Я лишуся тут, де всі.
— Вносите десять тисяч? — різко спитав його Яків. Риботорговець, про щось здогадавшись, одразу погодився.
— Вношу... Вношу... Але це ж грабіжництво! Справжнє грабіжництво. Хіба ви люди? Ви розбійники!
— За образу присутніх партизанів, представників Радянської влади, посадити його на три доби під арешт!
Яків назвав прізвище Безсалого, але в залі ніхто не обізвався.
— Що, хіба його тут нема? Послати за ним!
І тоді з дальнього кутка підвівся Трохим Іванович:
— Мене, чи що, викликають? — і, взявши добре приношену шапку в руку, пішов до столу президії.— Навіщо ж за мною посилати? Я всі накази Радянської влади виконую акуратно, а тільки бачу — тут трапилась явна помилка. Ви обкладаєте контрибуцією багачів?
— А ти бідний? — спитав у нього Кузьма Сукачов.— Чули ми про твою скриньку із золотом.
— Брехня! Наклепи! Ніякого золота в мене нема і ніколи в житті не було. Надворі он які морози, а на мені путнього пальта нема. Серце у мене хворе, страждаю від задишки. Бачите, в чому я ходжу, товариші партизани? — і він, розстебнувши засмальцьований сюртук, показав брудний піджак.— Навіть пристойної сорочки не маю. У мене сім'я... Дружина потомст-вена біднячка, а ви з мене контрибуцію надумали брати... З хворої людини... контрибуцію...
— Це ти разом із своїм сином дружину з хати виганяв на лютий мороз, ти бив і глумився з потомственої біднячки? — спитав старий Македон і цими запитаннями вразив Трохима Івановича.
— Не я... Ось хрест святий... Не займав... Бив її покійний Олександр. За що бив, не знаю. Моя дружина, як вам відомо, з найбіднішої родини. Вона біднячка, і я бідняк. Так що дозвольте мені, товариші партизани, піти звідси. Не бажаю з буржуазними багачами соприкасатись. Навіть поруч з ними сидіти не бажаю.
— Скільки з нього по списку значиться? — поцікавився Кузьма Сукачов.
— Дві з половиною тисячі.
— З мене? — розкрив рота від здивування Трохим Іванович.— Дві з половиною... Це... Це помилка... Дай-но, Якове, сюди бумажку, сам хочу глянути.
Але папірця йому не дали, тоді Трохим Іванович звернувся до багачів:
— Ви чули? З мене... дві з половиною... Дві з половиною тисячі! Я прошу вас, граждани буржуазія, вскладчину... Сам я не витягну... На потреби народні, для революції... З кожного всього по сотні рублів... Для вас це дрібниці, а мені підтримка.
Багачі похмуро мовчали. Трохим Іванович зрозумів, що ніхто йому не допоможе, і жалісним голосом звернувся до Якова:
— Як тобі, Якове, не соромно такі гроші з мене правити?
Викресли моє прізвище з списку, я піду додому. Моя Олімпіада нездорова, я її доглядаю, тому що вона не якась там буржуйка, а з иапбіднішого роду. Весь рід у неї з діда-прадіда — бідняки! Так-то. Викресли... Ось я тобі олівець дам.
— Ну, досить дурня вдавати! — сказав Яків суворо.— Коли вносите гроші?
— Нема в мене грошей... Зовсім нема. Що бачите на мені — ото й моє. З дорогою душею, з чистим серцем і совістю радий допомогти партизанам, підтримати революцію, послужити правому ділу — Радянській владі, але нічим... Дружину лікувати треба, себе лікувати, а де ж узяти грошей?
— Заарештувати! Зробити в його домі ретельний обшук. Контрибуцію взяти.
Трохим Іванович закліпав очима, хотів щось сказати, але його вже взяв за лікоть озброєний паошзап.
— Ходім!
— Куди? — боязко спитав Безсалий.
— Під арешт! Не чув хіба? Ходім!
