Моя душа знемагала й плакала, коли зустрічалося горе, нещастя, каліцтво, недуга. Серце відає — таке не повинно бути! В корені життя — любов і радість для всіх…
Довго мовчав дід Радько, заплющивши очі. Усміхався невидимим думам. Провівши долонею понад квітами, ніби приймаючи від них цілющу силу, якось легко зітхнув.
— Ти знаєш, який сьогодні день? — запитав так, мовби й не було попереднього запитання.
— Субота, — здивовано відповіла я. — Шосте липня! А хіба що? — Несподівано прийшло осяяння. — А, ось воно що… Нині — вечір на Купала…
— Гарно, доню, гарно. Не думала про таке, а прибула вчасно. Це ще один знак, що тебе давно чекають…
— Хто?
— Знову ветхі запитання. Забудь, хто та що. Хіба знаєш про себе — хто ти?
— Трохи знаю.
— Те, що знаєш, лише вивіски, написані родичами, а потім тобою. А глибока суть людини — за сімдесят сімома замками. Археологи розкопують глибоченні товщі, щоб торкнутися черепків наших пращурів. Коренева суть людини незміряно глибше похована в надрах душі.
— Ніч на Купала… Хіба це не забобон? Хіба не казочки минулого?
— Що саме забобон? — жартівливо перепитав дід Радько, і ворон на його плечі розплющив око, замахав крильми. — Тихо, Кара, заспокойся… Незабаром дамо тобі кашки…
— Дід Ргадько! Кашки, кашки! — втішно забурмотів птах, знову заплющивши очі.
— Квітка папороті, скарби під землею… всяка чортівня, — перераховувала я подробиці народних переказів та легенд. — Чи в цьому є якесь раціональне зерно? І чому ви кажете, що я прибула вчасно? Хіба ця ніч особлива?
— Особлива, доню. Кожен день особливий. Навіть кожна мить — неповторна.
Дивина! З пам’яті зринули слова пісні дідуся Миколи: "Горить, ряхтить таємна мить, у всеосяжність пломенить…".
— Чим же особлива ця ніч? Чому її так шанували пращури?
— Рівновага ночі й дня. Космічні терези. Особлива точка бігу землі довкола Сонця. Прадіди спостерігали, що в цю ніч відбуваються великі зміни в силовій напрузі рослинного світу, міняється їхня енергетика, як сказали б сучасні дослідники. Це ніби гребінь сонячної хвилі, найвищий підйом зусиль природи. Зумієш зачерпнути в цю ніч згущеної сили — матимеш захист на цілий рік.
— А день? Хіба є різниця — в цей день чи вночі?
— День — теж особливий. А ніч — незамінна. Вночі тисячі зірок дають свою силу. І відкривається те, що закрите при сонці. Побачиш сама…
— А квітка? Невже є квітка папороті? Або щось таке… якесь явище, котре породило чудову легенду?
— Приходь увечері, доню. Все побачиш сама. Сходи до села. Заспокой подругу, батьків. Скажи, що дід "Редько" (хай кличуть, як знають, хоч і горшком, аби в піч не саджали), що химерний відлюдник обіцяв тобі відкрити секрети деяких трав і квітів. Що ти переночуєш у мене. Все буде добре, вони знають, що я не кидаю слів на вітер. Про наші розмови краще мовчати. Розумієш сама…
— Розумію, діду Радько. Можна вас так називати?
— До вподоби Радько — клич так. Моє діло привести тебе до криниці, де ти нап’єшся водиці. Хе-хе! Я вже починаю віршами гуторити. А тепер — бувай. До вечора. Кара, проведи гостю до хатки. Йди за ним, доню. Відчиниш двері, на столі знайдеш яблука. Білий налив. Поласуй, доки дійдеш до села. А Карі даси кашки, у печі в горщику упріває. Відхилиш заслінку — побачиш. Увечері, після десятої, будь біля хати. Прийдеш сама.
— Ргусалія, кашки! — загорлав крук, зриваючись з дідового плеча. — Ргусалія, кашки!..
