Коли, пiсля отруєння Костянтина, а пiзнiше й Романа, учорашнiй полководець сам став iмператором Вiзантiї й наступного дня звернувся до патрiарха Полiєвкта з проханням, щоб той благословив його шлюб з Феофано, патрiарх вiдповiв, що Феофано, як мати хрещених ним дiтей, його кума, не може стати дружиною Никифора, i новоявленому iмператору не лишалось нiчого, як вдатись до шахрайства: вiн заявив i довiв патрiарху, що хрещеним батьком дiтей був не вiн... а брат його Лев Фока. Феофано стала дружиною Никифора.
Тодi для нього почався нiбито щасливий час. Вiн був з Феофано, дарував їй незчисленнi скарби, вiддавав городи й цiлi землi в Європi й Азiї. Коли ж Никифор мусив вирушити в Азiю на агарян, що повстали проти iмперiї, вiн взяв з собою Феофано...
Вона на кожному кроцi також виказувала, що любить iмператора; це вона велiла робити, щоб його розважити, малi виходи до Софiї й великi — до мiста, це вона дбала, щоб у Великому палацi щодня вiдбувались урочистi прийоми, це вона приходила кожного вечора до свого василевса...
I цього вечора, коли iмператор Никифор, переляканий запискою ченця, повернувся з собору Софiї до Буколеону, вона прийшла до нього в опочивальню — одягнена в легку тунiку, збуджена, чудова.
Iмператор Никифор стояв навколiшки у кутку перед образом i, часто б'ючи поклони, пристрасно молився.
— Iмператоре! Мiй василевсе! — звернулась вона до нього. — Ти проводиш днi й ночi в своєму кiтонi, ти уникаєш радостi й розваг, ти забув i про мене, свою Феофано. Чому це так?
— Я не забуваю, — пiдводячись, вiдповiв вiн, — i нiколи не забуду про тебе, Феофано. Але зараз у мене важкий час, думки не залишають мене нi на хвилину; я не сплю ночами... Це почалось тодi, коли ми були з тобою на Iподромi i коли вони кидали на мене камiнням...
— Iмператоре, — перебила вона його. — Хiба вперше iмператорам ромеїв бачити, як на них кидають камiнням? Тих, що кидали камiння, вже немає в живих, а хто з них i лишився живий, той сидить i сидiтиме на Протi... Забудь про це, iмператоре.
— Ти кажеш, — вiв далi Никифор, — що вони всi загинули або ж сидять на Протi. Так хто ж тодi пророкує таке й хоче моєї смертi?
Iмператор розповiв Феофано про випадок у соборi й показав записку, яку йому дав чернець. Феофано дуже уважно прочитала її, й на обличчi в неї виступили рум'янцi. Проте Феофано стрималась i, як тiльки могла спокiйно, нiбито жартома, сказала:
— Мiй iмператоре! Василевсе мiй! Та невже ж можна так страждати iз-за кожної дурної записки? "Третього мiсяця ти пiдеш iз цього життя..." Нiкчемний черв'як! Вiн немарно так пiдписав цю записку. Ну хто, скажи менi, може вгадати, коли людина пiде iз цього життя? Бог? Та навiть бог цього не скаже, бо коли приходить час — вiн кличе, коли ж доля судила жити — людина переборює навiть смерть. У нас з тобою, iмператоре, є вороги — i тут, у Великому палацi, i в Константинополi, i в iмперiї. Але, василевсе, ми не були б iмператорами, коли б їх не мали. А хiба не мали ворогiв вони?..
Вона показала на стiну опочивальнi, де зробленi були мусiї iмператорiв Костянтина, Юстинiана, Михайла Мефiсоса i Василя Македонянина... Як живi, тi йшли i йшли, високо пiднiсши вгору руки. За ними з молитовниками в руках крокували їхнi жони, дiти...
— Це правда, — вирвалось у iмператора Никифора. — Македонянин, — показав вiн пальцем на одного з них, —убив оцього самого... Михайла Мефiсоса...
— Так, — голосно засмiялась Феофано. — Вони вбивали навiть один одного! А ти чого злякався? Якийсь нiкчемний черв'як пророкує тобi смерть, i ти йому вiриш?! Подумай, iмператоре! У тебе є надiйна етерiя, вiд тебе не вiдходить твiй паракимомен Василь, ти побудував — i добре зробив — цей палац Буколеон, куди не проповзе нi миша, нi черв'як, нарештi, бiля тебе я — твоя утiха й пiдпора.