— Господи милосердний! — почав благати бакалійник.— Не хочу я під арешт. Продам своє добро, внесу контрибуцію, але ви зменшіть, скиньте хоч тисячу.
— Нічого не зменшимо. Гроші в тебе є — заплатиш.
Яків викликав власника крамниць залізних товарів, миршавого на вигляд, рухливого, сухорлявого дідка з очима, що весь час сльозилися. Замість дорогого пальта, в якому він ходив завжди, зараз був на ньому старепькиіі селянський кожушок,— на голові — солдатська шапка. Тремтячи всім тілом, вій, заїкаючись, спитав:
— Аз ме-ме-мене скільки?
Йому назвали суму. І він, як і попередні багачі, прибідню-ючись, просив зменшити суму контрибуції.
Всі вони торгувалися, закликали бога в свідки своєї свідомої брехні, клялися хрестом і євангелієм, що в них ніколи не було і немає таких грошей. Але всі вони потім давали згоду повністю внести контрибуцію, добре розуміючи, що люди, які сидять за столом у шинелях, піджаках і кожушках, не збираються з ними жартувати. їм добре відомі достатки кожного багача, і вони поки що визначили невеликі суми.
Але слобідській буржуазії прикро було усвідомлювати, що їхні гроші підуть на посилення партизанського, ненависного для них загону. Ось що особливо дошкуляло, викликаючи в них жагучу, але безсилу лють і злобу.
— Лук'ян Безсалий,— оголосив Яків Македон і почув у відповідь:
— П'ять тисяч дам.
— Не поспішайте. Глянемо, скільки належить.— Зазирнувши в аркушик паперу, додав: — А належить з вас... двадцять п'ять тисяч карбованців.
— Що-о?!
Лук'ян підвівся й, мов гора, посунув до стола президії, озираючи комітетчиків ненависним поглядом.
— Хапуги!..
— Сам ти хапуга!—озвався з-за стола старий Македон.— Бач, розперезався... Заплатиш!
— Треба ж голову мати на плечах, а не гарбуз... Нічого не дам!
— Подумайте!
— Що мені думать? Буде так, як сказав.
— Арештувати!
Двоє партизанів кинулись до Лук'яна, але вій, кремезний, розлючений, відкинув їх від себе і з налитими кров'ю очима грізно підступив до Якова:
— Хто ти такий, що тут верховодиш? Не смієш!..
— Смію! — сказав Яків, стискаючи кулак, і так подивився в розлючені очі Лук'янові, що той мимоволі відступив назад.
Біля Лук'яна стали двоє могутніх партизанів. Один із них насмішкувато запитав:
— Сам підеш чи допомогти?
Лук'ян глянув на одного, глянув па другого, відчув грізну силу, яку йому не здолати, хоч скоритися відразу не зміг.
— А грошей все одно не дам!.. Ось,— і, показавши дулю, пішов до дверей, супроводжуваний вартою.
Багачі принишкли. Всі ждали, поки Яків викличе за списком Софію Ізарову. Яку суму визначено з неї? Що вона говоритиме? Погодиться на сплату чи діятиме так, як брат Лук'ян?
її прізвище було назване останнім. Проте вона продовжувала сидіти. Холодно й сухо Яків Македон наказав їй:
— Встаньте!
Неохоче підвелась, але яким гнівом блиснули в неї очі! Це слово, мов удар батога, стьобнуло Софію, образивши її самолюбство і гордість. "Так ось ти як зі мною поводишся! Мало того, що ти викликав мене сюди, а тепер іще хочеш принизити, насміятися... І це ти... Ти, Якове?"
Але Яків дивився на неї, як чужий, не звертаючи уваги ні на її переживання, ні на те, що могла вона думати про нього в цю хвилину. Софію брала злість, але вона мовчки чекала, коли Яків оголосить суму контрибуції. Вона ладна заплатити десять, п'ятнадцять тисяч, тільки б швидше відпустили її звідси, тільки б не бачити їй оцих перелякано-розгублених облич слобідських багачів, не почувати на собі допитливих партизанських очей, не чути холодних слів Якова.
