Нічого вагомішого, так само, як і в нього.
Це все по колу рухається, усвідомлюю з жахом (і огидою до власного непогамовного запаху), — по колу, все те саме, з покоління в покоління, тільки костюми міняються… Це така пастка: коловорот занапащених життів. Паркове колесо: де сядеш, там і злізеш. Я задихаюсь, мене зараз знудить. Адька, щось завваживши чи відчувши (мій запах?), накриває мені руку своєю заспокійливою долонею, — дякую, Адюсь, так, розумію, нам час іти, але я вже мушу дослухати. Все. До кінця.
— Отож Матусевич, — просторікує наш професор (на нього мій запах вочевидь не діє!), — мав тоді цілком реальні шанси змінити своє становище, і Нінель над цим дуж-же енергійно працювала! Сама пороги оббивала, щоб його на премію висунули… А чому б і ні, по лінії КҐБ він був практично чистий, — (а це, цікаво, звідки йому відомо?..), — ну там, дрібнички, те-се, колишні дисидентські знайомства, то в кого їх не було… Головне було їх не підтримувати — так тут у Матусевича досвід був нівроку! Він же, як одружився, то й з ріднею своєю зв'язки обірвав, боявся, щоб йому не пригадали, що його дядько був в УПА. Навіть до матері не їздив — це, до речі, теж Нінель наполягла, перестрахувалася дамочка…
— Чекайте, — я тверезію вже до рівня першої чарки. — Який дядько в УПА? Таж Матусевич був родом із Хмельниччини!
І таки з Хмельниччини, точно, — це туди Влада маленькою їздила до бабусі, до батькової матері на похорон, і там чула надгробне голосіння, яке їй на ввесь вік запам'яталося… І то й був її єдиний про ту бабусю спогад, бо живою вона її справді — не бачила, ніколи.
Лисий поблажливо наставляє на мене сяючі шкельця окулярів (зараз він схожий на Берію):
— А на Хмельниччині, по-вашому, що ж, не було УПА?
— А що, була? — жвавішає й Адька.
— Та де її не було! — сміється Лисий якось уже геть по-простацькому (краватка йому зсунулася набік). — Я от із Сум родом, і то пам'ятаю, як за німців моя мама партизанів переховувала! А потім, як прийшли наші, то мені, хлопчакові, наказано було за те мовчати, щоб ні пари з уст, бо виявилося, що партизани-то партизани, та не ті… Не радянські… А вже в Матусевича на Поділлі, то й зовсім була бандерівська сторона!.. Але того дядька йому мусили давно простити, та й Нінель же була при ньому, як ходяче свідоцтво лояльности — вона ж сама з привілейованих, із номенклатурної сім'ї, батько її за Сталіна ще був на партійній роботі… Так що план у неї був чіткий — випхати мужа нагору. А тут я, хе-хе, молодий правдоруб-ідеаліст, вискакую — і прямо заявляю, що соцреаліст із Матусевича ніякий і що дарма він себе нагинає на те, до чого йому душа не лежить…
— Це теж схоже на донос, ні?
Це зривається мені з язика, заки я встигаю його прикусити, — таки ще не протверезіла. Але тепер, у зненацька розчахнутій моїми словами паузі — бездонній, і таким самим бездонним поглядом дивиться на мене Лисий, якому враз перемкнуло мову, наче я йому зацідила хуком у щелепу, — в цій дзвенячій у вухах тиші, мовби цілу кнайпу теж перемкнуло, змінили освітлення й прибрали звук, — я нарешті тверезію остаточно, весь хміль куди й дівається. Хвилиночку. Хто це на мене недавно дивився таким самим поглядом? І чого він так злякався?..
