Чув, що Перемишлянський табір перевозили кудись у глиб Польщі, і багатьом вдалося втекти, кількох забили. Будемо надіятися, що Павлюкові пощастило.
— Давно?
— Такий час, що повинен би добитися. Та воно — дорога, всіляке трапляється. Серце моє віщує, що з ним усе гаразд. Я серцеві вірю. Як стара моя, небіжка, занедужала...
— Заспокойтесь.
Якби не Гривастюк, і я дожив би в мирі з Мариною до глибокої старості. Але цьому світові треба втоптати людину в землю і подивитися, чи зможе вона піднятися. Я піднімуся. Марина простить мене, і, коли треба, я її прощу. Але світові не прощу. Я йому не прощу того, що він готує війну моїм синам, позбавляючи їх батьківського благословення, яке, можливо, зупинило б їх перед тим, як брати людину на мушку. Мої сини будуть убивати, це я знаю. Світ досягає своєї мети. Ще років п'ять поникаю, як скажений пес з ланцюгом, а тоді сини відмовляться мене розуміти...
— То де ти, га?
— Пересидів кілька днів у селянина на висілку коло Чишків.
— Біда?
— Пропасть.
— Села повстануть. Тобі треба побути на сходках. Не хочу забігати наперед, діло покаже, та як би там не було, треба ламати, треба добуватися до поганського нутра. Нас закують — другі піднімуться. Нехай дивляться з усіх країв, як Галичина відстоює свої права.
— Ви це облиште. Надивилися, досить. Тут або скинути пута, або вмерти.
— Та так...
— За першим разом до зброї доводити не слід, але згодом розмелемо гарнізон на трину, Підберіть друкарів.
— Є, Прокопику. Дай, аби було на папері, і завтра — хоч відозва, хоч газета вийде. — Він перейшов на тон нижче і почав якось поважніше.— Люди поспіль прості, самі так не вкладуть, а допускати будь-кого не будемо. Навчені.
— Давно чекаю, коли стану потрібний.
— То з богом, сину.
Покутський підтримав мене більше, ніж хлопці, з якими я вчора мав бесіду. Старий не дивився в криницю істерії і не покладав на виступ рожевих сподівань. А вчора я наслухався казок. Мені не хотілося доводити, що перемога залежить від звиродніння правителів. Тим часом у Галичині ще складніша ситуація. Завойовник може розжиріти й звиродніти, але він завжди опирається на військові дружини, які Почувають себе гостями. Це серйозна обставина. Найслушніша нагода була, коли повернувся Загряда. Офіцери були стомлені світовою війною, "гостей" ще не запросили до столу. Та цю нагоду упустили.
Одразу від Покутського я пішов до психіатричної клініки, де працював Грушевич. Під лікаревими очима синіли підкови.
— Ще трохи — і ночувати звелять,— поскаржився він.
— Завізно?
— Бувають дні, коли не справилися б п'ятсот лікарів. Вийдуть вранці газети з повідомленнями про прикордонні сутички — немає значення де: на заході Європи, в Африці чи в АЗІЇ — і нема ради. Пливуть тисячами. Мабуть, тільки в психіатричних клініках можна повністю збагнути, як війна пошкодила нервову систему людства. Вісімдесят відсотків несповна розуму. Ходять, живуть, працюють, та досить у газеті інформації про перестрілку, і починають блудній розумом. Тому, Прокопе, вибачте, відпросився ненадовго.
Ми стояли в коридорі клініки, мимо нас безперервно снував людський потік. Обличчя опечалені, збентежені сквапно пов'язані шалі, незастебнуті плащі й куртки, нечищене взуття. Мені стало страшно при думці, що ці люди розмножуються. Від цих психічно неповноцінних батьків і матерів народжуються діти з задатками садистів; наркоманів і недоумків. Якщо життя не внормується, з них можна буде вербувати головорізів, проституток і работорговців. Вони торгуватимуть собою, чіплятимуться за будь-які ідейки, аби себе виправдати. Примара війни все людство перетворює на стадо.
— Нарешті я відкопав у архівах повість,— сказав Грушевич.— Здав до друку. А спогади про Кривов'яза всюди бракують. Що таке?
Побачивши, що мене схвилював нескінченний ланцюг хворих, Грушевич теж задумливо став вдивлятися в обличчя.
— Ви не читали сьогоднішніх газет? — запитав він перегодом.
— Ні.
— Опубліковано повідомлення, що в Америці винайшли нову зброю.
Він нетерпляче переступив а ноги на ногу, даючи зрозуміти, що йому пора йти. Я попросив у нього рукопис спогадів про Кривов'яза і попередив, що надрукую лише найгостріший уривок.
— Впевнений, що вся ваша праця колись побачить світ,— втішив я Грушевича.— Вона цінна вже тим, що спогадів про видатних людей ми взагалі не маємо. Таких людей переважно вивчають у науковому плані, заробляючи ступені. Як на мій розсуд, це здебільшого оббріхування.
— Повністю приєднуюсь до вас,— усміхнувся Грушевич.— До побачення, пане Повсюдо!
— На все добре!
Чисто в галицькому дусі слід було сказати Грушевичеві:
"Кинь свою писанину, бо не за горами бунт. Повістями революції не зробиш. Виходь на площу з прапором". Цікаво, як би зреагував Грушевич? Я йому навіть на притики не дав про "той день", бо він все-таки зв'язаний з "друзями". Перейшовши до клініки, Грушевич, мабуть, покинув теорії про всесвітній гуманізм. Чого доброго, його вважали б божевільним. Я запропонував би здавати деякі ідеї на перевірку до божевілень.
Один примірник газети я крізь щілину в дверях просунув до залу засідань наукового товариства імені Шевченка.
