Десь збоку жебонів невидимий у густих заростях струмок. Хоча всю весну і майже півліта стояла суша і трави на полях сохли, жовтіли, а листя, в'янучи, облітало з дерев, тут було прохолодно, з обох сторін зеленіла густа стіна дубів, берез, вільхи, ліщини. Увесь ранковий ліс гомонів веселим пташиним співом.
Ніщо не віщувало біди. Вершники їхали швидко: Ігор поспішав, бо хотів надвечір добратися додому, і мчав попереду. До Новгорода-Сіверського залишалося півдня їзди.
Несподівано з заростей вискочив кабан-сікач і кинувся прямо князевому коневі під ноги. Кінь шарахнувся вбік, і князь в одну мить опинився на землі.
Вепр злякався теж і хутко зник у кущах, а Ігор, охкаючи, намагався підвестися і не міг.
— Княже, що?
— Здається, я дуже забився... Допоможіть мені! Його підвели. Він не міг стати на ногу.
— Хоча б не перелом, — забідкався Рагуїл. — І треба ж такого нещастя! Майже дома — і на тобі!
Князя гуртом посадили на коня, та, щоб їхати верхи, уже не могло бути й мови: кожен рух віддавався гострим болем.
Поволі ведучи князевого коня на поводі, добралися вони до села, завернули до крайнього двору. Господар, смерд Василько, молодий привітний чоловік, дізнавшись, що перед ним князь Ігор і що тікає він з полону, кишнув на замурзаних дітей:
— Геть! Щоб і духу вашого тут не було! — А чорнявій молодиці, пов'язаній полотняною хустиною, кинув: — Фросино, ріж півня, вари борщ. Та позич борошна — князеві і його людям на вареники! Та хутчій! А я в садку помощу сіна, щоб князь міг спочити...
Смерд був меткий, розторопний. Намостивши у затінку під вишнями кілька оберемків сіна, понакривав його ряднами, приніс глек сирівцю і липовий ковшик.
— Пий, княже... Холодний — з погреба... А я миттю приведу костоправа Демидка чи бабу-шептуху Якилину — хай подивляться на твою ногу!
— Не треба, Васильку, — поморщився від болю Ігор. — Не треба ні костоправа, ні баби-шептухи... Краще знайди огнищанина — хай сповістить у Новгород про мене... Княгині...
— Княже, для чого огнищанин? Поки я його знайду, поки він знайде гінця та коней, мине півдня! Дозволь мені скочити до Новгорода — я хутко! Одна нога тут, друга — там!
— Тоді бери наших коней, скачи! — погодився князь.
8
Ярославна під’їхала до Василькового двору. Тут уже було півсела. Люди товпилися на вулиці, в дворі, поза тинами. Перед княгинею розступилися. А вона пташкою спурхнула з воза і полетіла через подвір’я в садок.
Ігор сидів на невисокому ослоні відпочилий, умитий м'якою річковою водою, якої Янь та Овлур принесли повне цебро, причесаний. Рагуїл перев'язував йому розбите коліно.
— Княже мій! Ладоньку! — скрикнула Ярославна, простягаючи до нього руки. — А де ж син наш — князь Володимир [74]?
Ігор зблід, подався вперед, і вона ластовенятком упала йому на груди і залилася сльозами.
Він гладив Її коси, цілував мокрі щоки, а в самого теж туманились очі.
— Як діти?
— Всі живі, здорові.
— Слава богу — все тут гаразд... Одно лихо — мій нерозумний похід...
Він не стримався і заридав.
Люди обступили Василькове обійстя — теж плакали, примовляючи:
— Мученик!
— Вирвався із неволі поганської!
— Проторив стежку й іншим... Тепер почнуть повертатися і наші синочки — хто живий зостався!
— Викупить князь!
