Тут же зупинились і мінроти двох сусідніх батальйонів. Начальник артилерії полку наказав звести на цей раз усі міномети докупи, щоб випробувати Чернишів метод швидкісної стрільби. Понад десяток стволів стали поруч. Це вже була розкіш, яку полк міг дозволити собі. Вже не треба було розтягувати вогневі засоби на кілометри по фронту, прикриваючи най-дошкульніші місця. Сьогодні гарматам і мінометам було тісно.
Чернишеві на час артпідготовки випало бути старшим, тобто командувати з'єднаним вогнем усіх трьох мінрот. Сагайда жартома охрестив його "капельмейстером зведеного оркестру". Але Черниш зараз був глухий до Са-гайдиних жартів. Хоча він з готовністю прийняв на себе обов'язки старшого, відчуваючи, що вони йому під силу, проте хвилюватись не переставав протягом цілого дня. Відповідальність, лігши йому на плечі, мовби напнула всі його мускули й нерви і залишила їх надовго в такому стані.
Вогнева позиція була майже готова. Черниш розташував її по самому дну балки, захищеної від противника крутим горбом. В круглих вогких ковбанях-ячейках
358
стояли міномети всіх трьох рот. З'єднані в одну батарею, виструнчені в голодний, хижий ряд, вони набули особливо грізного вигляду, наче навіть виросли калібром.
Обслуги дружно працювали. Перевіряли механізми, ставили віхи, прокладали останні ходи сполучень. Зліва до вогневої прилягав ліс, і стрункий молодий дубняк заходив косяком на саму вогневу. Найвища група дерев, ніби навмисне, стала якраз навпроти Сагайдиного взводу. Треба було валяти стовбури, поширюючи сектор обстрілу, створюючи перед кожним мінометним жерлом широкі ворота на захід. Іншим разом Сагайда, безперечно, надувся б на Черниша, доводячи, що той по-дружньому всукав йому найгіршу ділянку на вогневій. Але сьогодні Сагайда прийняв це як належне. Черниш поставив його на перший взвод, яким раніше сам командував. Для Сагайди це було почесне і неабияк тішило його самолюбство. Адже чомусь саме йому Черниш передав свою улюблену спадщину, а не молодому офіцерові Маркевичу, який напередодні прибув у роту з резерву. Маркевич прийняв від Сагалди 2-й взвод — "найлегший", найбільш вишколений.
— Сідай на готове, та, дивись, не відпусти гайку, — повчав Сагайда Маркевича, передаючи йому взвод. — З такими гренадерами тобі й море до пупа. А я не женуся за легким хлібом, піду на 1-й, до молодих громадян...
— Я теж не шукаю собі легкого хліба, — ображено зауважив на це Маркевич.
— Не шукаєш, а коли дають — бери. Бо, значить, так треба. Значить, вважають, що мій хребет міцніший за твій. Тобі, бач, галявину Черниш виділив, а я маю ліс корчувати.
— Можу вам допомогти, — запропонував Маркевич.
— Коли можеш — давай, щоб швидше розквитатись. На тому й зійшлись. Тепер бійці обох взводів дружно наступають на дубняк. Сагайда, розчервонівшись, теж гасав з сокирою по вогневій, хвацько накидався на дерева.
А по схилу горба все глибше входили в землю ординарці, телефоністи, спостерігачі сусідніх батарей. Навіть Маковейчик, який завжди уникав земляних робіт, сьогодні натер собі чесні мозолі. Звичайно, замість того щоб длубатися в цій важкій австрійській землі, хлопець волів би краще пройтися на руках по вогневій, поборюкатися з товаришами або, задерши голову, гайнути лісом, що, брунькуючи, виструнчився поблизу. Як там, напевае, чудово! Озера, птахи, співи... Гуде весна в лісі, зазирав до Маковея в тісний, просякнутий вогкістю окоп, кличе-викликає: кидай лопату, хлопче, випурхни з своєї нори на світ божий, гайнімо степами-лісами! Покажу тобі свої дива, напою тебе березовим соком, засинію до тебе пролісками!..
