дротах було все поле перекопське. Розтягнувшись майже на одинадцять верст у довжину, вал перетинав перешийок від моря до моря, наглухо закриваючи північні ворота Криму.
Кілька годин високе начальство обстежувало свої могутні укріплення. Завбачливо пригинаючись, нишпорило по ходах сполучень, старанно оглядало численні . кулеметні гнізда, бійниці бліндажів, артилерійські площадки... Грізні жерла гармат, установлених на самім валу, були спрямовані на північ, у відкритий Таврійський степ, по-осінньому сірий і непривітний. Колючі дроти темніють по всьому перешийку від заводей Сиваша і до Перекопської затоки, що сталево поблискує на заході. Там ряди колючих дротів із суші переходять у море і зникають десь у воді. У відкритім степу ні душі, лише де-не-де бовваніє похилена вітром тичка з соняшничини, і артилеристи пояснюють: "То — для прицілки... Ми їх звемо "віхи смерті".
Під час огляду обслуги стоять всюди на місцях у бойовій готовності. Дивні були це обслуги! Обов'язки рядових кулеметників виконували тут юнкери та ротмістри, а наводчиками біля важких гармат можна було бачити навіть дебелих ветеранів у полковницьких догонах. Похмурі, зарослі, стояли, виструнчившись по-солдатському, всім своїм виглядом показуючи, що вони тут не командири, а лише прості номери. Щоб запитати їх про щось, не треба було кликати перекладача: майже всі вони могли вільно відповісти по-англійському або по-французькому.
Дивнийи були й гості. Більшість із них зовсім не почувала себе тут гістьми. Екзаменували, як дома. Не церемонячись, відстороняли офіцерів-рядових, ставали самі до бійниць, приміряючись, випробовуючи, як і куди буде вестись звідси вогонь. То тут, то там влаштовували проби батарей, і тоді важко гехкали багато-дюймові гармати, і далеко на обрії — в степу або на Сиваші — здіймалась високо вгору буро-чорна суміш із вогню, багнюки та диму.
Оглядали все по-хазяйському, хазяйський тон чувся навіть у похвалах заморських гостей, у коротких репліках, з якими вони звертались то до обслуг, то до Врангеля, то — ще частіше — до французьких військових інженерів, що керували тут всіма фортифікаційними роботами.
— Оце, панове, наш вал смерті,— промовив Врангель, коли гості, облазивши вал і добре-таки намерзнувшись, зібрались нарешті в бліндажі командного пункту.— Тепер ви самі бачите, що ключ порятунку від більшовизму не в Парижі, не в Лондоні, не в Нью-Йорку, а ось тут у нас, на оцьому валу. Маємо намір тут зимувати.
— Під таким дахом, чорт візьми, можна сто зим перебути! — вигукнув адмірал Мак-Келлі, задерши голову і вдоволено розглядаючи сталеві балки перекрить.— Вас захищає найкраща в світі американська сталь! Б'юсь об заклад, панове, що таку сталь не перегризуть найзубатіші армії більшовиків, незважаючи на весь їхній фанатизм...
Користуючись нагодою, Врангель звернувся до-сивого, . вже у літах генерала Фока — керівника фортифікаційних робіт — і висловив йому від імені білих військ щиру подяку.
— Я вважаю, що для захисту Криму зроблено все, що в силах людських,— закінчив він трохи сумовито.
Принесли коньяк. Мерзлякувато потираючи руки, представники місій цілою групою збилися біля полковника Уолша, глави англійської місії, що сам взявся розкорковувати пляшки.
Коли келехи були наповнені, Врангель перебрав ініціативу на себе.
— За вашу найкращу в світі американську сталь,— підіймаючи келех, похмуро звернувся він до Мак-Келлі. Потім блимнув на інших: — За вас, панове. За здоров'я тих, чий невтомний розум втілився в нездоланній могутності цих укріплень; за адмірала Сеймура, за генерала Кейза, за графа де Мертеля і особливо за вас, наш дорогий Фок... Росія ніколи не забуде, чим вона зобов'язана своїм вірним союзникам. Після того, як випили, розмови одразу пожвавішали.
— Новий Верден!—чулися вигуки серед гостей*— Оці форти, блокгаузи, бетоновані бліндажі — це ж чудово!
— А непроходима сітка дротяних загорож? Фугаси! Скупчення артилерії! Тисячі самих тільки кулеметів на валу!.. Ні, панове, ніколи їм цього муру не ВЗЯЙІ!
У жвавих розмовах участі не брав лише начальник японської військової місії майор Такахасі. Він був тут уперше і зараз, згорбившись у кутку, саме записував щось до свого блокнота.
— А ваша думка, майор? — підходячи до японця, запитав по-англійськи генерал Фок.
— Те, що я тут сьогодні побачив... колосально,— закриваючи блокнот, відповів Такахасі.— Це справжнє чудо воєнного мистецтва. Серед відкритої рівнини такий вал, така сила вогню, першокласні фортифікаційні споруди! Ніякій армії в світі — і навіть більшовицькій — не під силу їх взяти,— і, якусь мить подумавши, додав: — Принаймні в лоб...
— А обійти їх неможливо,— зауважив Врангель, що, видно, прислухався до їхньої розмови.— На Чон-гарі в нас укріплення не гірші або навіть кращі. Єдине, де противник міг би прорватись у Крим — це Арабат-ська Стрілка. Але, як ви знаєте, Арабатська Стрілка...
— Хелло, джентльмени,— перебиваючи Врангеля, весело гукнув від столу Мак-Келлі.— П'ю за новий Верден! П'ю за нашого новітнього хана!
Врангеля пересмикнуло. Груба нетактовність цього нахабного янкі різонула його, вразила в найболючіше місце.