Першим умикається Адька — добродушним смішком: йому в кайф, і він одверто мною милується, бо може собі це дозволити, — тим, яка я класна і яка в мене гарна швидкість реакцій. І, оскільки Адька є той, хто платить, Лисий реаґує на поданий сиґнал — знову, хоч і через силу, зі скрипом, як зламаного механізма, пускає в рух довколаротову мускулатуру: хе-хе-хе. Дама пожартувала. А я й не жартувала зовсім, аніскілечки. І вже й знаю, хто на мене так само дивився зовсім недавно — з таким самим страхом, із ненавистю загнаної в кут тварини, — шеф. Під час нашої останньої розмови, коли я так само випадково нагадала йому про закопаного на його сумлінні трупа. Та сама реакція, один в один, геть і вираз обличчя той самий. Ой, щось ти, дядьку, крутиш, щось недоговорюєш, — що ж ти приховуєш, га?..
— Хе-хе… Погано ви собі, дорогенька, уявляєте ті часи, — він вирішує відновити поблажливий тон, і йому це почасти вдається, лиш сухі іскорки з-за окулярів потріскують рештками короткого замикання. — Якраз мою статтю сприйняли як ковток свіжого повітря! Журнал тоді ще, по старій пам'яті, вільнодумствував, останній острівець такий лишався, то вже після Нінелиного доносу і їм кисень перекрили… Нінель, бачте, мислила дещо подібно до вас, хе-хе, — (ач, який мстивий: вернув мені шпильку!), — ну, вам простимо за незнанням предмета, але жіноча логіка, знаєте… Жінки завжди кидаються боронити своїх, у цьому вони — як євреї…
Він ще й антисеміт?
— Жінки різні бувають. І євреї, наскільки мені відомо, також.
Адька знову схвально гигикає — він уже змирився з тим, що так скоро, як гадалося, ми звідси не вийдемо, і, кивнувши офіціантові, щоб прибирав зі столу, витягає назад сховані, було, до кишені цигарки й закурює.
— Можна й мені? — несподівано просить Лисий. Досі він не курив. Значить, я його таки дістала. І, схоже, непомалу. Блін, Коломбо я чи ні?.. Час перебирати ініціативу в свої руки:
— Тобто, якщо я правильно зрозуміла, Ніна Устимівна вирішила, що Ваш виступ міг зашкодити кар'єрі її чоловіка, й завдала Вам випереджального удару?
Він мовчить — наче повторно перетравлює той удар.
— В спину, — каже по паузі, затягуючись із жадібністю старого курця, аж борлак йому напинається, — і я бачу, який він втомлений. Мокрий і втомлений. І старий. — Це був удар в спину. Вона, по суті, зламала мені життя, ваша, — перекривлює з їдким посміхом, — "Ніна Устимівна"… На відміну від неї, номенклатурного поріддя, в мене ж ніякої протекції не було. Мене й посадити могли запросто — і не по політичній статті, а по кримінальній. За яке-небудь тунеядство чи хуліганство, як садили всіх, хто гучного імени не мав, — робітників, студентів, усяку політичну голоту… І пес би не гавкнув. Ви хоч розумієте, що це було таке, — (голос йому наливається вже сценічним пафосом, враження, наче він сам себе накручує) — бути звільненим за політичним звинуваченням, за "ідейні помилки"? Ви собі уявляєте хоч приблизно, як міг вижити в Києві сімдесятих мистецтвознавець, якого ніде не беруть на роботу? Як прогодувати родину з малою дитиною?.. — (тут я могла б йому зауважити, що я й сама була такою дитиною, і що нашу родину, після того як батька вкинули в дурку, годувала мама, але не думаю, що це б його збило, — він, схоже, досі триває в переконанні, що він один такий зацілів на світі). — Що це значить — поневірятися по випадкових підробітках? Писати під чужими іменами рецензії за дванадцять рублів і вважати це удачею? — (щось подібне, не виключено, може невдовзі чекати й на мене, але краще я промовчу). — Дружина від мене пішла, не витримала, теж комфорту хотіла… Як сказано у Шекспіра, — він кривить рота, як на чергове "хе-хе", тільки цим разом безгучне, — о кволосте, тобі наймення — жінка…
