— Пролито море крові... За що!.. Жили б у мирі та береглися б разом од ворогів...
— Для того ж, певно, й виникла ідея унії... — несміливо на те озвався Юліан.
— Ні, друже, унія була панам потрібна, щоб загнуздати нею козацьку вольницю, — сказав Тарас. — Не братства прагли унією, а, навпаки, підкорення. Хто лізе в душу братові і топчеться по ній ногами, не брат уже, а ворог і супостат!..
— Це правда.
— Ти чув, щоб хтось з католиків став уніатом? Тож-то! Не єдності пани й ксьондзи хотіли, а лиш приєднання, не дружби, а поневолення. Тепер нехай попробують того самі, відчують власним серцем, за що боролись козаки!
— Відчули вже. Господь скарав гординю... Пропала Річ Посполита!
— Самі тепер не вирветесь. Міцні кайдани царські.
— А ви?
— І ми... Налий іще по склянці, та й розбігатимемося. Час пізній...
— Треба — разом, — сказав рішуче Юліан.
— Гуртом, як мовиться, і батька легше бити?
— Повстали б разом!..
— Славно!.. Перемогли б, скажімо, самодержавство, і що тоді? Пани й кріпацтво знову?
— Не знаю... Вольность...
— Шляхті?.. Всіх вимітати треба: царів, панів, жандармів!.. А людям — волю! Кожному, хто б він не був, від Балтики до моря Чорного!
— "Щоб усі слав'яне стали добрими братами і синами сонця правди"?
— Звідки ти взяв слова ці?
— З вашого "Єретика".
— А хто ж тобі його давав читати?
— Те я забув...
— Ну й добре, — сказав Тарас, вдоволений з такої відповіді. — Гукнути б нам якоїсь, та пізно вже! Хай іншим разом. Згода?
Юнак кивнув. Прискалив хитро око:
— Батьку, а ви таку чували? — І заспівав:
Зародила, верба груші,
А берізонька пруття;
Не вір, дівко, козакові,
Як він каже: "Візьму тя"".
— Не чув, їй-богу! Певно, якась подільська?
— Наша...
— Співай, співай!.. Воістину нєсть їм числа!..
А ніч стояла тиха. Не по-осінньому ласкава й тепла ніч...
За кілька днів, зустрівшись із Костомаровим, Тарас повів з ним мову про Юліана.
— Ні, ні, — відмахувався Микола. — Не вірю я полякам!
— Чому?
— Ми довго з ними тузалися. Не вірю, й край!
— Ну, билися — було за що, — стенув Тарас плечима. — А зараз одна рука нас по голівці гладить...
— З поляками нема про що балакати, — стояв незрушно Костомаров. — Вони завжди...
— Збираєшся побудувати слов'янськими ж таки руками оновлений і вільний світ, а із поляком про це боїшся погомоніти. То з ким же ти у батька чортового, Миколо, будеш будувати? З панками нашими того не втнеш, їм тільки б повне черево!
— Гаразд, — промовив нехотя. — Зустрінуся, поговорю... Хоч путній хлопець?
— Путній.
— Нехай прийде до тебе сьогодні ввечері, я теж прийду.
— Миколо, ти не сердься, — сказав Тарас примирливо. — Самим царя не скинути...
— А треба?
— Що?
— Скидати...
— І знову ти за рибу гроші! — скипів Тарас.
— Тобі все зразу хочеться, одним ударом...
— Був би ти кріпаком, то знав би, як тяжко ждати волі, — похмуро сказав Тарас.
Помовчали. І розійшлись.
— Ти ж не забудь! — гукнув Тарас, оглянувшись, і помахав рукою.
Забув чи ні, але прийшов увечері... на другий день. Похмурий і невдоволений.
— Ти ніби сам себе привів на шворці, — пожартував Тарас із нього і заходився біля самовара, позиченого в господаря.
Микола змовчав. Сів на стілець, узяв зі столу якийсь малюнок і пильно став його вивчати.
Аж тут з'явився і Юліан.
— Панове, добрий вечір...
Микола встав, подав студенту руку, ще й вимучив подібне щось до усмішки. Назвав себе, підсунув йому стілець.
