Шош троха ми си відбивали, але не всі. Я відбивався, й мене вранено. Я впав і лише вигів, шо Головача смолєки присіли, лиш не знаю, ци го вбили, ци нє. Вигів–сми лише, шо зброю ви' него забрали — пушку, пістолети і рогатину. А витак знепритомнів я та й кіко так лежєв — не знаю… Тепер устав–сми, але йти мені кєшко.
Олекса пішов до місця бою.
Великої битви, мабуть, не було, але все ж лежали два трупи, цілком голі. Видно, смолякам мало було утримання пана Потоцького.
Олекса перевернув мертвих лицем догори. Обличчя були незнайомі.
— Хто то? — питав Пилип'яка.
— Не знаю я нікого, бо ту не було мені знакомих.
Довго мовчки стояв Олекса над трупами. Стояли мовчки й хлопці. Тільки Пилип'як не міг стояти і сів.
— Шо ж, — тихо й чітко сказав Довбуш. — Тра поховати. Рийте могилу.
Орфенюк і Михайло взялися довбати бартками. Не підходяще було се знаряддя для копання землі, й справа посувалася мляво. Олекса сказав:
— Довго так будете копати? Виверніть смереку — і буде вам готова могила.
Михайло подивився на Довбуша й спочатку не зрозумів, як це можна вивернути з коренем таке величезне дерево. Але бачить, що Орфенюк не дивується, пішов і собі шукати смереки.
XXI
…Оце, мабуть, кінець… Що зроблю зі сімома душами? А нових… поки набереш… та ще які будуть?…
Низько опустив голову Олекса. Тяжко було розставатися із мрією стількох літ, здавати на склад усю свою діяльність і сказати собі: всує старався, всує клопотав…
Ну що ж… Видно, доля така. Розпущу отсих хлопців, най ідуть, куди хочуть. А сам подамся з Єленою у Молдаву. Куплю ґрунт, і нехай бідна жінка хоч трохи одпочиває. А там далі видно буде. Може, обставини інакше складуться. Може, вдача людська відміниться, як припруть добре пани…
Підняв голову. Зітхнув. Рішення було прийняте і… і якось одразу все по–іншому освітилося. Гляне на хлопців — а вони наче чують всі. Гляне на гори і думається: та чого ж я й досі тут? Мені ж уже треба бути в другім місці…
Дивиться, як то хлопці моцуються коло смереки, а вона стоїть. Тільки злегка вершиною колишеться.
Олекса усміхнувся.
— Ано–ко, уступітси.
Хлопці стали набік. Олекса підпер плечем деревину й потис. Тривожно заметалась то туди, то сюди вершина, а з одного боку з–під землі, наче щось велике і горбате, почало вилазити коріння. Щось там рвалося у землі, якісь пута, що, мабуть, сковували оте звір'я.
Трудно і важко підіймала смерека один край свого коріння. Вершина почала описувати дугу величезного радіуса. Спочатку поволі, потім скоріше, скоріше і з шумом опустилася, ламаючи гілля, на землю. Під корінням одкрилася досить глибока яма.
Хлопці дивилися з захопленням. Пилип'як, так той аж роззявив рота. Михайло покрутив головою.
Тіла убитих принесли і поклали в яму. Почали присипати землею, але Олекса припинив.
— Доста! Шє треба смереку присипати. Берітси за галузе. Хлопці взялися за гілля й почали тягти. Олекса підняв вершок. Потім присів і підставив плече. Потім наче підкинув трохи дерево, блискавично обернувся й підставив спину. На широкий чотирикутник кептаря м'яко лягло дерево, як у постіль.
Олекса поволі ступав, хлопці тягли за гілля — і скоро смерека стала рівно.
— Обсипайте землев.
Хлопці обсипали землею коріння й утоптували ногами.
— І що вона — прийметься? — питав Михайло.
— Видев, нє. А може, трохи підтримається, коли коріння багато лишилося.
— Та–ак…
Михайло чомусь особливо довго протяг це слово. Потім показав рукою:
— От сюди Польща?
— Польшя.
— А сюди Угорщина?
— Угоршіна.