— Це правда, — згодився iмператор Никифор. — Тут, у Буколеонi, бiля тебе, я в безпецi... Але ворогiв є багато, вони там, за стiнами Буколеону...
— Хто ж вони?
— Оттон нiмецький.
— Навряд чи рушить проти Вiзантiї Оттон, — заперечила Феофано. — Вiн зараз осiв у Iталiї, заспокоївся i далi не пiде...
— Але горить i вся Азiя, Феофано.
— О, — засмiялась Феофано, — коли ти сам, а тепер Вард Склiр пройшли по Азiї, там навiть вiтер не посмiє дихнути...
— А Болгарiя?
— О, Болгарiя — це справдi небезпечна земля, i не так вона, як Русь...
Феофано на хвилинку замислилась, потiм сказала:
— Колись... це було давно... коли ще живий був iмператор Костянтин, я бачила тут, у Великому палацi, київську княгиню Ольгу... Це страшна, небезпечна жiнка. Я й досi пригадую її очi, обличчя, уста. Такий, мабуть, i син її Святослав. Але чому ти не йдеш проти нього, iмператоре?
— Бачиш, — повiльно вiдповiв iмператор. — Я сам покликав князя Святослава i навiть заплатив йому, щоб вiн бив непокiрних болгар.
— Вiн i б'є їх, про це говорить весь Константинополь. Але Константинополь боїться, що Святослав може прийти й сюди...
— О нi, — зухвало сказав iмператор. — Болгари не допустять його сюди...
— Хто не допустить? — засмiялась Феофано. — Косноязичний їх кесар Петро, оцей чернець з Афонсь-кої гори?
— У нього є син Борис... наш родич, Феофано.
— Так чому ж ти тримаєш його тут, при дворi?
— Вiн завтра ж виїде до Преслави, — заявив Никифор. — Це правда, покладатись далi на Петра не можна. Але, Феофано, я й не покладався на нього. Уже давно, ще тодi, коли цей Святослав вдерся в Болгарiю, я послав єпископа Феофiла василiком своїм до печенiгiв, дав йому золото, щоб вони напали на Київ.
— Паракимомен Василь не говорив менi про це...
— Про це досi знали тiльки я та вiн, тепер знатимеш i ти, Феофано.
— Це дуже добре, — згодилась i Феофано. — Але на Святослава мусиш рушати й ти.
— Коли печенiги вдарять, рушу i я. А потiм, ти знаєш, у мене було неспокiйно в Азiї. Зараз я готовий i пiду, пiду...
— О, тепер я бачу, що ти справдi мудрий, — запалилась Феофано. — Iди, йди на них!.. Пригадуєш, —замислилась вона, — як ти колись, одразу пiсля нашого одруження, поїхав у Азiю... Тодi ти мене взяв з собою. Я жила в твоєму шатрi. Який ти тодi був чудовий, iмператоре! Я пам'ятаю тебе на конi, в позолочених доспiхах, у шоломi, з мечем...
— Так, — згодився вiн. — Це був чудовий час. Але хiба я вже такий старий зараз? Феофано, я ще сяду на коня. Я сам поведу вiйсько на Русь... I тебе я також вiзьму з собою...
— Але поки що ти молишся, а не готуєшся до вiйни.
— Я перекидаю вiйсько з Азiї, вже мої легiони стоять у Фракiї й Македонiї, скоро буде готовий i мiй флот...
— Нi, ти не готуєшся, — рiшуче промовила Феофано, —бо не думаєш про своїх полководцiв. Чому ти залишаєш поза своєю увагою мужа, який вславився подвигами i не раз рятував тобi життя, допомiг стати iмператором?
— Про кого ти говориш?
— Про Iоанна Цимiсхiя — твого двоюрiдного брата, якого ти без жодної провини звiльнив з доместика схол, примушуєш їхати до Вiрменiї. Навiщо йому, людинi знаменитого роду, сидiти в глушинi, коли вiн мусить стояти на чолi вiйська, вести його. У нього, крiм того, велике горе. Тiльки-но померла його дружина... Нехай, Никифоре, буде вiн у Константинополi, одружиться з дочкою якогось благородного патрикiя... Зроби це для мене...
