Солоно платив за м'ясо й сало, за хліб і горілку, щоб тільки козаків поставити на ноги.
Найгірша біда з квартирами.
Хоч шведська армія й невеличкі козацькі полки займали чимраз більше сіл і хуторів, більше, ніж на це воєнні плани дозволяли, годі було кождому чоловікові дати над головою дах.
Робили курені зі снігу, як ескімоси, обливали водою, сніг ледянів, і в полуднє, коли сонце блисло на годинку, ті домівки сіяли, як з алмазу.
Сонце, сонце! Воно не замерзло, воно світить, як світило тоді, коли нас не було, і як світитиме, коли нас не стане Сонце, сонце!
І в людських душах розгорювалася нова надія, і, немов іскорка з-під попелища, добувалося наверх, жевріло, михтіло, палахкотіло те, що в чоловіці найсильнішого є: охота до життя, до боротьби за його, до побіди.
XXI
Самого Гадяча москалі не здобули.
Зацілів на горбку замок, з високими вартовими вежами, обведений грубим муром і глибоким ровом. На мурі стояли гармати, а в порохівнях лежали кулі і порох.
В погребах бочки старого меду, гори сухарів, колеса воску і лою. В складах чимало сукна, скір, кожухів, заліза й олова.
Гетьман був дбайливий хазяїн.
Щолиш в Гадячі переконалися шведи, що він їх не заманював пустими обіцянками, і щолиш тут зрозуміли велетенські страти Батурина.
Гетьман зі своїм двором замешкав на замку, король також. Він нездужав. Мав відморожене обличчя. Та незважаючи на те, об'їздив села й хутори, в яких стояли його батальйони, і часто-густо навіть Піпер не знав, де його шукати. Старий канцлер голову собі сушив, укладаючи скрутні дипломатичні плани, а коли запопав короля і став звірюватися йому, король буцімто вислухував уважно, а тоді завдавав питання, яке з тими мистецькими мереживами затійливих думок не мало ніякого зв'язку. Піпер працював над тим, яким би то чином короля Августа перетягнути на свій бік і погодити з Лещинським, а король питався, кільки миль буде до Веприка і кільки гармат може бути у Зінькові. "Це прецінь eine Flohfestung [106] — правда?"
Піперові зі злості жили, як посторонки, на висках набігли, але його уста всміхалися солодко, і він, розкладаючи безрадно руками, виправдовувався, що не знає навіть, чи є на світі який Зіньків та Веприк.
— Треба знати, ексцеленціє, треба знати! Вони для нас під теперішню пору важніші від Лондона й Парижа.
Кінчилося тим, що король казав собі подати Аякса і з двома-трьома трабантами або з яким недосвідченим молодим хорунжим, як окаянний, чвалав полями на те, щоби, стрінувши московську патрулю, звести з нею божевільний бій.
— Нашому наймилостивішому, мабуть, мороз на мозок б'є, — сердився Реншільд.
Піпер затикав долонями уші.
— Ексцеленція чули, що я сказав? — питався його Реншільд.
— Ні, не чув. Мені мороз вдарив на уші, — відповідав Піпер.
Левенгавпт курив козацьку файку, до якої привик, і хвалив собі, нарікаючи тільки, що тютюн надто крепкий.
— А ви що на це, генерале? — підступав до нього Реншільд.
— Я — нічого, — відповідав Левенгавпт і пускав таку густу хмару диму, що Реншільд кривився і, чхаючи, зневажав не лиш український тютюн, але й цілу Україну.
— Я гадаю, — казав тоді Левенгавпт, — що другого такого героя, як король Карло, Швеція вже не буде мати, а що герой так само, як і геній, ненормальний, бо незвичайний, себто не такий, як другі люди, так треба нам погодитися з тією гадкою і — мовчати.
— Мовчати, коли чоловік бачить, що король нас у погибель веде?
— Куди не поведе — піду. А ви — це вже не моє діло.