— Тому й тікав! Хоча міг накласти головою! До Ігоря долітав цей гомін, і він тут, у цьому звичайному сіверянському селі, серед простих поселян — севрюків, зрозумів, усвідомив, що з вуст людських не злетіло жодного слова осуду, хоча він з тривогою чекав його, що люди ждуть від нього захисту від нових половецьких нападів і визволення сіверянських воїнів із неволі...
Його перенесли на воза, і чималий князівський поїзд рушив у зворотну путь.
А дзвони гучали святковим благовістом, що линув і линув довкіл усього шляху, по якому проїздив Ігор до свого стольного города, наповнюючи людські серця надією, що лихо тепер відступить. Затихав благовіст в одному селі — відразу ж починав звучати в наступному. І люди виходили назустріч і вітали князя, бо вже Сіверська земля знала і про його рани, і про його муки, і про його мужність, і про незвичайну втечу, коли не один раз він міг загинути. Кожен розумів, що ця втеча рятувала від неволі не лише одного князя та кількох його супутників, а й наближала визволення всіх полонених руських воїнів. Бо хто ж потурбується про них більше, як не він? Ця втеча знімала з Сіверської землі неймовірно важкий тягар — викуп за князя, бо дві тисячі гривень, що складали кількарічний прибуток Новгород-Сіверського князівства і які потрібно було сплатити половцям, тепер залишалися на батьківщині. Нарешті, всі сподівалися, що, будучи на свободі, Ігор зуміє подбати про оборону Сіверської землі, бо це ж найголовніша турбота князя...
Ігор під'їздив до свого стольного города.
Тут, над Новгородом-Сіверським, теж ясно гули дзвони, усміхалося чисте сонце, у синьому небі шугали білі голуби. Усі, хто міг ходити, висипали на вулиці та майдани, вітали князя з визволенням та поверненням додому, плакали від горя, що поселилося майже під кожною стріхою, майже в кожному сіверському серці.
Коли заїхали на гору, звідки відкривався широкий краєвид на могутню фортецю на крутому шпилі, на голубу Десну та сині задеснянські бори, Ігор змахнув сльозу, що раптом защеміла в оці, і, повернувшись до Ярославни, схвильовано прошепотів:
— Боже, я дома!.. Дома!.. А серце моє там, на Каялі, з моїми воями-соратниками, живими і загиблими. Поки житиму, пам'ятатиму про це!.. Загиблим — вічна пам'ять, а про живих подумати і подбати повинен я! Це мій найперший обов'язок!.. Як тільки зможу сісти на коня, відразу ж помчу до Чернігова та Києва — просити допомоги у князів. А своє віддам усе: золото і срібло, сережки та персні, оксамити та хутра, стада та отари. Залишуся голий і босий, а витязів своїх визволю з неволі половецької [75]...
— Ладоньку мій! — пригорнулася до нього Ярославна. — Ладоньку! А як же інакше!
Недовго затримався Ігор у Новгороді-Сіверському. За кілька днів, поки знахар Гук лікував йому ногу, трохи оговтався після страшного потрясіння на Каялі, відпочив після важкої і небезпечної дороги з половецького Тору до рідної Десни, оглядівся довкола себе, зібрав усі військові сили, які можна було спорядити за такий короткий час, і послав до Путивля — стерегти рубежі Сіверщини, а потім, ще не зовсім видужавши, вирушив у путь.
"Із Новгорода іде ко брату Ярославу к Чернігову, помощі прося на Посем'я. Ярослав же обрадовася йому і помощь дати обіща. Ігор же оттолі єха ко Києву, к великому князю Святославу, і рад бисть йому Святослав, так-же і Рюрик, сват його", — записав літописець.
До Києва князь Ігор прибув у передостанній день липня. Могутні городські вали, що темніли в передвечірній імлі від Копиревого кінця аж до Хрещатого яру, зустріли його веселим гомоном ластівок та горобців, які гніздилися в дубових заборолах, та перегуком сторожі на вежах. Тьмяно поблискував хрест надбрамної церкви на Золотих воротах. Сюди поспішали призапізнілі подорожні: ворота на ніч ось-ось мали зачинитись.