Шекспір, Брехт — теж якась своєрідна нувориська позолота, як на єврованнах, всі ці його цитати… Він не бреше — він тільки якось химерно фальшивить, ніби виконує свій монолог на розстроєному інструменті. А може, це отой гнівний пафос мені деренчить, заважає? Все-таки їхнє покоління зужило всі національні резерви пафосу на століття на перед, не лишило нам нічого, що б могло звучати природно, без скреготу по денці… Як то кепкувала Влада з матері — "Ну сомм лез артіст, маман!.." Ніно Устимівно, ах, Ніно Устимівно…
— А ви кажете — випереджальний удар! Підлість це, дорогенька, звичайна людська підлість! Рефлекс людоїдки, яка відкушує голову кожному, хто їй трапиться на дорозі, й двигає далі не озирнувшись! — (Я мимоволі заплющуюсь під цим градом слів — так, ніби це Влада сидить на моєму місці й змушена їх вислухати). — І власного чоловіка вона так само схрупала й не помітила! Премії йому таки не дісталось, ні тоді, ні опісля, на самий верх не пустили його, — він знову зловтішно кривить рота, — знайшлися конкуренти, на яких Нінель уже обламала зуби, не безмежні були й її можливості… Але тавро на моїй біографії ця дама зуміла поставити на багато років. Один час я був просто викреслений із життя — в повній безвиході! Розумієте? Повній!..
— І тоді вас завербувало КҐБ…
Він так і залишається з незакритим, на вдихові, ротом: стоп-кадр. Нічого не можу з собою зробити — це в мене професійна звичка до ефектів: ніби справді живу всередині якогось детективного серіалу, де мушу одночасно дбати про драматургію, і щоразу, коли трюк спрацьовує, отримую маленьку виробничу втіху. Адька, моя аудиторія (вся, що мені зосталась!), і він же й мій боковий зір, мій режисерський голос із-за кадру, оператор потойбіч камери і візажист із пудреницею напоготові, як же швидко я передала йому всі повноваження своїх колишніх контролюючих інстанцій! — видає короткий горловий звук, що його при бажанні можна прирівняти до оплесків: розумничка, своїм чіпким математичним розумом він умить склав докупи всі частини рівняння, і якби навіть і лишався ще в кого з нас сумнів, чи я справді вгадала розв'язок, а чи навмання тицьнула крейдою мимо дошки, то досить глянути на Лисого, щоб усякий сумнів розвіявся: враження таке, наче на ньому враз висох увесь піт. Як при наглій зміні сезону: вдарив мороз, і все заклякло.
Вгадала я, вгадала. Дарма він так уже покладався на моє незнання предмета, — я все-таки сотні інтерв'ю зробила, з дуже різними людьми, і в голові маю свій персональний Ґуґль. Я навіть знаю, скільки їм платили, отаким штатним сявкам-стукачам, за їхні щомісячні письмові звіти про те, що їхні підопічні ляпали за чаркою, — шістдесят рублів. Гарна цифра, подвійна Юдина ставка, — не без дотепу ж хтось і придумав. Гроші, на які, від біди, можна було й прожити. От він і жив.
В одному він має рацію: я справді не можу собі уявити, як він жив. Як таскався роками, непрошений, у гості по чужих хатах, по ще не зметених тоді новою забудовою старокиївських дерев'яних фліґельках і горищах андеґраундних майстерень, де ловив свою дрібку позиченого тепла — сьорбав насипаний господинею борщ, пив коньяк — дешевий, вірменський, іншого тоді не було, — лаяв радянську владу, оглядав господареві роботи й виголошував над ними свої ненаписані рецензії, — либонь же й натхненно виголошував, сипав цитатами, відточував стиль, — і цілий час при тому пітнів: сочив із усіх пор мутну вологу, як недодавлений сир, під гнітом свого таємного доручення… А потім брів додому — й переробляв усе почуте на "сторі" для свого капітана.