— Хоча, правду кажучи,— просторікував тим часом адмірал,— я й досі гаразд не знаю: хто вони були, оті самі хани?
— Це колись так звались місцеві кримські васали турецьких султанів,— байдуже промовив полковник Уолш, сам собі наливаючи з пляшки коньяку.
Врангель ледь стримувався. Виходило так, що й сам він зараз, зайнявши на Турецькім валу колишні позиції кримського хана, поділяє разом з ним і його васальну холопську долюЬ
— Одначе за Арабатську Стрілку ми теж спокійні,— роздратовано вів далі Врангель, звертаючись головним чином до Такахасі, який слухав його з явним інтересом.— На всьому своєму протязі вона надійно прикрита вогнем з моря...
— Там і миша не пролізе,— прохрипів полковник Уолш, потягуючи коньяк і прислухаючись одним вухом до розмов.— Кораблі Британського королх$-ського флоту мають щодо цього твердий наказ. Стрілка — під нашою опікою.
— Але є ще Си-ваш? — протираючи окуляри, японець запитливо глянув угору на довгов'язого Врангеля, потім на Мак-Келлі.
Мак-Келлі навіть усміхнувся при цьому: яка необізнаність у цього жовтого самурая.
— Варіант із Сивашем безумовно відпадає,— недбало махнув рукою Врангель.— Тільки армія, яка задумала б кінчити самогубством, полізла б у його трясовини...
— Але, кажуть, що іноді Си-ваш замерзає? — доскіпувався японець.
— Якщо це й буває, то раз у сто років,— заспокоїв його Врангель.— Сама природа тут помагає нам.
Вийшли з бліндажа і стали в біноклі дивитися на Сиваш, покритий сталево-сивою гладінню води. Де-не-де темніють кущики комишів, обмілини, коси... Море! Гниле непроходиме море... Безкраї трясовини, твань, багнища... Ледь мріють по той бік за сиваськими водами злиденні села, розкидані по узбережжю, облиті холодним вечірнім сонцем. А за ними — від перешийка і до самого крайнеба — степи і степи. Немов полігон, рівні, безлюдні, загадкові...
— Прерії... — промовив Мак-Келлі, передаючи бінокль японцеві.— Так і жди, що вилетять звідти ватаги червоношкірих.
Такахасі дивився довго.
Червоно, роз'ятрено сідало сонце в степах. Японцеві не сподобалось те сонце і розвихрена палаюча корона круг нього.
— Ждати циклону,— сказав японець, коли корона сонця вже торкнулася землі.
— Вітер! Скіфський вітер! — сердито сказав полковник Уолш, підіймаючи комір шинелі.— Чи не досить з нас на сьогодні, панове?
Уже смеркалось, коли учасники інспектування спустилися вниз, до своїх автомобілів. Звідси, з відстані, ще раз окинули поглядами могутній темний вал, що таємниче витягся через увесь перешийок... П'ятнадцять метрів у ширину, двадцять — з дна рову — у висоту... Сімнадцять рядів колючого дроту, безліч кулеметів, гармат, бомбометів... Дещо, звичайно, треба ще тут доробити, треба, нарешті, залізницю дотягти до самого валу, в цілому ж оглядом усі залишилися вдоволені.
Грандіозно. Неприступно.
Вал смерті.
Ол райт!
XXX
Звичайно, ні генерала Врангеля, ні його високих іноземних радників не могло цікавити, що думає про Сиваш та про укріплення Турецького валу Іван Іванович Оленчук, строганівський житель. Смішно було б у колі визнаних військових спеціалістів зважати на думку та й на саме існування якогось там Оленчука.
А втім, Оленчук існував. Хай не якийсь відомий стратег, та все ж старий, солдат і активний діяч стро-ганівського комнезаму. Той самий, що віддав сина в червоне військо і якому за це біляки, вдершись у Стро-ганівку, вважали за потрібне нагаями розписати спину.
Все літо врангелівці ганяли присиваських селян з підводами в Крим. Ганяли й Оленчука. Годуючи бліх по татарських хуторах, самотуж тягаючи плуга на будуванні залізниці від Юшуні на Перекоп, він мав змогу спостерігати за всіма готуваннями, що велися на перешийку. Бачив, як підвозили та встановлювали на валу велетенські гармати, попи їх потім кропили кропилами, освячували кожну, бачив, як, знімаючи куряву, гасали туди й сюди в блискучих автомобілях різні заморські гості та спеціалісти. Якось під Армян-ськом, зупинившись край шляху, вони клацали на Іванове лахміття апаратами, зблизька розглядали чабанські зашкарублі його постоли і навіть збрую на його коневі, що здавалася їм чудернацькою.
З реготом допитувались:
— Кажи, "експропріював експропріаторів"! Ну? Кажи, не соромся!
А ще частіше минали його байдуже, бо таких, як він, обшарпаних, густо загорілих підводчиків та грабарів, було тут багато. Аборигени. Корисні, як худоба,— такими були вони для панів на Перекопі. Вважалось нормальним, що ними орали. Але й орючи, кожен із них спідлоба позиркував на вал та окмітовував про себе, що там робиться.
Усе на Перекопі було ретельно розміряно, все передбачили стратеги та фортифікатори, все врахували. Забули тільки, що є ще на світі Оленчук, продублений, пропечений сиваськими вітрами селянин, який виріс на цій землі, зросив її своїм потом і вважає себе законним господарем цього краю. З ним стратеги мусили б рахуватись!
...Невдовзі по тому, як червоні частини вступили до Строганівки, Оленчука було викликано в штаб.
Всякі догадки робив Оленчук, крокуючи вулицею за штабним посильним. Не знав ще, в якій справі кличуть його до штабу, але передчуття чогось значного, незвичайного уже бродило в ньому, збадьорливо бентежило душу. М