Передайте сержанту Кузіну, що я об'явив вам два наряди поза чергою.
— Єсть!Товаришу майор!
— Курсант Бєлгородський!
— Я, товаришу майор! Хоча мама записала мене як Бєлгородоністровський, товариш майор!
— Не бачу різниці. Розтлумачте мені, будь ласка, абревіатуру "БЕНІЛЮКС".
— Стосовно Бені мама розповідала, а "люкс", як на мене, це номер у Лондонському готелі, на Приморському бульварі.
— Видно, не дарма тебе витурили з консерваторії: так і тхнеш антирадянщиною.
— Так точно, товаришу майор! Мені тільки не зрозуміло, чому довірити віолончель мені — зась, а автомат із набоями — будь ласка. Незабаром і танк з гарматою довірять.
— У вас була можливість перевестися до Ансамблю пісні і пляски.
— Так точно, товаришу майор! Командир роти так і сказав: "хуюшки тобі!" Служитимеш не там, де хочеться, а там, де Вітчизні потрібно", товаришу майор.
— Три наряди поза чергою! Передайте сержанту Кузіну. Я особисто перевірю. Товариші курсанти, з наступного заняття вивчатимемо "Моральний кодекс будівника комунізму" і будемо його товкти, допоки не перетвориться він вам на молитву.
Команду "приступити до прийому їжі!" треба було ще заслужити, бо шлях до їдальні використовувався сержантами для муштри. Якщо хтось збивався з ноги, або при команді "стройовим" задирав ногу менше, ніж тридцять сантиметрів, або не співав опісля команди "заспівуй", — командир розвертав роту назад до казарми і повторював цей маневр, допоки порушника зацькують самі курсанти. Нерідко перед їдальнею встановлювали гімнастичного коня, і до їдальні пропускали лише тих, хто перестрибував, решту ж повертали на повторну спробу. Оскільки запізнення до столу оберталося охолодженим борщем, підміною миски з м'ясом або втратою кількох пайок масла, ті, хто успішно брав снаряд, купчилися на вході і озлоблено сичали на невдах.
— Товаришу сержант, дозвольте мені повернутися до казарми, я не голодний, — попросився Марко, залишившись один.
— Востаннє даю вам ще тиждень; тренуйтеся за рахунок особистого часу, — зжалився сержант Кузін і дозволив взводу заходити.
Щойно рота, пообідавши, вишикувалася перед їдальнею, він скомандував "кроком руш!" і додав:
— Бадін, Штриков, заспівуй!
"Кому приспічило, нехай сам і заспівує", — прошепотів курсант Бадін курсанту Штрикову. Відчувши непокору, командир розвернув колону назад, у бік їдальні, знову розвернув, перевів на стройовий крок і повторив команду. Заспівувачі мовчали. За третім розворотом в строю зашелестів глухий гомін: марнувався час на установлений перекур. Товариші по службі з боків і ззаду почали сичати, підштовхувати впертюхів легкими стусанами і вони піддалися.
"Будет людям счастье, счастье на века.
У Советской власти сила велика!
Сегодня мы не на параде, а к коммунизму на пути.
в коммунистической бригаде с нами Ленин впереди!"
Насправді Павка не відбував і чверті всіх нарядів і робіт, якими мучили товаришів по службі. Навіть Марко обурювався: "Чому це Шелестович завжди сачкує"? На що Боб Чигідін резонно зауважував: "Ти на Павку не рівняйся, він у нас, як в жопі око — світиться".
На дембель старшому сержанту Романенку Павка записав товстий зошит анекдотів — майже двісті, й інші сержанти у нього переписали. Старший сержант Бабенко намірився восени поступати до інституту і попросив Павку підтягнути його з математики. Та що там сержанти! Сам командир роти капітан Ковальчук поклав на нього око, як на майбутнього оформлювача Ленінської кімнати, ще й приохотився грати з ним у шахи. Сам він грав дуже обачно: не грав, а нудився, і Павка, любитель гамбітів, розпалював в ньому спортивний азарт.
Армійська наука давалася Павці легко, а у гімнастичних вправах йому не було рівних: жоден сержант не міг із ним зрівнятися. Двадцять разів підтягувався; викручував скльопку; зіскакував із перекладини вниз головою. Коня перестрибував із великим запасом і легко грався двопудовою гирею. Та й з дисципліною все у нього було гаразд: бо змирився він зі службою з самого її початку. Командування оцінило його старання і присвоїло чин єфрейтора. Він негайно нашив на погони лички і начепив на груди значок "Відмінник бойової і політичної підготовки". Сержант Кузін став довіряти єфрейтору командування взводом на марші до їдальні, і він відчував справжнє душевне піднесення, коли взвод по його команді переходив на стройовий крок. Рраз, рраз, рраз... раз, два, три! Лівою, лівою. Рраз, рраз, рраз. Лівою, лівою.. .раз, два, три"! — упивався владою недавній студент.
Проте ейфорія тривала не довго. 23 лютого, на свято Дня Радянської Армії, Павці довірили обов'язки старшого днювального на полковому контрольно-пропускному пункті. У його підпорядкуванні перебували двоє рядових. КПП знаходився у віданні коменданта гарнізону капітана Кафєля. Серед усіх офіцерів полку капітан Кафєль був найголовнішим: він мав право скасовувати вже надані звільняння, і засаджувати на гауптвахту будь-якого чина. В очікуванні святкового напливу відвідувачів комендант довірчо проінструктував старшого днювального: "В час, коли увесь радянський народ святкує, його Збройні Сили мусять підвищувати свою пильність. В розташуванні частини знаходиться велика кількість озброєння і техніки. Звичайно, відвідувачі схильні проносити на територію алкогольні напої, які можуть спровокувати військовослужбовців на неуставні вчинки і створення надзвичайних ситуацій. Особисто вам, товаришу єфрейтор, я довіряю огляд їхніх речей: сумок, пакетів тощо. У випадку виявлення спиртного негайно докладайте безпосередньо мені".