— А ось туди Волощина?
— Ає…
— Так–ак… Ану, пане отамане, іди сюди на часину — я щось хочу тобі сказати.
Відійшли. Михайло хвилювався.
— Що ж, пане отамане… Видно, у нас тут діла не буде. От скільки я вже тут, а що з того? Чи ти нещасливий, отамане, чи ляхи тут у вас якісь особливі, а тільки толку у вас не буде. Оце ти тепер зостався без хлопців — значить, знов нічого порядного затіяти не зможеш.
— До чого то ти все ведеш?
— А до того я веду, що хочу розпрощатися з тобою. Тільки я не хочу так, щоб утікати, а хочу добром, бо все ж ти гарна людина і полюбив я тебе дуже. Тільки тут і для тебе простору нема. От тебе до нас туди — одразу ми би тебе полковником вибрали. Що якби ти справді надумався? Я би тебе попровадив, бо я всі ходи й виходи знаю. Ходім справді.
Довбуш криво посміхнувся.
— Не вийшов би я у вас на полковника. Я тамтого краю не знаю, а тут… Кожна жила моя до йкоїс кєчери приросла. Я див'юси на верх, а мені в голові: отут тоді таке було, а тоді таке… Ні… У сім краю й кров моя, і диханє моє. Видорви мене видси — і серце розірветси, витече кров. Ні… Гуцула брати з гір не мож. Нам нічим дихати у ваших долах. Озми пструга і кинь його у ставок. За мінуту вже буде пузцем ід'горі. Так і гуцул. Отруя для нас — повітря ваших долин. Ми від віків дихаємо отсим–о.
І повів рукою довкола себе, а між пальцями йому переливався срібний потік ароматного повітря. Прозоре, напоєне смолами цілющими, випарами найздоровших трав, воно лилося з оцих вершин, з небес, підіймалося з землі й роздувало груди, а вони просили: "Ще… ще такого нектару… завжди… до кінця життя…"
І Михайло зрозумів цей жест Довбуша краще всіх його слів.
— Так… Ну… спасибі тобі, пане отамане, за все твоє добро. Прости мені, може, чим тебе вразив. Я піду звідси на Волощину. Не пішов тоді з Верланом — може би, тепер хазяїном уже був… А може, й знайду там Верлана, якщо живий, або ще наших хлопців яких. А може, наберу собі козаків там таких що ну! І приведу. Отоді ми покажемо панам.
Тричі поцілувалися на прощання — пішов собі Михайло, затягнувши:
Ой гай, мати, ой гай, мати,
Ой гай зелененький,
Від'їжджає з України
Козак молоденький…
Довго дивився услід Олекса, і наскільки вже міцна була людина, а дві сльози покотилися з очей. Чи за Михайлом, чи за всім своїм минулим?
XXII
Олекса повернув на Ясінь, а Павло ніби на Ямну, але скоро скрутив у праву руку й подався на Путилів. Не близький то був світ, а що зробиш…
Сказав Олекса Єлені своє рішення. Думав, оживиться, заблищать очі, кинеться на шию з криком "Нарешті!" — а нічого того не було. Вислухала така само байдуже, як і всяку іншу вістку, аж Олексі й дивно, й неприємно стало. "Я для тебе он яку жертву приношу, а ти…"
Потім подумав, жінка ж хвора. Нехай видужає — тоді буде вміти й говорити, і радуватися, і все.
Попрощався, казав приготовлятися поволі і пішов собі.
Коли Олекса прийшов до Криворівні, Баюрак з волохами бавили там уже три дні.
— Єк же тобі гостилоси? — питав Олекса.
— Єт… Аж нієк… Ховав–смиси через цілий чєс, не показувавсмиси нікому. Навіть у церкві не був — боєвси. Волоска ота хоругов клєта вєшталаси околицев. А Михайло де?
— Пішов на Волошшіну…
Баюрак свиснув.
— Ой га! Розсипаєтси наше товариство.
Осівся Довбуш у старого Мечівника. Се був давній приятель Олекси, порядний ґазда, сам би ніколи не пішов в опришки, але цінив Довбуша власне за ідейний напрямок його опришківства.
