Ще не вмившись, він заявив: "Нарешті, я відчуваю себе людиною".
На п'ятий день знову прибуло вугілля, і старшина, як і перед тим, запросив добровольців. Цього разу відмінники залишилися у строю, а наперед покірно вийшли порушники. Під головуванням сержанта Кузіна вони понуро почалапали до залізниці, але в казарму повернулися чистими і з повними пазухами рум'яних яблук. Курсант Іваночко ще примудрився напхати ними кальсони.
На ранішньому догляді старшина роз'яснив суть науки:
— Ось вам ще одна корисна заповідь: "На службу не напрошуйся, від служби не відмовляйся".
Зацікавився технічною підготовкою. Танк складається з багатьох частин і механізмів, і я подумав, що для інженера-механіка їх вивчення стане в нагоді. Заняття проходять у взірцево устаткованому класі, де виставлені справдішні двигун, коробка передач, головний і бортові фрикціони в розрізі. Можна роздивитися будь-яку частину, взявши її в руки. Викладає предмет лейтенант Голомозін, який, на відміну від стройових офіцерів, не пнеться нас виховувати, а просто і наглядно ділиться знаннями. У нього панує дружня атмосфера, і відстаючих із його предмета немає.
Середній танк — це тридцятишеститонна дура, яка управляється двома важелями: хочеш ліворуч — тягни лівий; праворуч — налягай на правий. На спусках навпаки: тягнеш двома руками лівий, а танк не слухається і котиться вправо. Більшість курсантів роти призвані з шоферів і трактористів, і їм легше. Навіть Боб Чигідін, будучи школярем, гасав у колгоспі на тракторі. І тільки я, Марко і Мордаскін не водили нічого, окрім велосипедів. Але водії-інструктори з нами не панькаються: по машинах! Заводь! Уперед! Нещодавно Марик завис на днищі упоперек естакади, а Мордаскін з усього розгону так дзьобнув ескарп, що його до ранку ремонтували всім взводом. Долати естакаду Марка навчав особисто командир роти: сам сів за важелі, Марика посадив верхи на лівий підкрилок і тричі прокотив туди-сюди. Я ж не вискочив з воронки. Скотився назад з увімкнутою передачею і завів дизель у зворотному напрямку. Вихлоп пішов усередину, і я ледь не задихнувся. На водіння взводу відводиться час від сніданку до обіду, а опісля ми мусимо підтягувати гусениці, чистити до блиску трансмісію і ремонтувати пошкоджені перепони. Навчальні танки — це добиті "тридцятьчетвірки", що збереглися ще від боїв за Пярну. На морозі усе робимо голіруч, долоні зашкарубіли на підошви і вже не болять. Мастила і антифриз із днища вимочуємо дротяними "вудками" з ганчір'ям на кінці. Поки одна команда обслуговує техніку, інша відновлює зруйновані споруди. Деревину пиляємо прямо там, у лісі. Нести ввісьмох
дебелу і довгу колоду — школа взаємодії і взаємовиручки. Вага розподіляється нерівномірно: то давить на того, хто вищий, або ступив на бугорок, то стискає найменшого. Після всього до казарми повертаємося вже на другий день, не спавши і втративши обід і вечерю.
28 січня
Щопонеділка командир взводу лейтенант Сотніков проводить політінформації. Він щойно з училища і не знає, що солдат уміє спати з відкритими очима. Буває, що піввзводу спить сидячи, а він, наче папуга, втовкмачує газету "Правда". Але краще дрімати в Ленінській кімнаті, ніж тьопати стройовим кроком по плацу, куди він незабаром нас виведе. Вишикує у три шеренги і скомандує крізь зуби: "Взвоооод..., рівняйсь!.. Відставити! Бачити грудь четвертої людини, праве вухо вище лівого! Взвоооод, рівняйсь! Струнко! Напра-во! Стройовим кроком.— руш"! І ми, задираючи пряму ногу на тридцять сантиметрів від землі, щосили будемо ляскати чоботями по засніженому асфальту.