— Геть, не заважай мені, — гука Маковей сусідові-зв'язківцеві, що проситься до нього в прийми. — Дай лишень розмахнутись!..
— Ти вже й так вибехкав по груди...
— А що ж! Може, це я вже останній окоп рию, для історії залишу!
— Давай на пару...
— А цього б ти не хотів? Який ласий на дурницю! Бачиш мої мозолі?
— Бачу... Теж історичні?
— Теж!
В цей час з КП батальйону, захекавшись, прибіг Шовкун. Тільки-но він влетів на вогневу, всі зрозуміли, що зараз почують якусь радісну звістку. Вона тремтіла в теплому, розм'яклому погляді санітара.
— Ясногорська повернулась! — гукнув Шовкун, сяючи чомусь на Черниша. І всі бійці, як змовившись, глянули на Черниша. Лейтенант почервонів і, хмурячись, кинув офіцерам:
— Пішли пристрілюватись.
XIX
Забравшись з командирами рот на вершину горба, що здіймався перед вогневою, Черниш терпляче вів пристрілювання. Як завжди в таких випадках, бив лише один міномет. Сьогодні честь пристрілювати ціль випала обслузі Дениса Блаженка. Стоячи внизу і тримаючи в руці дефіцитну димову міну, Блаженко дивився звідти на офіцерів так, ніби чекав сигналу вчинити землетрус. Але Черниш не спішив з командами. Зараз не було чого спішити. Після кожного пострілу наставала довга пауза — офіцери неквапно розглядали ціль, радилися, вели підрахунки.
День стояв чистин, кришталево прозорий, з далекою видимістю. Мерехтливе повітря м'яко струмувало, наче підлизуючи своїми рухливими течіями потойбічні висоти, бліндажі, далекі дерева. Все це пливло, пропливало кудись і в той же час залишалось на місці. Фронт принишкнув, як перед бурею, лише зрідка де-не-де ліниво гухкали гармати. Черниш знав, що завтра вони загомонять інакше — сьогодні артилерія ще тільки приміряється, б'ючи з удаваною безсистемністю та скупістю, щоб не накликати завчасно підозри противника.
Все, що думав зараз Черниш, якось неминуче пов'язувалося з Ясногорською, все, що він робив, уже мовби присвячувалося їй. Певно, Шура і в гадці не має, як її прихід позначається на чиїйсь діяльності, на чиїхось настроях... Повернулась!.. Невже вона справді з години на годину може бути тут? Іноді Чернишеві це здавалось малоймовірним, як виблиск золотого сну. Коли випадала вільна хвилина, він нетерпляче озирався з свого пагорба на дорогу, що звивалась попід лісом до села, в полкові та батальйонні тили. При цьому щоразу ніяковів, думаючи, що сусіди-офіцери догадуються, чому йому не лежиться біля них. А вони, заклопотані пристрілюванням, зовсім не помічали його хвилювання.
Дорога, на якій мала з'явитись Ясногорська, жила нормальним фронтовим життям. В напрямку до передової рухалися групи якихось бійців; проскакав верхи начальник штабу з кількома помічниками та ординарцями; виповзла на узлісся артилерійська кухня, запряжена славнозвісним верблюдом, єдиним на всю дивізію, який дійшов сюди від самої Волги: ось із-за повороту вилітає на конику Хаєцький, за ним одна по одній витягуються підводи, навантажені боєприпасами. Може, Шура приїде з ними? Але на возах, окрім їздових, нікого нема. Що ж це таке? Де вона так довго затрималась? Хома грозить комусь канчуком, збиває верблюда з дороги... Ще хтось їде... А її нема. Нема. Нема.
— Але ж палить, — скаржиться до Черниша один ч його колег, капітан Засядько, розстібаючи комір. — Якби оце сюди хоч з відро пива-холоднячка...
