Навіть, хоча б це був і не Давид, а цілком мені чужий чоловік,— я, напевне, так само тяжко переніс би цю картину, коли людина раптом зникає безслідно з світа. Правду каже містер Патрик, що коли б ми закопали його в землю, хоча би навіть в такій далині від його рідних, як Гонконг з тим розкішним цвинтарем, що так подобався покійникові,— то все-таки у батьків лишилася б принаймні надія, що колись вони матимуть змогу приїхати на дорогу могилу, згадати свою любу дитину на тім місці, де хоч щось зосталося від неї. А тут?.. Ну, ми записали точно: 121°2’ довготи й 21°1’ північної широти, це та точка, де припинив був своєї ходи наш пароплав, щоб відбути сумний обов’язок. Але, що ж з того? Хто знайде напевне ту точку моря, де впало тіло? Можливо, що його враз однесло хвилею кудись набік. Та чи й впало воно до дна? Чи не підхопили його враз ті страшні морські почвари й чи не понесли його в своєму череві, не знать куди?..
І знову я згадую свою особисту незаміниму втрату. І вперше напала мене думка, чи я довідаюся хоч колись, де саме лежите ви, мої дорогі? Чи ж буде мені можливість постояти навколюшках на ваших могилах, відчути те щось, що зосталося в тих місцях від вас?
Ох, яка туга на серці!..
І всі притихли на пароплаві. Видко, кожний замислився над таємничою долею людини взагалі, або згадав когось зі своїх дорогих небіжчиків. А вже бідний містер Патрик,— так той зовсім приголомшений. Як він прохав, чи не можна повернути назад з покійником до Гонконгу, бо ще було недалеко, або принаймні, щоб довезли тіло до Маніли, пропонував і великі гроші на якусь благодійну ціль, але не можна...
"Життя — для живих!" — сказав капітан, розводячи руками.
Ну, та що вже говорити? Не можна навіть сказати нашого теплого останнього привітання — "земля пером!"
Нехай же, молодий мій приятелю, твій Бог "упокоїть душу твою зі святими"...
— — —
Як міцно струсила всю мою душу несподівана Давидова смерть! Й досі ще не можу отямитись. Навіть ці страшні звістки, що приносить телеграф з Європи, падають на мою збентежену душу, як зерна на незоране поле. Але ж сьогоднішній переляк пасажирів має для себе цілком певний підклад. Бездротовий телеграф "Йоката-Мару" прийняв депешу, що Австрія оповістила загальну мобілізацію, тобто покликала до війська всіх тих чоловіків, які не були вже в дієвій армії, а вважалися запасними. Це вже — майже фактичне оповіщення війни. Отже, переляк ще збільшився після того, як телеграф перехопив німецьку депешу, щоб всі німецькі військові судна йшли негайно до своїх портів. Це вже явно свідчить, що не тільки Австрія готова до війни, а що вона піде в гурті з Німеччиною.
— — —
Тяжко сідати за свої записки. Голова повна сумних думок, а серце — в тривозі.
Вже два дні, як проїхали ми Манілу, де я виступав лише для того, щоб попрощатися з містером О’Фонелем, до якого я так повен щирого й теплого почуття, й який — я це добре бачу — також полюбив і мене. Я спробував умовити його, щоб він не вертався, а їхав би разом зо мною до Австралії. Все ж одно — в Японії йому нема чого робити, а їхати до рідного краю просто не можна, коли він по переконаннях "антимілітарист" — тобто людина, що визнає неможливим для себе брати якусь участь у війні й вбивати собі подібних людей. Крім того, він ще не може вертатись і через те, що не хоче боронити інтересів Англії, а його рідній Ірландії ця війна не загрожує. До всього ж, ще спочатку, як тільки ми зазнайомились, він сам признавався, що йому дуже кортить подивитись, як живуть люди в Австралії, тим більше, що там є чимало його земляків.
Однак містер не згодився з моїми доводами. І, очевидно, зробив, як треба. Він каже, що вважає за свій обов’язок дати повне справоздання панам Сурукчі про останні хвилини їхнього родича, якого було йому допоручено, а також мусить віддати всі його речі та гроші. А далі, трохи згодом, може він, і справді, вибереться до Австралії, бо — раз, що Японія йому не припала до душі, а вдруге — там він зможе знайти собі заробіток між своїми. Я буду страшенно радий зустрітись з містером. Ми умовились, що я негайно по телеграфу повідомлю його з Сіднея про свою адресу, а він, коли б приїхав, то так само враз мене розшукає, або принаймні сповістить.
Через містера я передав панові Сурукчі листа, в якому висловив свій щирий жаль та своє глибоке співчуття з приводу смерті його небожа...
* * *
В Манілі де будови мають переважно іспанський характер, кидається у вічі величезна сила костьолів. Люди — всяких людських порід. Своєрідна й нове враження роблять жінки, в яких одяги злагоджено з ананасової волокнини. Пан Зуараб говорить, що Маніла дає повний образ невеликого іспанського міста на материку. Особливо це підкреслюється тим, що й мова тут майже виключно іспанська. Не в’яжеться з колоритом лише те, що тут багато хинців та взагалі жовтих. Про Манілу оповідають, що тут ще й досі відбуваються бої півнів, на які місцеві мешканці страшенно люблять дивитись, а також, що тут сила цікавих танцюрень. Але ж я нічого того не бачив, тільки зокола розглянувся на місто й буду мати хоч таке-сяке знайомство з іспанськими містами...
