— Квітка стримався і вже лагідніше додав: — Ця нічна розмова, бачу, не до добра. Ходи краще спати.
— Я зараз... одну хвилину... — і рука її швидко забігала по паперу.
Квітка постояв трохи і, обережно ступаючи, щоб не рипіли пересохлі від давнини мостини, вийшов.
Дні життя рахувалися тепер "Піснею": сьомого дня закінчено другу дію; восьмого — сцену зустрічі Мавки з Лісовиком; дев'ятого і десятого... ці дні видалися найтяжчими. Боліла шия, голова, плечі, ніби вона не писала, а вантажила мішки чи довбала неподатливу скелю.
На сході, погожий за весь цей час, займався ранок, місто купалося в променях, пробуджувалося галасом візників і перекупок, що поспішали першими потрапити на базар, шарканням мітел і чиїмись поспішливими кроками, а в її уяві, перед нею лежала поліська пуща, дрібний сніг помалу припорошував дерева, озеро, галявину, на якій ще недавно стояла Лукашева хата. А он і він: змарнілий, давно не стрижений, напівзодягнений, сидить під старою вербою, що сонно поспускала сиве од снігу віття. Сидить і благає свою зрадливу долю,'питається в неї поради.
Сп'янило тебе, Лукашу, кохання. Загубив ти його, загубив своє щастя. Десь блукає воно, мов туман гаєм... Але живе. Чуєш, живе! Бо ніщо в світі не зникає безслідно, надто ж — кохання. Хай ти його зрадив через свою безрозсудність, хай знехтував, — раз тобою народжене, воно житиме вічно, не в твоєму, так у чиємусь серці, а житиме, садитиме дивоцвіти на землі цій окраденій; твоє, тільки твоє, — воно виросте у велику вселюдську любов, яка знищить морок, розтопить кригу, що сковує душі невільних.
Чуєш голоси нового дня. Людино? Бачиш світанок? Він уже загорівся. Великий, кривавий. Запалав полум'ям сердець нужденних, голодних, залюблених у майбутнє, готових заради нього на велику потребу.
...До кімнати зайшов Квітка. Лариса Петрівна чи не помітила, чи не звернула на це уваги. Климент Васильович знав ці хвилини: Леся не любила, коли перешкоджали. Все ж влучив, здавалося б, слушну мить і сказав:
— Ти гориш уся, Лесю... Спочинь же.
— Горю?! Правда, любий, все життя моє — невпинне горіння. На моїх очаз{ згоріло стільки прекрасних сердець! То чому моє має тліти? Я ж — Одержима... Я клялася їхнім життям, їхньою мукою. Я мертвим дивилася в очі.
Горить моє серце. Чуєте, Люди? Його запалила іскра палкої до вас любові. Ви навчили мене ніжності і жорстокості, пісням своїм і плачам, добру навчили і злу, радощам і стражданням. Спасибі вам. Люди! Я не гніваюсь за свої муки, не нарікаю на долю. Вони дали мені сил Прометеевих, терпіння народного. Я ними житиму, я маю в серці те, що не вмирає.
Я йду до вас. Люди!
СТЕЖКАМИ "ЛІСОВОЇ ПІСНІ"
Одного літа я багато подорожував по Волині. Саме тривала робота над "Лесею" — першою книжкою майбутньої дилогії про Лесю Українку, і мені необхідно було поновити деякі враження про цей диво-край, побувати у місцях, пов'язаних з іменем великої поетеси, зустрітися з людьми, які її знали, бачили, слухали.
Літо було у розпалі, пора стояла погідна, тепла, на луках косили трави — над селами, над обійстями стояли солодкі пахощі свіжого сіна, квіток, повітря бродило терпким ароматом молодої глиці, ситнягу, очеретів, що зеленими островами виднілися на тлі голубих волинських озер.
У Скулині, далекому, загубленому серед дрімучих лісів селі на Ковельщині, мені зустрілася група учнів, що так само подорожувала Лесиними стежками. У розмові — куди хто їде далі — один з учнів сказав не без гордості: "А ми в Нечімне, туди, де Леся Українка написала свою знамениту "Лісову пісню"..." Я чекав, що хтось поправить хлопця, та ніхто й не збирався цього робити, тож довелося взяти цю місію на себе.
Яким же було здивування школярів, коли вони почули, що нічого подібного, "Лісова пісня" написана зовсім не тут, не на Волині, а далеко від неї, аж по той бік Кавказу, в Кутаїсі. "Як же?" — тільки й кинув хтось, однак заперечувати не насмілився, власне, заперечувати не було чим.
На жаль, це не перший випадок, коли написання шедевра української літератури адресують на Волинь. І не тільки діти, а, буває, й дорослі, навіть ті, хто мав справу зі школою, літературою.
Чому це так?
Насамперед, звичайно, від незнання історії літератури, а головне, на мій погляд, від зачарованості самою драмою. Краса описаної у ній природи, звичаїв, побуту, багатство пісень, легенд, повір'їв та переказів так зачаровують, що справді не залишається сумніву щодо місця написання твору.
Місто Звягель — нині Новоград-Волинський, де народилася Леся Українка, — стоїть на мальовничій поліській річці Случ, серед гаїв та дібров, воно не раз згадано у віршах та листах поетеси. З Новоград-Волинського Лесині батьки змушені були переїхати до Луцька, а вже потім вони оселилися під Ковелем, де прикупили собі землі, посадили великий садок, завели сяке-таке господарство. Село називається Колодяжне — від колодязя, що колись стояв при дорозі.