— Толстиков уже й без пива клює, — посміхаючись, кивнув Черниш на свого правого сусіда, що, уткнувшись головою в руки, уперто змагався з налягаючою дрімотою.
Вони щойно кінчили пристрілювання і, задоволені наслідками, лежали втрьох край горба, знічев'я перекидаючись млявими фразами. Давалася взнаки втома останніх днів. Не хотілося зводитись, важко було навіть поворухнути розморене теплою млостю тіло. Сонце припікало. Воронки, що вранці масно чорніли по полю, вже давно посіріли, пожухли. Черниш, поклавши голову на планшет, і собі заплющився...
— Чудова, — чує він поблизу. "Про кого це? Звичайно, про неї... Сьогодні всі думають про неї, всі чекають її".
— Хто — чудова, капітан?
— Позиція, кажу, чудова, — пояснює Засядько. —І до противника палицею кинути, і прикрита добре...
— А так... Чудова, — тихо згоджується Черниш, думаючи зовсім про інше. — Чудова... Чудова...
— Стоп! — капітан зненацька вхопився рукою за шию. — Здається, крапнуло! Ще! І ще!.. Толстиков, прокинься!
— Що таке?
— Дощ!
Офіцери, пожвавівши, витягнули, як хлопчаки, долоні перед собою, радісно подивилися в небо. Високі хмарки були майже непомітні в ньому, танули в білій синяві. А тим часом дощ напускався, крапотів наче з ясного неба. Зашумів понад лісом, наближався тисячним кришталевим шерхотом, легко подзвонював у верховітті.
Черниш перекинувся горілиць, підставив обвітрене, пошерхле обличчя приємним краплистим ударам.
— Ви бачили таке: сонце і дощ!
— Сліпий дощ!
— Чому сліпий? Навпаки, ясноокий!..
Дедалі рясніше й рясніше бризкало на руки, на обличчя. Від кожної краплини радісний лоскіт перебігав струмом по всьому тілу. Вже навкруги над лісом і вигорбле-ними полями замерехтіли міріади блискучих перлистих шнурків. Наче небо, граючись, весело стріляло тонкими незліченними чергами, і кожна краплина-куля, проносячись у тій черзі, сяяла, сліпила очі. Чернишеві здавалось, що після цього весняного дощу все одразу буйно зазеленіє, заквітує. Пригадав, як торік в Трансільванії, знемагаючи в горах від спеки, бійці виглядали хмар... Ріки зостались внизу, струмки зостались внизу... Води, води!.. А небо було безводним, жорстоко-блакитним. Потім одного дня встала з-за обрію дощова хмара. Порозстелявши на гарячому камені плащ-палатки, бійці збирали в них довгождану вологу. Потім ділили. Черниш поділився з Брянським навпіл... Який то був життєдайний, незабутній довіку напій!
Дощ напускається. Ніхто й не думає ховатися від нього. Чути, як на вогневій скаче, лящить Маковейчик:
Дощику, дощику, припусти
На бабині капусти,
На дідове сіно,
Щоб позеленіло!..
— Маковею! Де ті капусти? Де те сіїю? Глянь, австрійська земля навкруги!..
— Все одно! Хай і вона зеленіє!..
Черниш, мружачись, посміхався до щедрого неба. Намагався вгадати, де застане цей дощик Ясногорську. Чи в санроті, чи на дорозі сюди... А вона в цей час уже сплигнула з коня на його вогневій. Комбатів ординарець, женучи "впорожні" засідланого коня своєму "хазяїнові", десь підхопив і Шуру попутно.
Весь світ засяяв. Сонце світило, наче крізь сріблясту млу, дощ густішав і тоншав. Раптом над самою головою небо заграло. Милозвучно, потужно, свіжо. Уперше в цьому році загримів грім. Наче загомоніли, стоячи десь високо за блакитними хмарами, дивізіони есес.