Наступного дня донцовський "Вісник" відгукнувся на ваш перший номер так: "Шайка бандитів намагається посварити український і польський нарід. Ми віримо, що ця шайка буде виловлена і покарана, але зі свого боку застерігаємо поспільство: "Не піддавайтеся намовкам дурисвітів. Наше щастя в єднанні з польским людом. Поки що ми не маємо відповідних, зобачників, але більш ніж вірогідно, що згадана з на бандитська шайка складаєтьса з відісланих агентів Москви".
"Вісник" передрукував кілька заміток з нашої газети. Вона була заповнена анонімними розповідями про людські долі, на четвертій сторінці був уривок Грушевичевих спогадів і хроніка про найважливіші: події. "Вісник" передрукував чотири розповіді, підписавши їх внизу великими літерами: "Куплений Москвою",. "Запроданець", "Перекупка" і "Шахрай". Недарма кажуть: "Злодію, шапка горить".
Між коробками кам'яниць метушились сніжинки. Здавалось, їм ніколи не досягти землі, проте снігова подушка напухала м'яко під ногами і тверділа, як лід. Ми з Марійкою йшли на свято до Мигельської і Ганиша, які при свідках справляли заручини, а весілля відклали на весну. Я і чути не хотів про Мігельську, але з Марійкою вже щось сталося: вона наполягала, сердилася, погрожувала… Я цього майже чекав. Ми йшли мовчки, сотаючи на ум недомовлені докори. Мене тричі зупиняло, і я всі три рази долав нехіть, відчуваючи, як мене опустошує це недодане змагання.
Гостина мала відбутися в кав'ярні. Ми йшли завчасу, бо мені треба було де того, як усі зберуться, кудись застромити свою непривабливу на вигляд куртку. Вся ця історія мене мучила. Дорогою я напружувався, деревенів і подумки лаяв Марійку.
Протягом останніх тижнів проміж нас не мигнула навіть тінь на суперечку. Я, правда, не питав, як Марійці на роботі, а вона не згадувала. Але ми говорила про людей, з якими я зустрічався, вона задоволена, що люди слухають мене. "Вісник" далі опльовував нашу газету. Ми собі вечорами посміювалися. Марійка навіть, радила пройтися по "Віснику" бичем на кшталт відповіді запорожців султанові.
Якось я побачив перекреслені дати в Марійчиному календарику. Я спитав очима, навіщо. Вона згорнула календарик і, поклавши на підвіконня, запитала:
— Ти танцюєш, Прокопику?
— Ні,— відказав я.
Вона усміхнулась, а я взявся дописувати статтю.
Кому б не хотілося повеселитись! Я взагалі розумів. Марійку. Але мене тривожило, як би в ній не прокинулась гімназистка.
— І довго ще будемо мовчати? — Я зиркнув на неї збоку і, не діждавшись слова, почав скручувати цигарку. Потім сказав; — Боюся, що мені доведеться раніше піти з вечірки.
— Ти завдаси мені болю,— озвалась вона.
— Ті "друзі" тебе ніби підмінили.
— Мені вже приїлося це слово. Назви їх інакше.
Я зітхнув. Вона насмішкувато підібрала губи. Жіночі химери...
Я віддав прислужникові куртку. Він догадливе почепіив її на задній вішак. Тепер залишилося знайти такий куток, щоб, сівши, заховати від очей покорчені юхтові чоботи. Сорочку я собі виправ досить вдало, спортивний светр якраз входив у моду, і я міг спокійно вдавати циніка, який шанує гостинність і добре вино.
Сідаючи, побачив у дверях Ганиша, а точніше чорний полискуючий метелик під адамовим яблуком у сяйві Павлового обличчя. Композитор ні на вершечок не підріс з того дня, як я бачився з ним біля Святоюрського храму. Тримався він ще впевненіше, ступав, гордо несучи голову. Він шанобливо кивнув мені, зачекав на поетесу і під руку з нею наблизився до нашого столика. Марійка в захваті від їхнього блиску весело примружила очі і, сміючись, обома руками сходилась за Зорянине плече. Павло скособочив на них голову. Вони сміялися таким щасливим сміхом, що ми з Павлом не знайшлися що-небудь сказати один одному.
До залу хлинули гості. Було таке враження, що досі вони терлися десь у мишачій норі, чекаючи на господарів. До нас підійшов Олекса Чорнота. Вклонившися Марійці, він міцно потиснув мені руку, розглянувся і, в привітанні піднявши руку, рушив до знайомих хлопців. За всіма ознаками, тут зібралась еліта "гуртка". Ця молодь не мала причини скаржитися на життя. Уже з манер можна було судити, що вона виховувалась у тих сім'ях, у яких проблеми достатку були лише своєрідними вправами мови.
Тужливо бренькнули бандури, співак, ло голосу — справжній артист, сколихнув повітря:
Ой не цвіти буйним цвітом,
Зелений катране,
Тяжко-важко на серденьку,
Як вечір настане.
Ступай, коню, ступай, коню,
З гори кам'яної
До тієї дівчиноньки,
Що чорнії брови...
Юнак співав зворушливим оксамитовим, баритоном, усміхаючись і підморгуючи. Коли пісня стихла, Марійка опустила додолу очі і зітхнула. Вії її запотіли самоцвітними росинками, губи злегка тремтіли.
— Ось...— мовила вона, схлипнувши.
— Що з тобою? — спитав я.
Вона сполохано, ніби не думала, що я поруч, зазирнула в вічі і розслаблено, випинаючи груди, відкинулась на спинку стільця. Шовкове золотисте повісмо волосся впало на щоку, ніби спрагло цілуючи рум'янець.
— Марійко...
Вона застигла в позі враженої стрілою богині, що з подивом і недовір'ям прислухається до смертельної знемоги.