Більшість гостей зналася на армійських причудах, і Павка, сумлінно копирсаючись у торбах, не виявляв у них нічого забороненого, допоки на КПП не з'явилися дві гарненькі юнки. Вони назвалися студентками і, розпізнавши в Павці свого, довірливо попросили викликати свого друга, одногрупника. Оглядаючи одну з сумочок, Павка мимохіть виловив в ній крихітний мерзавчик коньяку, і комендант миттю його угледів. Він цупко підхопив здобич і сховав до себе у сейф. "Дякую за службу, товаришу єфрейтор!" — вигукнув він, а Павка запримітив, що сейф і без того ломився непочатими пляшками. "Цієї випивки вистачило б на всю роту. Оце зберуться офіцери, засядуть за преферанс і спустошать увесь цей скарб... А як презирливо на мене зиркнули студентки! Хто б міг подумати: я — стукач!" — картав він себе, зарікаючись у подальшому піддаватися командирській запопадливості.
Прийшло і на Маркову вулицю свято. Не дарма капітан Ковальчук затримав його в роті: курсант згодився навчати його дочку грі на скрипці. Після новорічних канікул, тричі на тиждень, Марка стали відпускати з розташування частини, і при його таланті слухняна дівчинка швидко опанувала гами і кілька популярних мелодій. Мамка неабияк раділа успіхам доньки, а вже коли сам репетитор брав інструмент, вона взагалі поринала в нестяму.
Напередодні 8 березня Марко повернувся з репетиції пізніше, ніж звичайно, веселий і з легким повівом спиртного. Попри забобони, бухнувся у койку в чоботях і солодко потягнувся.
— Я ж казав, що візьму її.
— Неповнолітню? — перепитав Боб.
— Звісно, мамцю. Давно просилася, та я все боявся.
— Ну, тепер тримайся! Дізнається капітан...
— А що він зробить? На Нову Землю не зашле, бо, як мені розтлумачив полковий писарчук,"немає жодного стратегічного смислу тримати там танкові частини".
— А якщо пристрелить прямо на місті?
—Дочку налякає. Та звідки йому дізнатися? Всі сусіди підтвердять, що дівчинка увесь час пиляє на скрипці. Вона у спальні, а ми з мамкою пораємося на кухні. Вона кохає свого капітана і сама нізащо не признається. Мене ж просто схотіла на пару разів: раз за "П'ятий танець" Брамса і раз за "Чардаш" Монті.
— Треба було ще й "Сім сорок", вона б утретє розслабилась.
— Оце я упустив. Надолужу наступного разу.
Павла бентежила втрата еротичних снів, які у гуртожитку навіщали його чи не щоночі, і він поскаржився Бобу Чигидіну.
— А ти вживаєш оті жовті пігулки, що дають на вечерю?
— Вітаміни?
— Ага, вітаміни. На дальніх рейсах нас такими "вітамінами" підгодовували. Бува, зійдеш на берег, дівки навколо хороводяться, а підеш з якою і зганьбишся. Тож я їх викидаю.
Павло прислухався до старшого товариша, і за місяць солодкі сни відновилися.
Але з усіх снилася йому лише Марина. Хоча один раз примарилося йому, що збирає він у старому Сеймищі під Озаричами білі лілії, а з берега за ним спостерігає чарівна дівчина в червоному купальнику, яка ще не здогадується, що ті квіти — для неї. Сонечко тільки-но зійшло, а вода ще з вечора тепла, наче з чайника. Павка покликав красуню до себе у воду, але вона лише усміхнулася. Він вийшов на берег, і вона сплела собі пишний вінок. І ось він силиться розпізнати, хто вона: Анфіса? Свєтка? Рина Миколаївна? І не може. Дівчина піддається, і він несе її на руках до розкошлаченої копиці свіжоскошеного сіна, і ось ось-ось, він вже ...
— Товаришу єфрейтор, товаришу єфрейтор! — хтось безжалісно торсає за плече. Павка розплющує очі і бачить над собою самовдоволену пику курсанта Іваночка: — Товаришу єфрейтор, час відлити. Усі вже сходили.
Павло усвідомлює, що підпав під улюблений розіграш нічних днювальних, погрожує жартівнику наступного разу розчавити носа, і, придержуючи рукою кальсони, слухняно шкандибає в туалет.
До військового параду 9 травня у Ленінграді полк став готуватися заздалегідь, ще на початку квітня. Щодня, відразу опісля вечері, на плацу шикували звідний батальйон. Заступник командира полку зі стройової частини, виставляючись командувачем округу, підходив до кожної ротної коробки, вигукував привітання і отримував у відповідь гучне здрав-желам-товаш-рал! Потім він сходив на трибуну, і роти марширували перед ним по колу, рівнялися на трибуну і по команді гаркали "ура". Після вечері курсантів розсаджували по бронетранспортерах, вивозили до Ленінграда і катали повз трибуни, що споруджувалися. Напередодні параду танкістам наказали нашити малинові погони поверх своїх чорних і видали піхотні каски. До місця зосередження їх привезли затемна, тільки-но засіріло, але на набережній вже скупчилися інші роди військ. Надійшла команда рясно намастити рушничним маслом автомати, каски, бронетехніку й усе заблищало, начебто щойно з-під дощу.
До початку дійства залишалося чимало часу, і учасники параду розбрелися у пошуках земляків.