— Бадін, Штриков, — заспівуй! — скомандує лейтенант, і заспівувачі заведуть призначений марш:
"Будет людям счастье, счастье на века.
У Советской власти сила велика!"
А взвод підхопить:
"Сегодня мы не на параде, а к коммунизму на пути.
В коммунистической бригаде с нами Ленин впереди!"
30 січня 1963 р.
Цього морозного ранку лейтенант вивів нас у ліс на тактику танкового бою. Природа пишно святкувала своє володарювання на землі і в повітрі. Вночі випав лапатий сніг, і під його тягарем височенні смереки схилили віти. Голі берези вкрилися витонченим мереживом кришталевої паморозі і відсвічувались в сонячних променях казковим садом. "Лютнева глазур", — згадав я картину художника Грабаря. Командир вишикував взвод у дві шеренги і, проходжуючись у тоненьких хромових чоботях туди-сюди вздовж строю, вичитував вголос бойовий Устав танкових військ. Лютий мороз кусав за вуха, але команди розсупонити вушанки лейтенант не подавав: слушний час привчати молодих бійців до тягот і злигоднів військової служби. Командир і сам мерзнув у кашкеті, але виду не подавав: офіційно температура ще не опустилася нижче мінус двадцяти градусів.
— Хто змерз? — запитав лейтенант.
— Я! Я! І я! — відгукнувся стрій.
— Ті, хто змерз, вийти зі строю на три кроки!
Вийшли три курсанти: Яковлев, Козловський і Коротков. Лейтенант скомандував їм бігти до берізки, що одиноко щулилась на протилежному краю поляни. Збігавши туди-назад по глибокому снігу бігуни повернулися жаркими і розчервонілими.
— Є ще змерзлі? — перепитав лейтенант. Стрій промовчав, і він розпочав перевірку засвоєння матеріалу.
— Курсант Іваночко!
— Я!
— Як згідно Бойовому Уставу має діяти екіпаж, зіткнувшись раптово з танками супротивника?
— Причаїтися і продовжити спостереження, — брякнув Іваночко.
— Вважай себе підбитим! Згідно бойовому Уставу танкових військ екіпаж, виявивши ворожий танк, мусить беззастережно його атакувати!
7 лютого1963 р.
Рота вибула на плац, а я сьогодні днювальний. В казармі тихо; лише чутно, як курсант Мордаскін човгає по підлозі "маруською". Мастика смердить гуталіном, і Мордаскін розчахнув усі вікна з обох боків. Заодно потужний протяг вивітрює і продукти нічної життєдіяльності сотні молодих організмів, з вечора нагодованих перловкою. Я відстояв свою чергу біля тумбочки і сховався у Ленінській кімнаті писати щоденник. З Мордаскіним ми товаришуємо з приводу літератури. Його призвали з філологічного факультету, і він — поет. Я не великий цінитель поезії, мені достатньо щоб написано у риму. Окрім своїх віршів, у нього кілька рукописних зошитів вибраних авторів, і ми читаємо їх вголос: він Єсеніна, я — Маяковського; він — Блока, я — Роберта Бернса.