Розмова в них не клеїлась, і, щоб змочити її, принаймні гарячим чаєм, Тарас зняв чобота, поставив його, як міх, на самовар й почав роздмухувати. Сипнули іскри, діло пішло жвавіше.
— Хлопці, та що ви третесь-мнетесь, немов шинкарка, яка боїться давати в борг! — не витримав уже за чаєм, слухаючи балачку їхню про хтозна-що, окрім, звичайно, діла. — Ну ж, говори, Миколо, що маєш йому сказати. Ти ж, Юліане, розкажеш іншим разом про свій Немирів...
Бачив, що Костомарову страх як не хочеться розкрити душу перед поляком, що він себе притримує, немов ступити має на ледь замерзлий льодок ставка. Нарешті професор зважився і так почав єднати пана Юліана до Товариства святих Кирила та Мефодія:
— Латинці, німці та англосакси — всі купи держаться, а ми, слов'яни, кожен йдемо шляхом осібним, а то, бува, і в супрязі з якимось ворогом, тягнучи чужого воза...
Тиша стояла довга, трудна.
— Що ж тут порадити? — спитав студент.
— Нам треба робити те, що інші... — озвався глухо Костомаров.
— Ти не крути, скажи йому, що думаєш, — напав Тарас на нього. — Світити хочеш, а каганець під стіл ховаєш.
Костомаров зиркнув зацьковано, щось буркнув собі під ніс і неохоче мовив:
— Найперше треба зібрати всіх учених людей-слов'ян до одного товариства... Поки почнуть щось там робити, нехай найперш познайомляться, повідають свої потреби, недолю й долю... А згодом вже й до діла можна братися...
І знову стало тихо. Студент був явно вражений. А Костомаров аж почорнів.
— Це Товариство проторувати має шлях у майбутнє, до федерації усіх слов'ян, — озвався знову. — Коли між нами скрізь запанує згода, коли збагнемо ми силу єдності, коли освітимо народ наукою, тоді вже створимо одне слов'янське державне тіло, чи федерацію... Під одним православним царем і в одній православній вірі всі поєднатись маємо...
— Ось тобі, бабо, й весілля! — гукнув Тарас, схопившись з місця. — Ти хочеш усіх слов'ян убгати в попову хату?
— Не думаю, щоб хтось погодився задля науки й утопії про федерацію зректися своєї віри й народності, — сказав, зітхнувши, Юліан. — Та й цар... Ніхто не схоче ходити в нього на повідку.
— Там, далі, видно буде. До того ще далеко, — пішов на згоду Костомаров. — Найперш потрібно слов'янську силу, слов'янський світ звернути на спільний шлях, до праці задля єдності!..
— А там усіх накриють цар з православієм? — спитав не дуже чемно Юліан.
— Даремно ти приплів царя, Миколо, — сказав Тарас. — Це пугало всіх розжене ще далі, ніж зараз є!
— Хтось мусить же очолити.
— Народ собі дасть раду і без царів. Республіка — ось досконала форма держави, влади й волі!
— А як же бути із федерацією? — спитав одразу ж Юліан. — Щось не .збагну...
— До неї ввійдуть республіки. Як незалежні, вільні і рівноправні члени, — сказав Тарас захоплено. — Дожити б до того дня!..
— Так не кричи, Тарасе, — спинив його Микола. — Вікно, дивись, одчинене... Спасибі тобі за чай, — підвівся. — І за приємну бесіду... І вам, юначе, дякую, — звернувся до Юліана. — Не проводжайте! Я сам; тут близько...
Вийшов — немов утік.
— Тяжке то діло — братство... — сказав Тарас, приймаючи зі столу склянки. — Стільки ворогували!..
— Я не сподобався йому, напевно, — сказав юнак, підводячись.
— Не ображайся. Діло це небезпечне.
— Знаю. І ви також не гнівайтесь...
— За віщо на тебе гніватися? — розвів широко руки. — Що ж то за Товариство, коли не вільно в ньому сказати те, що думаєш!.. Ти йдеш уже? Я проведу.