Галя та її батьки зацікавлено розпитували мене про зустріч, я ухильно сказала, що знайшла діда в лісі, що він обіцяв мені оповісти про таємниці трав, запросив на вечір для розмови. Подруга — я це бачила — була розчарована, проте нічого не сказала.
Коли сонце сідало за обрій, я була біля дідової хатки. Він стояв на порозі в чорному бавовняному піджаку, в полатаних штанях, босий. Призахідні промені багрянили дідову сивину, і він був святковий, урочистий, не дивлячись на убоге вбрання. Ворон сидів на груші, вспокоєний, задоволений, переступав з ноги на ногу.
— Вчасно прийшла, доню, — сказав дід. — Ходімо. Квітка-цариця чекає тебе.
Він сказав це просто, буденно, але в мені щось колихнулося, ніби в грудях запекла гаряча хвиля, зануртувала. Задихнувшись від хвилювання, запитала:
— Яка… цариця? Я не чула про таку квітку.
— Не чула, а мріяла зустрітися з нею, — пояснив дід.
— Коли?
— Еж хотіла знати, де "центр" рослинного світу? — Дід Радько по-змовницькому підморгнув, задоволено засміявся. — Хіба не так?
— Ви й це знаєте?
— Чому ж не знати?
Думка металася в пошуках раціональної відповіді — як він міг знати про мої бесіди з прадідом? Звідки в мене враження, що знайомство з лісовим характерником давно відома подія, котра відбувалася вже не один раз?
— Ходімо, доню, — заспокійливо мовив дід, беручи мене за руку. — Нащо шукати відповіді на кожне явище? Тріпатися в павутині думок, ніби знесилений метелик. Невже так цікаво, чому приємно пахне троянда і огидно блощиця? Мільйон життів не вистачить, щоб розгадати всі ребуси життя. Йди до основи. До того, без чого дихати неможливо.
Ми рушили лісовою стежиною. Хутко спадали сутінки, поміж чагарями котилася темно-синя імла. Хащі дихали теплом і тонкими пахощами суниць та грибів. Радько повернув зі стежини вбік, впевнено ступаючи босими ногами по глиці й шишках, ніби й не відчував від того жодної незручності.
Йшли довго, та час для мене зупинився. Ліс прозорішав, поміж стовбурами заблимали окремі зорі. Куди він мене веде?
Нарешті стіна лісу залишилася позаду, ми вийшли до болота: у спокійних водах колихалися зірки. На сході жевріла жовтогаряча заграва.
— Що там? — пошепки запитала я.
— Місяць. Незабаром зійде. Він тепер вповні, — скупо одвітив дід. — Сідаймо ось тут, на кручі. — Він показав мені місце, сам вмостився поруч. — Не боїшся?
— А чого боятися? — тихенько мовила я, хоч насправді відчувала тремтіння в тілі й душі.
— Люди бояться того провалля, котре в їхньому серці. Провалля між їхнім незнанням і таємницею. Бояться переступити те провалля, бо там можна загубити оцей-го щабель, на якому нині стоїш. Затямила? Цей втратиш, а хто скаже — чи є інший в сутінках тайни? Знаєш, що було ось тут, де ми сидимо, літ з тисячу тому? — Він зненацька повернув розмову в інший бік, і я розгубилася. Не очікуючи моєї відповіді, Радько тихенько вів далі: — Тут жили відлюдники-ведуни. Наш хутір прадавній, назва йде ще з тих дохристиянських літ. Коли князі почали мечем і вогнем прищеплювати чужинецьку віру, найстарші ведуни відійшли в пущу, зберігаючи давні сонячні звичаї. Не перечили попам, але навчали молодих юнаків та дівчат, котрі мали нахил до ведунства, лікувати людей. Візантійці не стерпіли цього, одного вечора на лісовий скит налетіло кілька сот дружинників. Пощастило врятуватися лише одному, найстарішому ведунові. Це був мій пращур…
Дід замовк. А в моїй уяві палахкотіла заграва далеких років, чулися передсмертні зойки мудреців, котрі не воліли зігнути шию під ярмо чужинецької віри. Чому вони не зуміли використати досвід і знання для захисту й перемоги? Адже вони були дома, в спільноті з народом, котрий поважав їх, в єдності з природою. Яким чином їхня мудрість знічевіла перед натиском чужоземних догм і забобонів? Чи, може, й мудрості якоїсь особливої не було?
