни. І поки вона таким робом дійде на місце призначення, з тисячі тонн лишається чотири-п'ять. А кошти такі: франко Архангельськ — 250,000. Перевіз морем 20,000. Перевіз ріками 30,000. Перевантаження і все інше 50,000. От тобі і картопля, сімдесят рублів кілограм. Такої і Форд не їв би.
А везти треба, бо цинга повальна. Зимою хворих тягнемо до лікарні, а літом знову на човни. Доставимо їх до Адзьви — кілька кілометрів південніше полярного круга, підгодуємо свіжим молоком та сирою картоплею, стане на ноги, не валиться від вітру і знову на човни. А поки доїде на Воркуту — знов цинга, знов Адзьва, знов молоко… А в Москві знай лише — давай та давай. І ніякий чорт не дбає, як і що давай… Тут же самий раб! Ніякої свобідної ініціятиви. Коли американці освоювали Аляску — пустили людей на золото і рачки лізли. І тут золото, і тут багатство, але кому вони потрібні? Людей нема, коштів нема, одягу нема, свободи нема. Що вб'єш то в'їдеш. Я сам шукаю, приватно міняю, купую за власні гроші, але ж це прірва. Я б тих усіх балванів усього світу загнав сюди і казав: тягни ті баржі! Насолоджуйся своїм соціялізмом! Знаєш, чорт бери, скільки наш робітник на Воркуті за полярним кругом дістає, наприклад, м'яса? Тисячу вісімсот грамів на місяць! На місяць! Братику! І теоретично! А практично сімсот-вісімсот грамів, і таким робітником кажуть діставати топливо з-під землі на глибині сотні метрів. Нагрієшся. Наша Воркута дає десяту частину норми, а решта "туфта", розуміється "виконуємо й перевиконуємо". Але в цілому Сибіру, на всій нашій півночі у мене найкраще поставлено справу, і я це можу доказати цифрами, чорним по білому, інакше мене тут не тримали б, інакше мене зжерли б протягом одної секунди, не вважаючи на всі мої ордени…
Входить Людмила, і запрошує до їдальні.
— Якої там їдальні, давай все сюди, тут більше місця, — каже Іван. — Геть з паперами! — І на ґранітовому столі пляшка кахетинського, три склянки і купа закуски. Іван випиває першу одним духом і тільки за другою пригадав, що треба "за здоров'я", підняв другу і каже до Людмили: — Що? Показала йому наш балаган? Хай знає. Книгу хай напише, але не ту медову про сталінських лавреатів, а книгу! Де пульсувала б кров! Де піт і кров! — Іван випив. Людмила і Андрій також випили. — А ти цвітеш, — звернувся до Людмили. — Бачив, Андрюхо? Не закохайся тільки. А ти, Людмило, не дуже до того наркома. Пригадуєш, як він співав?
"Прєкрасная Людміла" владичіца сєрдєц!
Ти будь моя кабила, а я твой жєрєбєц…
— І дістав в морду, — каже Людмила.
— В морду, в морду! А в темну кімнату все таки бігала.
— А хто то Ястребову, як курку здохлу, таскав за лапи!
— Давай, жінко, помиримся, бо я тебе давно не бачив, бери склянку, як подумаю про гнилу картоплю… Пий! Андрію — пий! Пригадай хутір і пий! Пий і плач, чорт бери! Бувало, Людмилонько, у нас на хуторі, як заспівають оце в маю соловеєчки, ех та як заспівають! А, бувало, пили ми здорово. Де то наш Васильович обертається?
— Помер, — каже Андрій.
— Ну, знаєш! А все таки жаль старого, і дзвони не задзвонили, і труби не затрубили, все одно! А пам'ятаю, як 1914 року я вперше обстріляв батареєю німецьку бойову лінію під Августовом, був капітаном його імператорської величности, а тепер шкури з людей деру і шию кожух чортові, але все таки я дещо при тому зробив, що там хуторські солов'ї. У нашій тайзі я казав ондатра розвести і тоді не з людей, а з ондатрів будемо дерти шкури. Браво! І єнота усурійського розведемо в колгоспі ім. Дзержинського, ім. Менджинського, ім. Ягоди… Буде нам пригода, добрая нагода, жизнь розбить в три года! Ха-ха-ха! Що ж, Андрію, не поет я? Людмило! Цілуй! І Андрія цілуй! Він мій брат! Він моя кров! — Людмила кинулась Іванові на шию і обгорнулась, як хмелина. А потім кинулась так само на Андрія. А тоді ще підлили вина і випили всі троє, а тоді Людмила почала танець на килимі і співала ситим контральтом:
На уліце Лєніна,
разнєсло Калініна,
занєсло Бухаріна,
вознєсло Сталіна…
Лєніна — Сталіна,
разлю-лі малініна!
А до неї прилучились обидва Морози, обнялись всі троє, тупцяли на місці. А потім сиділи купою на канапі і співали "Гей, ухнєм!" — Іван жахливо фальшивив, голос його хрипкий і зривається. І так до другої ночі. А о другій, заточуючись у розхрістаній блюзі, Іван говорив до Андрія:
Ну, друг мій брат мій, усталий і страждущий брат,
Хто б ти не був — не падай душею…
Хай неправда і зло повновласно царять,
Над обмитою кров'ю землею… Чорт з нею…
Я завтра знову зникаю і як надовго, не знаю. Ти тут у владі моєї леді, а як матиму час, повезу тебе по паралелях, а тепер добраніч! Йду купатися! На мені сто пудів багна. Добраніч! — І він обняв Людмилу, і так пішли, похитуючись вправо й ліво. Андрій згасив лямпу і пішов також. В голові його стояв жахливий туман…
Другого дня Андрій прокинувся, коли у велике, чисте вікно сильним напором лилося сонце і був свіжий, дзвінкий, хвилюючий ранок з дзеркально-чистим небом, з курликанням журавлів, що тягнули, свої ключі все на північ. Знизу будинку чути гамір, стукіт… Там ішла генеральна чистка помостів, килимів, начиння.
Несподівано до нього увірвалась Людмила. Вона була вже вбрана для верхової їзди і заявила, що вона знову хоче потовкти його трохи на сідлі.
— Андрюхо! Маєш! — і кинула йому Іванові рейтузи. — Коні вже чекають, — додала і вийшла.
Андрія змушують квапитись, а він же ще не митий, не голений, не снідав. Хоча зрештою чого квапитись — зачекають. Він нормально робить своє діло, унизу в малій їдальні на нього чекає пара варених яєць, масло, нарізана ковбаса. Їсть так само без поспіху з почуттям міри й гідности.
— Андрію! Треба спішити! — гукає Людмила.
— Що там? Пожежа?
— Більше! Конче треба спішити!
— Єсть — спішити! — викрикує Андрій і вибігає. Його Неґус уже чекає і поки він з ним возиться, Людмила вскакує на сідло і відразу бере учвал. Андрій переборює труднощі і женеться за нею. На звороті Людмила стримує свого Бистрого, і ось вони їдуть поруч, дорога краща, ніж таєжна, і вони добрих півгодини женуть чвалом. Ось спереду якесь поселення, але не доїжджаючи до нього, Людмила бере круто вправо і жене Бистрого просто на ріку.
— Куди? — гукає Андрій.
— Вперед! — чує відповідь.