— Хiба що тiльки для тебе, — сказав iмператор. — Але я не хочу бачити його тут, у палацi. Нехай вiн живе в городi, нехай одружується, але не потикається до мене.
— Спасибi, — подякувала Феофано. — Зараз ти зробив як iмператор. За це тебе любила i любить Феофано. Чари кохання! їм пiдвладнi всi, пiдкорялись їм i iмператори ромеїв.
Звичайно, iмператор Никифор виконав пораду Феофано i наступного ж дня запросив на розмову нового свого родича — кесаревича Бориса.
Iмператор обрав добре мiсце й зручну годину для розмови. Вiн сидiв у великiй палатi, вiкна якої були затiненi. Крiзь розчиненi дверi голубiли води Пропонтиди, довга ж низка кораблiв на нiй пливла, й пливла вдалину...
Величне видовище! Море було спокiйне, сяяло пiд блискучим сонячним промiнням. I тим грiзнiшим виглядали на ньому важкi бойовi кораблi — дромони, бiля кожного з яких пливло по два розвiдувальних судна — усiї, за ними — памфiли — такi ж бойовi кораблi, але меншi розмiром, ще далi — довжелезнi кумварiї i коротшi — хеландiї, на яких звичайно перевозили воїв, коней, зброю.
До вух кесаревича Бориса долинув перестук весел на кораблях, тiльки на дромонах сидiло по сто — двiстi гребцiв з кожного борту. Кесаревич бачив, як срiбнi бризки летять з-пiд тисяч весел, як тягнеться за кораблями довгий слiд вiд запiненої води.
— Велика сила в твоїх руках, василевсе! — вирвалось захоплено у кесаревича Бориса.
— Я велiв цiй силi вийти iз Золотого Рогу й прямувати за Босфор до Дунаю, — сказав iмператор Никифор.
— Отже, вони йдуть на помiч Болгарiї?
— Так, кесаревичу. Вiзантiя вирушає на помiч болгарам.
— Спасибi, василевсе! Якщо цi кораблi стануть на Дунаї, князю Святославу буде тiсно в Родопах...
— Так, кесаревичу! — суворо вiв iмператор Никифор. — Прийшов час пiднести меч над знахабнiлими тавроскiфами i їхнiм князем. Дуже скоро, тiльки кораблi нашi стануть на Дунаї, iз Фракiї й Македонiї в Родопи рушать i нашi легiони. Але наскiльки я знаю, i ти сам, кесаревичу, менi говорив, що кесар Петро хворий. Лiпше було б тобi вже зараз вирушити до Преслави.
— Великий василевсе! Я давно про це мрiю i одразу пiсля одруження просив тебе про це.
— Їхати тобi до Преслави тодi було ще рано, а тепер саме час.
— Я готовий, василевсе!
Iмператор Никифор якусь хвилину помовчав, а тодi сказав, як це здалося кесаревичу, вiд самого серця, по-батькiвському:
— Слухай, Борисе! Я надiюсь, що ти зараз пiдтримаєш свого батька, а якщо звелить бог, то й сам зумiєш захистити Преславу i городи Болгарiї. Пам'ятай, що загибель Преслави буде загибеллю твоєю, загибеллю слави всiх каганiв болгарських... У твоїх руках будуть усi скарби каганiв Омартога, Крума, Симеона, — iмператор Никифор важко зiтхнув, згадавши цi багатства, — але в твоїх руках буде найголовнiший скарб — корона болгарських кесарiв. Пам'ятай: вiзьме Святослав Болгарiю — все загибає, загибають усi скарби, корона твоя буде повержена в прах. Ти мусиш боротись з ним до кiнця!
— Розумiю, iмператоре, i клянусь!
— У цiй борнi ти будеш не сам. Колись мiж нами i болгарськими каганами були незгоди й сварки, були вiйни i кров...
Iмператор Никифор знову замовк, бо не хотiв згадувати, як болгарськi кагани боролись з iмператорами ромеїв, як їх били i як каган Крум зробив чащу з черепа iмператора Никифора Першого...
— Це все в минулому, — промовив Никифор Фока, — бо вже багато лiт мiж iмперiєю i Болгарiєю iснує приязнь i любов.