Софія його боїться. Так, так, боїться. Ось наказав він їй встати, і вона покірливо підвелася, розуміючи, що це він навмисне так повівся з нею, аби її принизити перед усіма, дошкульно образити. Тільки так розцінювала вона його наказ.
— Громадянко Ізарова, на протязі доби ви мусите внести контрибуцію...— Яків на цьому слові зробив паузу і, глянувши їй в обличчя, докінчив: — Сто тисяч карбованців. У залі наступила особлива тиша.
Ніхто з буржуїв не сподівався почути таку суму, і зараз усі з напруженою увагою ждали, що відповість Софія. Треба було б поторгуватися, але вони з власного досвіду вже знали безрезультатність цих намагань. Партизани діяли так, як підказувала їм революційна совість. Тим більший інтерес викликали поведінка Софії Ізарової і її відповідь. Невже вона дасть згоду на сто тисяч?
Софія підійшла ближче до стола і, дивлячись Якову в обличчя блискучими від люті очима, заявила: — Гаразд... внесу сто тисяч!
...Софія виплатила всю суму контрибуції того ж дня. Покривши плечі дорогою шаллю, вона металася з кутка в куток, і, хоч у кімнаті було жарко, її трясла пропасниця. Стільки грошей довелося віддати! А тут іще нова неприємність. Надвечір прийшла Марина Сукачова разом з іншими солдатками і озброєним партизаном просити дозволу використати Софіїну майстерню. Довелося дати дозвіл. І ніколи ще не бачила Софія, щоб колишні солдатки так швидко, так невтомно працювали цілісінькі дні і ночі. Для своїх чоловіків і сусідів-партизанів шили вони шинелі, кожушки, теплі ватянки, гімнастьорки, білизну. Шили на гроші від контрибуції, виплачені Софією та іншими багачами. Стукіт швейних машин долітав на другий поверх, де металася в самотності й безсилій злобі вдова.
Софія чула від людей, що Яків наказав із зібраних грошей виділити і роздати бідноті десять тисяч карбованців. А для вдови Базаліїхи він сам купив борошна, пшона, дров. Сам же він одібрав пару валянок і заніс їх дідові Михею.
Востаннє бачила Софія Якова, коли він з своїм загоном вирушив із слободи. Наче приріс до сідла. У сірій шапці, кожушку, підперезаному ременем, на якому з одного боку висіла шабля, а з другого кобура з наганом, він мав вигляд відважного, не знаючого страху в бою бравого воїна. Танцював під ним жвавий кінь, але Яків уміло його стримував. Не видно було серед вершників тільки столяра Македона. Його залишили партизани в слободі, щоб у надійних руках трималася Радянська влада, а самі вони вирушали звідси, прощаючись із сім'ями і блиаькими людьми, вирушали невідомо на який час.
Важкий, небезпечний і в той же час світлий шлях до волі лежав перед ними. Сміливо, самовіддано ступили вони па нього, знаючи, що попереду ждуть їх криваві битви і, може, не один з них загине смертю хоробрих в бою за праве діло, за дорогу Радянську Вітчизну. Поки що їх небагато. Але як струмки, зливаючись, утворюють весною могучі повноводні ріки, так і вони, з'єднавшися з партизанами інших сіл і повітів, увіллються в загальний потік армій, породжених народом, і разом з російськими воїнами, що прибули на допомогу, підуть пліч-о-пліч по землі рідної України, звільняючи братів і сестер, які томляться ще досі під гнітом німецьких окупантів та гайдамаків.
Свідомість цієї великої визвольної місії надавала партизанам ще більшої упевненості в успіхові, породжувала в них небувалу хоробрість, безстрашність, презирство до смерті.
В ім'я кращого, вільного життя і щастя для трудового народу йшли вони на битву з ворогами батьківщини, з ворогами Радянської влади.
Проводжало партизанів мало не все населення слободи.