Так–от від цього Мечівника довідався Олекса таких новин, які одразу змінили усі його плани на найближче будуче.
Почалося з того, що Мечівничка розплакалася.
— Так знаєте, пане втамане, шо моя дочка була в Космачі за отим Дзвінчуком Стефаном.
— Знаю. Але ж бо вона вмерла.
— А вмерла, прошу пана юнація… А я йшла до Штефана, аби він віно віддав, шо за дочков узєв. А він віддав дурничку, а пару волів та й корову задержєв. "Я, — кае, — гудував твою дочку та й кошт на ню клав…" Та й шо мені тепер робити, я й не знаю… Може би, ви му, пане юнацій, загрозили, ци єк… Бо він і на вас лихо говорив.
— Чкай, жінко, — перебиває старий. — Шо там він ті говорив, то пусте, а от ігім, Оле, набік трошки — я шос єнче ті скау.
І сказав таке, від чого закипіла кров у жилах Олекси.
— У Космачі був храм. І зійшлиси у Дзвінчука, ніби у цего мого зєтя, Мочернак микуличинський і Дідушка з Річки. Та й зкєв бесіду за тебе Мочернак. Вогорив, шо крайна пора тебе вбити, шо ні смолєки, ні пушкарі ніц не зроб'ют, докив не озмутси за цес справі самі гуцули. "Вни, — кае, — усі тоти полковники — шо вни знают? Ніц вони не знают. Треба гуцулів. Я самий наберу людей". — "А я гроші дам", — кае Дідушка. "А я й людей дам, і гроші дам, і самий тих людей поведу", — обзиваєси Дзвінчук. Вни си здивували з тої бесіди, бо звідки у него можут бути гроші? Не такий вже він маєтний. Дідушка, Мочернак — таки–то багачі. Шо супроти них Дзвінчук? Жєба. А й він туда лапу простєгат.
Засміялиси Дідушка з Мочернаком нібито з жєрту, а Дзвінчук: "Ой не смійтеси, ґазди, лиш слухайте, шо вам іскажу".
І оповів їм справді таке, що мусили мати перед Штефаном респект.
Приходить до хати Дзвінчука сам губернатор яблонівський пан Колендовський й зачинає таку розмову, що от ми всі добре зрозуміли, що ніякі полковники Довбуша не піймають, доки за це діло не візьмуться гуцули.
І пан Колендовський запропонував Дзвінчукові взяти на себе організацію відділу з гуцулів.
— Їм буде платитися щоднини, а коли зловлять Довбуша — кожний дістане добру нагороду. А тобі, якщо ти станеш на чолі, буде ще й осібна нагорода. Така, якої ніхто з гуцулів не має. Я вже балакав з ясновельможним паном воєводою новгородським Йосифом Яблоновським, і він сказав — слухай, що звільнить і тебе, і всіх твоїх потомків від усяких податків, від усяких данин по вік вічний. Розумієш? Скільки не будеш жити сам, жінка твоя, діти й дітей діти — ніхто нічого не буде платити, не буде знати панщини, податків. Воістину королівська нагорода…
Це спокусило Штефана, й він дав згоду. Колендовський обіцяв незабаром виплатити значну суму, а поки що радив підшукати людей.
І от трапляється, що два сильних чоловіка, перші багачі краю, теж беруться помогти справі. Дзвінчук одразу зрозумів, що при такій оказії добре можна поживитися з усіх боків, тому заявив охоту приступити до спілки.
Мочернак і Дідушка пообіцяли зі свого боку грошову допомогу, а також участь у зборі людей. І все це було запито добрим могоричем.
Отаке оповів Мечівник Олексі.
Закипіла кров у Довбуша.
— Нехай лєхи настают на наше жикє — ну то вже… Але свої, свої… Я їх не займав, багачів. Я не ходив на їх маєтки, не брав їх вівці. Просив–сми йкос у Дідушки дурничку — терх сиру, а він і того не дав. Та я би міг, ідучи з леґінями мимо, увесь сир у него забрати, усі вівці, корови, усе його майно і саме жикє навіть… Ні… Погано я робив.