— — —
Тепер я не маю на пароплаві старих друзів, але ж є нові приятелі: п. Свенсен, професор Кучіміто й доктор Зуараб Іскандер-Огли. Всі вони дуже цікаві й розумні люди. Але більше всіх мені подобається пан Зуараб. Мало того, що часом я просто не можу одірвати своїх очей від його чудового, мов мармурового обличчя з глибокими, як намальованими, очима,— він вабить мене до себе й якоюсь духовою шляхетністю, якимсь незвичайним делікатним благородством, тонким і гуманним, коли так можна висловитись! Свенсен захоплений його виглядом і каже, що він так уявляє собі принців з арабських казок.
Взагалі цей перс — дивовижна людина. Він закінчив петербурзький університет, потім жив за кордоном, де закінчив комерційну академію, чоловік незвичайно освічений, а тим часом — купець. Я спочатку ніяк не міг зрозуміти, як може така вихована й така освічена людина бути крамарем, їздити бозна-куди за якоюсь там овечою вовною, щось купувати, щось продавати? Але пан Зуараб каже, що від того так зле тепер і думають про купців, що здебільшого сучасні крамарі — неосвічені, а через те й нечесні люди. Особливо треба це сказати про всяких московських "Кіт-Кітичів", через яких всі, хто живе в Росії, уявляє собі купця, як хапугу, "аршинника, самоварника", якусь чорну й темну силу. А тим часом раніш, наприклад, купці були найвизначнішими носителями культури, бо, їздячи, як безстрашні герої по невідомих землях та морях,— вони не тільки привозили додому різний чужоземний крам, що зліпшував життя людей в їхній стороні,— але ж привозили й знання про чужі світи, прищепляли своїм людям здобутки тої культури, що вже була по чужих сторонах, викликали у своїх земляків зацікавленість до чужих земель та народів. Не дурно ж і перська приказка каже: "Зробити довгу подорож, все одно, що прожити ще друге життя!" Між іншим, справедливо зауважив пан Заураб, що, коли б не купці, то може на багато літ пізніше стала б відомою Європі й ця земля, до якої ми тепер їдемо, й де європейцям живеться краще, ніж в якійсь іншій стороні земної кулі...
Пан Свенсен без довгих передмов напав на пана Зуараба, щоб той посидів для портрета. З сьогоднішнього ранку він вже й почав свою роботу, яка одразу пішла дуже цікаво. А доктор, жартуючи, просить, щоб під портретом не було підписано його прізвища, бо, коли про це довідаються його старі батьки, то будуть дуже сумувати, позаяк Коран забороняє малювати взагалі живі створіння, а тим більше правдивий магометанець не може дозволити, щоб хтось змалював його самого.
* * *
На нашому кораблеві все менше оптимізму. Вже відомо, що й Росія, й Франція мобілізуються, спочатку тільки частково, а з-учора — 30-го — в Росії вже оповіщено загальну мобілізацію. Від того всі, хто сподівався на добрий кінець, зовсім повішали носи. Правда, всі ще вірять, що війна буде короткою.
Я бачу, що хоча більшість ненавидить німців, але ж всі найдужче зважають на німецькі звістки. А німці пишуть, що вони не хочуть воювати й вимагають від Росії та Франції, щоб ті держави припинили в себе мобілізацію й не вмішувались в суперечку між австріяками та сербами. В противному разі німці обіцяють за чотири тижні зовсім знищити Францію, у якої військо не хоче воювати, нема далекосяглих гармат, добрих рушниць. Англійці так само намагаються не допустити Європу до війни. Але навряд, чи все це поможе!.. В салоні біля рямців, де вішають бюлетені, як і раніш, завше цілі гуртки чекають новин. Чогось кожен гадає, що війна, хоча б вона була за десятки тисяч верст від нього, кожному може пошкодити. Я не уявляю собі, чим і як, але ж тепер я сам ще більше бачу, яке це дике страхіття — війна!..
— — —
Під’їздимо до Сінгапура. Які новини принесе нам земля?.. Море ж поки що говорить, що вчора, 1-го серпня, почалася вже Російсько-Німецька війна.
— — —
Цього разу я ліпше роздивився на Сінгапур, який ми знову-таки "обходили", а не об’їздили рикшами, бо п. Свенсен казав, що він би й не відмовився спробувати двохногого рисака, але певен, що його не видержить жодний возик. Між іншим, тут рикші двох класів: першої й другої. Зовнішнє вони виглядають майже однаково, але ж ціна різна і, коли якийсь європеєць поїде рикшею другої класи, то всі інші "кулі" , запряжені в рикші першої класи, так би мовити по-московському — "ліхачі", дуже з нього глузують та відпльовуються.
Європейська частина Сінгапура, яку ми роздивилися минулим разом, дуже невелика. Незрівнянно більшу частину міста населено тубільцями — азіатами, переважно хинцями, потім — арабами, малайцями, індусами, сіамцями і т. п. До речі — звідціль зовсім недалеко до Сіаму, де королює моя землячка.
В Сінгапурі може найбільш цікава хинська частина з різноманітними хатинками, пофарбованими переважно в улюблену хинцями синю фарбу. Хинці — видатні крамарі та ремісники.
А європейці тут незвичайно бліді й хоробливі. Кажуть, це залежить від того, що тут дуже нездорове підсоння: цілий рік — вогкість. Мали б ми тут велику неприємність, та врятувала нас цілком випадкова пригода. Свенсен поспішав зійти з пароплава й забув взяти свій фотографічний апарат.