Надворі було безлюдно й місячно. У вітті тьмяно сяяли хати й окремі вікна.
— Може, пройдемо в сад, що за костьолом, глянемо на сивий Дніпр? — спитав Тарас.
— Це можна.
Вже на горі, милуючись величним видом Дніпра й заток, що зблискували у тихім світлі місяця, Тарас спитав про те, що мучило його давно:
— Якби у нас повстали, підтримали б поляки там, за Віслою?
— Не знаю... — сказав юнак одверто.
— А ти спитай у тих, хто знає. Згода?
— Чому б і ні, — всміхнувся. — А як же "вчені люди" і все таке?
— Розмовами ніхто ще волі не добував. Тут треба щось надійніше... Яка краса! Ти тільки глянь! — вказав рукою в далеч.
Стояли довго мовчки, схвильовані чарівним світом ночі...
Дніпром униз плив човен, як білий привид...
За думою дума роєм вилітає;
Одна давить серце, друга роздирає...—
спливли рядки з його послання Гоголю. Обняв за плечі Юліана й сказав з пекучим болем:
— Пропало все! Ми билися, ми мордувалися — і вскочили у сіть кріпаччини й самодержавства. Отак-то, пане брате!..
...Вночі на Київ випав пречистий перший осінній сніг. Тарас прокинувся, немов відчувши ту переміну в світі. А може, й те його збудило ще до зорі, що спать лягав із думкою про цей прийдешній недільний ранок. За час своєї подорожі аж на Поділля і на Волинь він скучив за цими днями в Києві, які назвав околичними або людськими. Відколи він у місті, неділі всі та празники, коли трудящі люди відпочивають, присвячує знайомству з ними, зустрічам з простим народом Києва, що тулиться в своїх хатках по дальніх глухих околицях.
На вулиці його чекав Сенчило-Стефановський, який, хоча й не часто, складав йому компанію у цих приємних, та іноді і небезпечних мандрах.
— Ну, як твої поляки? — спитав, подавши руку.
— Бояться нас, як Костомаров їх, — сказав Тарас. — Побачать, що є нагода, схопляться й собі за зброю!
Грузнучи в пухкім снігу, минули ринок.
— Знову на Куренівку? — спитав Сенчило.
— Може, до човнярів та до рибалок? Моста зруйнуй або спали, і в їхніх руках Дніпро...
— Це правда. Недаром там жандарми часто крутяться і нишпорки усюди носа тичуть.
— То кепсько...
— Я їх знаю усіх в обличчя. Випроваджу! Не первина.
— Ти там бував?
— Аякже! Забув, як ми з тобою брали човна з вітрилом?
— Коли пливли на "чорну раду" під Межигір'я?
— Згадав...
— Таке, Олексо, не забувають. Тоді я був неначе чистий зошит: усе вбирав, записував... Я довго так, Олексо, чекав того побачення із Україною!..
— Я місяць жив у Петербурзі, та й то летів до Києва, немов на крилах...
— Глянь, глянь, який Дніпро сьогодні! — гукнув Тарас, побачивши з гори ріку, весь білий Труханів острів і ліс за ним на видноколі.
Вода, — густа, аж чорна, — текла між білих забережнів, і в ній пірнали весело яскравопері селезні й сіренькі їхні подруги... Засніженим, тонким ще льодом ступали гордо чорні дзьобаті ворони...
— Немов чиновники у сюртуках, — кивнув на них Олекса.
— Обсіли всю Україну, цідять із неї кров, — сказав Тарас, згадавши, скільки людей в мундирах він зустрічав, мандруючи. — П'явки, губителі всього живого...
Змеркла краса зими. Втішатись вони могли, забувши хоча б на мить недолю свого народу.
— Треба ж було згадати лихе поріддя... — бурчав Тарас, рушаючи вниз, на Поділ.
У шинку, куди зайшли поїсти й погомоніти з окільним людом, було ще майже порожньо. В кутку сидів сліпий жебрак із хлопцем-поводирем, а трохи ближче — гурт плотарів, що добирались з півдня в свої краї на Тетереві або на Ужі.
— Рано...