Леся дуже любила Колодяжне та його околиці. Вона разом зі своїми подругами, — одна з них. Варвара Йосипівна Дмитрук, дожила до наших днів і багато розповідала мені про малу Косачівну, — купалася в тиховодих озерцях, рвала квіти та плела віночки, співала розважливих волинських пісень.
Ой чи так красне в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише...
...Одного разу Косачів запросили до Скулина, що кілометрів за п'ятнадцять від Колодяжного. Стояла чудова погода, літо, Ольга Петрівна зібрала своїх малих і поїхала.
По кількох днях перебування в Скулині Леся і Михайлик відпросилися в матері до Нечімного — урочища за кілька кілометрів од села. "Отам-то вже напевно побачу ту мавку", — думала Леся. Мати відпустила малих разом з пастухом, дядьком Левом. Яка то була радість для Лесі та Михайлика! У дядька невелика хатина, геть уся обвішана різним зіллям, неподалеку криничка, де така смачна вода, навколо стільки квітів, птахів, білок, такі могутні тут дерева — очі розбігаються, дух захоплює!
"Коли прокинутись рано та глянути — здається, все пливе кудись на казкових легких каравелах. Потім, як підніметься сонце і зійде туман, відкривається дивовижна картина: тиховоде, вкрите килимом з ряски озеро, оточене зеленими, як рутвяний вінок, берегами, за ним вільшина, а далі ліс, що переходить у густий сосновий бір і тягнеться хтозна-куди..Я стояв, зачарований красою. Коли б зараз, через стільки літ, мене запитали, що я бачив, уперше опинившись біля озера, я відповів би: тишу. Так, насамперед побачив тишу. Вона була голубувато-зеленого кольору. Нечімне — одне з рідкісних в наші часи місць, де не чути пострілів на зорі. Сама природа потурбувалася про його захист — заховала далі від людних місць, оточила непрохідними лісами та заростями. Та й відому тут легенду про те, що той, хто прийде до урочища із злими намірами, буде або затягнутий трясовиною, або залоскотаний русалками, по-моєму, створила так само природа, аби застерегти людей од нерозумних вчинків.
...А в думках бриніло — з того ж таки листа: "І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам'ятаєш? — у дядька Лева Скулинського".
"У дядька Лева Скулинського". Що це: справжнє прізвище? В такому разі нам буде відомий прототип одного з головних героїв "Лісової пісні" — там теж "дядько Лев"; чи, може, звичайне означення місця мешкання знайомого Косачів?.. Тоді чому з великої літери? Друкарська помилка? Ні — згадалося — в оригіналі Лесиною рукою написано так само... Отже, прізвище. Отже, "дядько Лев" з п'єси — це той же "дядько Лев Скулинський", у якого ночували Косачі.
На Волині рідко зустрічаються прізвища, які б походили від назви села чи міста. Там більше — за родом занять або за якоюсь іншою прикметою... Як бути? Треба перевірити.
До Скулина повернувся опівдні.
— Скажіть, чи е у вашому селі Скулинський? — звернувся в сільській Раді до жінки-виконавця.
— Аякже?! — здивувалась вона. — Всі ми Скулинські.
Саме цього я найбільше боявся. В роздумах скоротав ніч, поклав скоріше добиратися додому, до архівів, аби з їх допомогою уточнити.
Вранці ми сиділи з головою колгоспу на ганку, чекали машину. День видався ясний, безхмарний. Напередодні почався сінокіс, село здавалося безлюдним — на світанку всі пішли на луги, на ферми. Раптом долинули якісь звуки.
— Чуєте? — насторожився я. — Десь грають.
— Грають, — підтвердив голова. —Є тут у нас один старий...
Тихін — так звали старого — жив майже поруч із сільрадою. Коли ми зайшли, він сидів у "чорній" половині хати. Перед ним на ослінчику лежали дуже схожі одна на одну сопілки, їх було, мабуть, з тридцять. Тихін перебирав їх загрубілими, неслухняними пальцями, клав на коліна і, вихопивши із жаровні розпечену прутину, мистецьки пропалював у сопілці дірочки. Дірочки були малесенькі, акуратні — в рядок.
Ми привіталися, але відповідь почули не одразу. Спочатку лягла на купку ще одна готова сопілочка, а вже потім піднялися на нас вицвілі очі. Дідусь був сухий, щуплий.
— Драстуйте, — відповів м'яким, глухуватим голосом.
— Майструєш? — запитав голова.
— Майструю.
— А до тебе ось чоловік. Здалеку.
— Коли з добром, то сідайте, — запросив Тихін. Голова незабаром пішов, і ми залишились удвох.
— І давно ви їх робите, діду? — запитав я.
— Хе! Давно. Літ, певне, з півсотні. Ще як пастушком у Левка Кукохи був та й навчився... Пасем, бувало, в Нечімному, то він все майструє, все майструє... Добрий був чоловік Левко. Співучу мав душу. А що вже знав усякої всячини... — Розмова захоплювала старого. — То був чоловік! — вів далі він. — Землю знав, як свої п'ять пальців. Один пан кожне літо їздив до нього. І з дітьми, бувало.
— А як звали його, як прізвище того пана? — запитав я, мабуть, дуже хвилюючись, тому що Тихін глянув на мене підозріло, усе ж відповів.
— Косачем звали. Здається, Петром...
У мене дух перехопило. От так несподіванка!
— Як, ви сказали, прізвище Левкове?
— Кукоха. Левко Кукоха.
І він повідав про нелегке життя хлібороба. Левко був бідняком. Земля звісно яка. Пісок піском. Але він і пісок той любив. Ніхто в селі — та й околицях — краще нього не міг вгадати погоду, ніхто так не знав властивостей трав і квіток, як знав їх Левко.