Ми подружилися відтоді, як ми заступилися за нього перед старшим сержантом Романенком, який нещодавно повернувся з Куби, і його служба перевалила далеко за четвертий рік. Очікуючи на окремий Наказ Міністра оборони, він байдикував, в наряди не ходив, на зарядку не бігав, постелі не заправляв, спав до сніданку, до їдальні ходив небритим, а хліборіз щоразу видав йому подвійну пайку масла. З нудьги Романенко розважається грою в "шух, не глядячи". Сановитий сержант — уся грудь в галантереї —підкликав молодого бійця і показав йому годинник із циферблатом, прикрашеним зеленим танком під червоним прапором на башті і з червоною зіркою на броні. Спитав: "Хочеш такий? Тож міняймося: ти мені свій, я тобі — прикрашений. Шух, не глядячи... Не бійся, не обдурю. Ось, послухай хід", — і приклав Мордаскіну до вуха праву руку. Почувши чітке тікання, той спокусився на обмін, але замість розмальованого справного годинника отримав із лівої руки пустий корпус із кришечкою від лимонаду замість циферблату. Його ж годинник був від мами, і він, дуже розстроївшись, поскаржився нам, одеситам. Ми підійшли до Романенка і Марик пояснив йому, хто ми такі насправді, і що з нами краще не зв'язуватись. Марик був дуже переконливим і старий скасував оборудку.
Мордаскін не схожий на справжнього москвича. Справжній москвич — це курсант Глєбов із першого батальону: він називає себе "пікапером" і хизується папірцем, на якому з обох боків у два стовпчики записано більше сотні жіночих імен. Хвалиться, буцім-то, всіх їх він вимахав: "Прізвищ я не питаю, але кожну пам'ятаю поіменно". Ще й бреше, що має перший розряд по самбо.
Мордаскін схвалив мій щоденник. Каже, що у мене виходить у стилі Василя Аксьонова. Мовляв, пишу щиро, але жоден журнал не надрукує, бо так про Радянську армію не пишуть. Обговорили з ним події на з'їзді письменників СРСР і погодилися, що "наших" — Євтушенка, Аксьонова, Солженіцина — цькують саме за їхню щирість.
12 лютого1963 р.
Над лісом сяє лютнева лазур, я відслужив дев'яносто шість днів, а попереду... сумно думати! Льоня прислав фотографію: він на УАЗіку поряд із командиром роти. Пише, що його залучили до розмальовки штабних карт і звільнили від будьяких нарядів. Він користується плакатними перами і кольоровою тушшю. Описав, як посадивши величезну ляпку на вже готовій мапі, врятувався, блискавично злизнувши її язиком. Наш ротний писарчук також працює перами і тушшю; я вже перехопив той нехитрий досвід і самотужки обновив текст Присяги у Ленінській кімнаті. Командир роти вчора натякнув, що по закінченні навчання може залишити мене в роті сержантом: я і відмінник, і спортсмен, і художник. Я було зрадів: чим потрапити чорті куди, краще залишитися у цивілізованому місці і у звільнення їздити до Ленінграда. Але згодом, глядячи на сержантів, засумнівався: не зможу я так запопадливо ганяти молодих. Звісно, найкраще було б перевестись до оркестру. Я вже там побував, і диригент погодився взяти на "бейний" бас. Сказав, що невдовзі надішле рапорт до штабу Округу.
На черговому занятті по політичній підготовці майор Пащенко викликав Павку до дошки і наказав пояснити суть тезису "соціалізм переміг повністю і остаточно".
— "Повністю" — означає, що з приватної власності у всенародну вже передані геть усі засоби виробництва; "остаточно" — підтверджує безповоротність революційних змін, бо Радянська армія — найпотужніша у світі, і здатна захистити соціалістичні перетворення.
— Відмінно, курсанте Шелестович, а тепер детальніше розглянемо структуру і стратегію агресивного блоку НАТО...
Тут досвідчений майор помітив, що деякі курсанти сидять нерухомо, вирячивши очі, неначе загіпнотизовані. Він тихесенько, звернувся до уважних слухачів: "Ті, хто мене слухають, продовжуйте сидіти; а ті, що сплять, — ВСТАТИ!" Перелякано обертаючи очима, підхопилося троє.
— Курсант Іваночко!
— Я!
— Повторіть останнє, що я промовив.
— Наша армія непереможна,товаришу майор!
— І про що ж це видумали, коли не слухали?
— Про вульву, товариш майор.
— А до чого тут ...
— А я завжди тільки про неї і думаю, товариш майор.
— Сідайте.