— Все було, доню, — звільна озвався дід, і я вражено відзначила, що він відповідає на мої роздуми. — І мудрість була, і сила була. Та недуга виявилася сильнішою. Хіба це диво? Хіба здоровенні хлопаки не хворіють, не згинаються від мізерних бактерій чи вірусів? Прадавні ведуни й старійшини народу не готові були до підступу й дворушності чужих зайд, щирість і довірливість привели до поразки…
Над обрієм викотився багряний місяць. У водах болота заграла іскриста доріжка. Гучно заспівали багатоголосу симфонію жаби.
— Північ, — шепнув дід. — Уважно стеж перед собою. Бачиш ось тут зарості папороті?
— Бачу.
— Там з’явиться цариця-квітка.
— Невже правда, що папороть…
— Тихо. Не карайся запитаннями, доню. Цариця-квітка живе в кожній найдрібнішій рослині, як і в кожній клітинці нашого тіла живе повна людина. Збагнула? То й гаразд. Цариця зберігає в собі всю мудрість мільйонів літ. Згадай, що рослини живуть практично вічно. Який же у них має бути досвід! Та ти й сама вже підійшла до такого розуміння. Наступний крок — торкання до квітки-цариці. Дивися не дивлячись… Слухай не слухаючи…
— Чаклунське проміння місяця ткало мерехтливе мереживо, понад болотом попливли ніжні, ледь помітні тумани. Під широкими листками папороті блукали тіні, іскрилися розмаїті вогники — іскорки роси чи, може, світлячки?
— Квітка-цариця прокидається, — почулося зітхання діда. — Зосередься, забудь себе…
Із сутінок поміж травою проклюнувся блакитний паросток, замиготів, запалав, роздвоївся, розтроївся, шугнув угору. В цілковитій тиші викинув сім пелюсток, а поміж ними — віяло золотистих і сріблистих тичинок. Квітка похитувалася, пульсувала, хвилювалася, ніби язичок полум’я над горючою нафтою або спиртом. Дід Радько потис мені руку.
— Бачиш?
— Бачу, — ледь чутно прошепотіла я.
— Якщо вирішила стати вогняною, — суворо проказав дід, — торкнися цариці-квітки. Вона передасть тобі свою силу і право діяти, як квітка. Тобі відкриється все, що знають квіти, все, що вони можуть і хочуть. Торкнися її. І тоді ти вічно йтимеш до неї… Вічно йтимеш до неї… Крізь кільце вогню… І кожен — хто з тобою — теж має пройти цю дорогу…
І я в забутті торкнулася пелюсток квітки-цариці…
Із сутінок, із мерехтіння зірок та іскринок виникає легка постать юнака, ніби зіткана з місячних променів. Тіло не прикрите жодним вбранням, лише квітки — ніжно-червоні, рожеві, блакитні, білі, золотисті, багряні, бузкові, ніжно-фіолетові — виникають і тануть на його чолі, щоках, грудях, руках. Він став по той бік цариці-квітки, простягнув руки до мене, і запахи літнього степу прокотилися, війнули понад нами.
— Вітаю тебе, батьку, — почувся тихий вібруючий голос, ніби скрипка заспівала у просторі. — Вітаю тебе, дівчино.
— Радуйся, синку, — розчулено сказав дід Радько. — Привів тобі подругу. Вона теж піде стежиною вогню.
Мовчить заквітчаний, дивиться. З очей зоріють сині фіалки, тремтить струна серця, намагається сприйняти чаклунське ладування ночі, збагнути звичним розумом і буденним чуттям.