— Але ж бо я не бачу ніякої цілі, щоб король дальше посувався на схід, — гарячився Реншільд. — Це його туди Мазепа тягне; чорт його знає пощо!
— Ви сумніваєтеся в вірності козацького гетьмана?
— Не сумніваюся, але й не вірю старому лисові. Пощо він Апостола пустив? Кажуть, Апостол тепер у ласках в царя і до гетьмана також якісь там листи пише. А кождий лист можна так написати, що одно вичитає адресат, а друге невтаємничений у шифри чоловік. Це вже краще від нас ексцеленція Піпер знає.
— Знаю, — відповів Піпер, — знаю, що гетьманові можна довіряти у всім. Маємо найкращих закладників у наших руках, старшинських жінок.
— Щонайкращих, це правда. Між ними є дійсно дуже гарні, — заспокоювався Реншільд.
— Правда? — підморгував до нього лівою бровою Піпер. — Правда? А скажіть, будь ласка, котра вам більше подобалася — Чуйкевичева чи Обидовська?
— Тая чорнявка, Мручкового ад'ютанта дружина чи любка, теж гріха варта, — відповідав, складаючи губи, як до поцілуя, Реншільд.
— Ех, ексцеленціє! — підморгував Піпер. — Бережіться, щоби ви на цій війні не попали в полон!
І розмова сходила на тему жінок, так близьку лицарському серцю.
— Чи ваша милість дійсно короля на схід тягнуть? — питався Орлик гетьмана.
— Так, намовляю його.
— А не краще б нам повертатися на захід fr-шукати зв'язків з королем Станіславом?
— Король най шукає зв'язків з нами, якщо він ще може яких зв'язків шукати, — різко відповів гетьман. — Для нас важніше шукати зв'язків з Запорожжям. Запорожці на захід за нами не підуть. Добре, коли у Гадяч продеруться. Це одно. А друге — нам важно, щоб ворога виперти з України і війну перенести на його територію. Війна — це найприкріша конечність, а для країни, у якій бої йдуть, більшого нещастя не може бути, як вона. Україна досить поранена війною. Пора гоїти рани.
Орлик мовчав.
— А козаки що? — питався гетьман, не підводячи очей. Орлик розказував про втрати, спричинені походом і морозами, згадував, кілько людей приблизно погибло в сутичках і кілько лежить у лазаретах. Не забув і про міщан. Їх також померло чимало від недуг.
— Від чого ж тії недуги беруться? — питався гетьман. Орлик вказував на гнилу воду в Псьолі. Трупи у воді гниють, сотні стерв валяються на леду. Вода смердить, люди анижем її заправляють, не помагає. Ще яка чума прийде. Гетьман брови хмурив:
— А ранені?
— Шведські хірурги помагають нашим. Відрубують ноги й відпиловують руки, ходять червоні, як різники.
— Так ї в Ромнах було, — завважив гетьман.
У Гадячі ще гірше, ніж у Ромнах. Люди божеволіють з болю. Божевільні по городі снуються і проповідують про прихід антихриста, про кінець світу і про Страшний Суд. Не оден хоробрий козак, що вславився у боях, лазить тепер рачки, як дитина.
Гетьман дав рукою знак, що досить.
Він був хоробрий у бою, але в час миру не міг навіть дивитися на кров.
— А народ?
— Народ, як все і скрізь. Робить, що мусить. Де його присилують москалі, там він з ними тримає, а де ми, там з нами. Що йому другого поміж двома потугами робити? Зловлять москалі такого, що з вашою милостею тримав, карають, зловимо ми, що за царем пішов, теж по голові не погладимо. Безоружному народові найгірше; з ним таке творять, буцімто в нього навіть душі немає.
— Так, так. Горе недержавному народові! Щолиш у своїй власній державі він свою власну волю мати може. Того я і хотів... Та мене не розуміють... Може, зрозуміють колись.