Ігор з невеликим почтом в'їхав у город і, як це водилося серед князів з часів Ярослава Мудрого, вклонився святій Софії, а вже потім, завернув не до Святослава на Ярославів двір, бо було пізно, а в тихий провулок до боярина Славути.
На стукіт піднялося оглядове віконце і чийсь, як здалося князеві, знайомий голос запитав:
— Хто?
— Ігор, князь Сіверський.
За віконцем хтось радісно скрикнув. Грюкнув засув — і важкі дубові ворота, обковані залізними шпугами, розчинилися. З них вибіг Ждан.
— Княже! — і притиснувся щокою до Ігоревого коліна. — Який я радий бачити тебе при доброму здоров'ї!
Ігор обережно, щоб не зашкодити хворій нозі, зійшов з коня і, на подив усьому почетові, міцно обняв колишнього свого конюшого.
— Ждане! Ти? Тут? Отже, подався-таки до Славути! Я так і знав!.. Ну що ж, Славута — добра душа, і тобі з Любавою у нього буде непогано... Чи дома старий? Веди мене до нього хутчій!
Та Славута, почувши на подвір'ї шум, уже поспішав сам. Сходячи з високого ґанку, якийсь час пильно приглядався у сутінках до приїжджих, потім раптом охнув і простягнув руки для обіймів.
— Княже! Ігорю! Сину мій! Живий! У Києві! От радість несподівана.
Злегка накульгуючи на пошкоджену ногу, Ігор кинувся до нього.
— Славуто! Учителю дорогий!
Вони обнялися, розчулені.
— Ти таки прибув сюди! Це добре!
— Прибув... З поклоном до князів, — з гіркотою в голосі тихо промовив Ігор.
— І це добре!.. Казав колись віщий Боян: "Тяжко тобі, голово, без пліч, зле тобі, тіло, без голови!" Це треба розуміти так: Києву одному, без своїх пліч — Сіверської землі та Волинської — не вистояти супроти ворогів, що напирають зі степу, а тілу, тобто Русі, без голови, без Києва, без великого князя київського теж не втриматися! Тож добре, що ти, княже, у важкий для себе час приїхав сюди. — Славута взяв Ігоря під руку, завів до хоромини, посадив за стіл. — Святослав незабаром збирає князівський снем, щоб спільними силами рятувати Русь від кочовиків. Ти вчасно нагодився... Бо зле Руській землі без Ігоря.
Ігор важко зітхнув.
— Який же я був нерозумний, учителю, що не послухався тебе!.. Скільки разів давав ти слушні, як тепер мені стало ясно, поради, а я... Е-е, та що говорити! Є каяття, та нема вороття!.. От мушу йти з поклоном до Святослава та Рюрика, щоб дали військову силу для захисту Посем'я, грошей — для . викупу полонеників, зброї — для оснащення і спорядження нового війська. Бо який я князь без війська? А війська без зброї не поставиш! Людей зберу, та чого вони варті без мечів, луків, списів та іншого військового обладунку!.. За цим приїхав! Що великі князі скажуть на це? Як гадаєш?
Славута відповісти не встиг. Розчинилися двері — і молодий служник вніс на великій дерев'яній мисі вечерю: м'яса тушкованого та судака вареного, хліба з тмином та пирогів з капустою, куманець солодкої сити медяної, жбан холодного сирівцю. Поставивши все це на стіл, простелив князеві і бояринові на коліна вишиті рушники, щоб витирати руки, і зник так же тихо й непомітно, як і зайшов.
Розмова на якийсь час припинилася. Славута наповнив келихи ситою і проникливе, з любов'ю глянув на гостя.
— Ти живий, княже, і на волі, а це найголовніше...