Мене шалено смикало і штовхало гайнути туди, до доту і глянути, що ж там робиться.
Але рештки гордості й шляхетності, що жменькою маку ледь торохтіли на самому денці спустошеної горем душі моєї, не пустили.
Чого ж це я лізтиму, заважатиму, як мене відхилили?
Хай собі займаються своєю важливою справою, хай! І бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненького, відкинутого, як непотріб, жалюгідного.
Ця думка підхопила мене з землі, вмить посадила на Вороного і чимдуж погнала в село. Ні, цього я б не пережив! Якби таке сталося — то хоч у прірву сторч головою.
Я навіть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб і не бачив ніхто, що я з лісу їду. Не було мене там, не було! І листа не було! Нічого не було! Доведіть тепер! Доведіть! Я тільки сміятимусь. Нічого я не знаю! Ніяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Які троє невідомих?! Три "ха-ха"! Шалено регочу!
Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорівни і раптом помітив, що якийсь чолов'яга, пригнувшись, прокрадається у сутінках між деревами. Вгледівши мене, він враз присів, потім спритно шугонув у кущі й причаївся, ховаючись.
Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорівна живе удвох з мамою, чоловіків у них в хаті нема. Хтось лихий! Злодій абощо. Добра людина не стала б ховатися.
Я натиснув на педалі. Через дві хати стежка виводила на вулицю. І за якусь хвилину я вже скочив з Вороного біля воріт Галини Сидорівни.
— Галино Сидорівно! Галино Сидорівно! — голосно загукав я, прочинивши хвіртку.
— Що? Хто? Хто це? — почувся збентежений голос учительки. — А, це ти... — мовила вона, вигулькнувши з-за хати. — Що таке? Що сталося?
— До вас зараз дядько Петро і дядько Микола прийдуть! — загукав я, щоб чутно було там, у саду, і прошепотів: — Це я спеціально. У вас у саду злодій ховається.
— Та ти що?
— Тс! Точно! Сам щойно бачив. Я сусідів гукну, а ви...
— Та ні, то тобі, мабуть, здалося.
— Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а він крадеться, а тоді як шугоне в кущі...
— Що ти кажеш? У нас же й красти нічого.
— І високий такий, метрів зо два.
— Ти диви! Ану ходім глянемо.
— То, може, усе ж гукнути когось? Бо здоровенний, як віл. Самі не впораємось.
— Та ну! Якось упораємось! Сокиру візьмемо, серпа. Стривай, я зараз, — вона заскочила в сіни і за мить винесла звідти серп, сокиру і електричний ліхтарик.
— Якби я щоразу до сусідів зверталася, їм би спокою не було. Я сама себе звикла відстоювати. Ходімо!
Вона дала мені серпа, сама взяла сокиру, засвітила ліхтарика і сміливо рушила вперед. Вона була відчайдушна й рішуча, наша Галина Сидорівна. І я мимохіть замилувався нею.
— Ану, хто тут лазить по чужих садках?! — дзвінко промовила вона, круглою плямкою світла обмацуючи дерева.
— Отам, у кущах, — підказав я.
Промінь висвітлив кущі. Там не було нікого.
Ми пройшли весь садок. Але нічого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє "до вас дядько Петро і дядько Микола", одразу дременув.
— От бачиш — нема, — весело сказала Галина Сидорівна. — Це тобі здалося. Мені в темряві завжди здається, що в саду хтось стоїть за деревом.
— Та бачив, ну, слово честі, бачив! — Мені було прикро, що вчителька не вірить.
— Ну, може, може, — заспокоїла вона мене. — Виходить, утік. Мабуть, хтось проходив — яблучка захотілося... Добре, що матері нема, пішла до тітки. Перелякалася б до смерті. Ну, спасибі тобі, захисниче мій.
Вона скуйовдила мені волосся і ніжно провела рукою по щоці. Від її руки війнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумів. І було приємно відчувати дотик її руки і чогось соромно від цієї приємності.
— Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємність одразу зникла.
— Не знаю, — буркнув я. — Ну, я піду До побачення.
— До побачення. Шкода. Так гарно ви дружили...
Я нічого не відказав. Мовчки вийшов з двору, сів на велосипед і поїхав.
І так мені було темно на душі, темніше за глупу ніч.
Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, і генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку від командування. А я... Навіть Галина Сидорівна не повірила мені, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирішила, що мені привиділося, і дякувала просто так, для годиться, із ввічливості. Я ж бачив. І по голосу чув. Голос у неї був якийсь не такий, якийсь роблений, наче вона кепкувала з мене... Ну й нехай! Хай її обкрадають, коли так.
І така мене байдужість охопила до всього на світі, що якби земля зараз репнула, як стиглий кавун, і розлетілася на шмаття — я б і оком не моргнув.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ. Мене викликають до телефону. "Розслідування футбольної баталії". Нове Гребенюччине плаття. Зіпсований настрій
На другий день зранку я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не міг заснути — скільки ж переживань на мене навалилося.
Прокинувсь я від того, що мене .торсав за плече дід:
— Вставай, діячу! Царство Боже проспиш. Через тебе влада керувати не може.
Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дриґнув ногою, накинув ковдру на голову і пробубонів сонно:
— Не займайте, діду! Я сплю... Я спати хочу... Але дідова рука безжально стягла з мене ковдру:
— Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сільраду кличуть. Швиденько, ну!
Я миттю підхопився й сів на ліжку, кліпаючи очима:
— Га? Що? Хто?
— Та хто ж його зна! Чоловік якийсь. Із Дідівщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Біжи мерщій, бо сільрадівський телефон займаєш.
Я вскочив у штани і вилетів на вулицю.
Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лічені секунди пролопотів вулицею від нашої хати до сільради.
Влетів у сільраду і зопалу пробіг повз телефон аж до другої кімнати.
— Стій! Куди ти? — весело загукав до мене секретар сільради Спиридон Халабуда. — Поганяй назад! Отут-о!
Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха і гукнув щосили:
— Алло!
— Драстуй! — почув я у трубці басовитий чоловічий голос— Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш — інспектор райвно Федорищенко. Просив під'їхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти. Чому з тобою? Бо знає і поважає твою маму-депутата і вважає, що син такої матері скаже все чесно і об'єктивно. Зрозумів? Запам'ятав? Федорищенко. Інспектор райвно.
— Ага. Ясно. Ясно, товаришу Федорищенко, — сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота від цікавості роззявив, дивлячись на мене. Такого й справді не бувало, щоб у сільраду до телефону викликали учня, хлопчину.
— Тепер слухай, — вів далі басовитий голос (він говорив повільно, чітко вимовляючи кожне слово). — Вчора ти не зміг дістати інструкцію. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операція на один-два дні відкладається. Стеж за щоглою біля школи. Коли на щоглі з'явиться білий прапорець, у той день о дев'ятнадцятій нуль-нуль підеш до амбразури за інструкцією. Ясно?
— Ясно! Ясно! — тепла хвиля радості прокотилася по всьому моєму тілу і хлюпнула-залоскотала під горлом. Отже, не відхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! І так мені не хотілося вішати зараз трубку, так хотілося ще поговорити, спитати щось.
— Слухайте! — І голос у мене зірвався. — Слухайте, а... а... — я не знав, що сказати, — а... а... а як вас по батькові?
— Бо — він затнувся і раптом розсміявсь. — От! Я й сам не знаю, як ім'я та по батькові того Федорищенка, да. А нащо тобі? Обійдеться й так.
Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей і прислухався до кожного слова. Я зрозумів, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.
— Ага, спасибі, тепер знатиму, — сказав я, удаючи перед Халабудою, ніби дістав відповідь на своє запитання.
Той, на тому кінці дроту, все зрозумів.
— Молоток, — сказав він. — Ну, добре. Тоді все. А в Дідівщину таки з'їздь на півгодинки, щоб не викликати підозри. Ну, бувай здоров!
— Ага, зараз поїду. До побачення, — я поклав трубку. В голові у мене якось дивно гуло й дзвеніло.
— Що за Федорищенко? — одразу спитав Халабуда.
— Інспектор райвно. Просив приїхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти.
— А-а... я його, здається, знаю, — поважно прогугнявив Халабуда. — Точно. Знаю. Федорищенко. Знаю...
Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керівними працівниками району. І хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка він таки не знає, я стривожився — а що, як він десь чув його ім'я та по батькові і зараз мене спитає. І я, удавши, ніби мені треба поспішати, швиденько попрощався й побіг.
Дідові я сказав слово в слово те, що й Халабуді, і, не поснідавши навіть, а випивши тільки склянку молока, сів на велосипед і поїхав.
Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлуші. Він сидів на землі серед двору, похмурий і злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, і крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму "Вось-мьорка!"
"Мабуть, вони перевірили його вчора і переконалися, що він не кращий за мене, — подумав я. — І вирішили повернутися до моєї кандидатури".
Мені стало жаль Павлушу Але що ж я міг зробити? А може, він взагалі не туди їхав... А куди? Хто його зна. Може, просто катався... Коли я не можу знайти відповідь на якесь запитання, просто відкидаю його і починаю думати про щось інше. Такий уже в мене характер.
А густий голос у того дядька по телефону? По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. І говорить так розважливо, солідно. І поінформованість цілковита. Все продумано. Інспектор райвно. Бійка на стадіоні.
Я виїхав на околицю і саме проїздив стадіон. То, власне, був не зовсім стадіон, а просто шмат поля, ворота з двох боків (без сітки, звичайно). І по боках в один ряд вкопані криві, кострубаті лавиці,
На всьому полі, а особливо біля воріт, трава була геть вибита, витолочена, і під час гри здіймалася іноді така курява, що не було видно м'яча.
Тридцятого червня цього року тут відбулася товариська зустріч з футболу між командами класу "Г" — васюківською "Ракетою" і дідівщинським "Космосом". Команди були шкільні, грали старшокласники. У нас на воротях стояв Бардадим, центр-форвардом був Вовка Маруня, наш васюківський Бишовець, який хоч учився лише у восьмому класі і тілом був щуплявий, але обводив здорованів-десятикласників, "як мальчиків" (за висловом діда Салимона).
Матч проходив у запеклій боротьбі.