XXII
Мотря, її сестра Ганна Обидовська і гетьманів сестринець Войнаровський на замку зустрілися. Мотрин муж, Іван Чуйкевич, все поза хатою бував. То біля гетьмана, то на роз'їздах, то з власної волі по канцеляріях, шпиталях та магазинах волочився. "Того, де не посій, там він і уродиться, — казали про Чуйкевича козаки. — Змарнів, ніби сім днів не їв, а товчеться, як навіжений". Чуйкевич, так само, як і Мотря, про ніщо другого не думав, лиш про теперішню велику потребу. Всю енергію вкладав у діло, будучність для його не існувала, треба було перетривати теперішню важку хвилину, а там — що там! Про себе не дбав. Хіба Мотрею журився, бо вона на себе не зважала, недосипляла і недоїдала, в очах чезла. Як тії четверо на хвилину зійшлися, то були ніби созвучний акорд. Чотири душі, як чотири тони в мінорному акорді.
— Король на Веприк лаштується і гетьмана взиває, — говорив Войнаровський.
— І на Веприк підемо, і скрізь. — відповідала Мотря.
— У Веприку наші з москалями засіли. Багато крові поллється, — журилася Ганна Обидовська.
— Може б, перемовити наших. Може би, до них кого післать?
Войнаровський жалісно подивився на неї. Відчував її м'яке серце і її охоту втішатися життям, і біль, що життя таке невтішне.
— Гарно! — поверталася до неї Мотря. — Пора б тобі змінити свою вдачу. Світ твердий, м'якосердного роздавить.
Ганна перестрашеними очима гляділа на сестру.
— Коли б ти зо мною в лазарети ходила, — казала дальше Мотря, — то, може, стала би не тою. Там ти й побачила б, що воно таке життя.
Ганна паленіла, почуваючи свою слабосилість.
— Бог мені свідком, Мотренько, що не можу. Ти ж бачила, що сталося зі мною.
— Треба побороти себе. Мусимо зробитися сильними.
— А Христовий закон?
— Христос терпів, заки воскрес во славі. І перші християни страдали, заки християнство поширилося в світі. В їх терпінню була велика сила, більша, ніж у ворожій побіді.
— Більша, але сумна, а в побідників радість. Я люблю радість, а боюся смутку.
— Радість зі смутку виростає. І смуток великою силою буває, він нас за серце бере, не дає в маленькій радості маліти.
Чуйкевич дивився на Мотрю, як на ікону.
Молився очима до неї.
Всі четверо ніби забули про землю, буцім тіло не мало вже ніякої сили над ними.
Думкою були одержимі. Думкою про велике діло, яке збувалося ціною великих терпінь.
Свої терпіння, свої жертви з найкращих днів життя вважали непомірне малими, якщо їх рівняти до народних жертв.
XXIII
Саме тоді, як Войнаровський минав церковну огорожу, почув за собою голос:
— Андрію, пане Андрію!
Озирнувся і побачив Обидовську.
— Звідкіля це так рано, Анночко? — спитав.
— З церкви, — відповіла. Очі її сіяли розмоленим блиском, і на цілому обличчі розлилося те благе тихомир'я, яке людині дає свідомість, що вона поєдналася з Богом.
— Побожниця, — промовив Войнаровський, цілуючи руку Ганни.
— А так, щоби ти знав. Ходила помолитися за вас, грішників нерозкаяних.
— За мене також? — спитав. Не відповіла, тільки глянула на його так, що й відповіді не треба.
— Уважно, Ганнусю, уважно! — крикнув і подав її руку, бо мало що не спотикнулася на вишморганому закруті.
— А що, — правда, що краще вдвійку ходити, як одинцем, — жартував.
— Як коли і як з ким, — відповіла, спираючися на його рам'я...
Гадяч гудів. Всі двори, вулиці, майдани були переповнені народом: шведами, поляками і козаками.
Іржали коні, допрошуючися ранніх оброків, ревіла на майданах худоба, люди бігали, волохаті від інею, і перекликувалися всілякими мовами.
Над городом висів туман з димів і випарів.
Сопух і згар дер по горлі й викликував кашель.