Куди лише потім не кидала доля Рафальського! Туркменія, Іркутська область, Якутія, Крим, Кубань, Дніпропетровськ, Смоленщина, Івано-Франківськ, Тернопілля і нарешті Стрийщина, село Конюхів – така далеко не повна географія місць проживання.
Його політичні погляди йшли у розріз з діючою владою. Віктор Рафальський понад усе прагнув волі – собі й Україні. Таких людей тоді не щадили. Двадцять сім років неволі, з яких двадцять – тюремні психлікарні. Найтяжча кара (20 років) за сатиричний роман.
Його звільнення вимагали Міжнародна амністія, відомі борці за права людини, в тому числі Андрій Сахаров, доктор Кай Увс Госс з Німеччини, але, як розповіла під час зустрічі Лідія Миськів, безжальна система КДБ була непохитна. З ув'язнення його витягла, поручившись в опікунстві та прийнявши до себе, жертовна жінка, член ОУН і УПА Емілія Войцехович з с. Конюхів.
Незважаючи ні на що, він творив усе своє свідоме життя. В його доробку – кіносценарії, п'єси, романи, повісті, новели, оповідання, поезії (окремі покладені на музику), спогади про пережите. Кращі вірші увійшли в опубліковану в роки незалежності книгу "Слухай, моя Україно". Побачили світ книги прози: роман "Надзвичайні пригоди трьох Обормотів у Країні Чудес", роман-поема "Зойк і лють", драма "Під дамокловим мечем", збірка пісень "Трохи музики" та багато інших.
Коли не стало Емілії Войцехович, письменником опікувалася стриянка Лідія Петриканин. Вона була, як казав сам Рафальський: "його руками і ногами, очима і вухами".
Пані Лідія займалася діловодством, друкувала під його диктовку на машинці твори, клопотала про видавництво книг, зберігала архівні матеріали, а після його смерті – хранителька літературної спадщини. Літня жінка розповіла на вечорі-спогаді про деякі моменти життя великої людини, зазначивши, що у побуті Віктор Рафальський був скромним і невибагливим, любив гостей і пофілософствувати.
Хворіючи, останні роки життя переживав, чи побачать світ його твори, чи вийдуть написані й вистраждані рядки, які можна назвати гімном людині, яка хотіла позбутися радянського минулого і прагнула бути вільною. І більше шансів було у тому, що не вийдуть.
Та в супереч системі і завдяки хорошим людям, які траплялися на його шляху, ми нині маємо змогу читати прекрасні, талановиті твори, де йому вдалося показати зсередини злочинну сутність сталінського режиму. Він писав про те, що йому боліло і про те, що він любив.
Мабуть тому чимало поетичних рядків покладено на музику, і вже піснями повертається до нас Рафальський. Автор та виконавець Михайло Золотуха зі своєю ученицею Христинкою Шоробурою виконали кілька пісень на його вірші. А також композитор поділився своїми спогадами про знайомство і співпрацю з Віктором Рафальським.
А юні аматори сцени театру-студії "Подих Мельпомени" сестрички Софія і Христина Теплі й Соломія Пелехович та Валерія Гнатишин (клас акторської майстерності Лідії Миськів) проникливо і так по-дорослому прочитали вірші, які зачепили кожного з присутніх за найпотаємніші струни душі.
Галина Данильців принесла з собою сигнальний примірник книги "Слухай, моя Україно" 1994 року видання з підписом автора. Пані Галина також звернула увагу, що портрет Віктора Рафальського має схожість з Василем Стусом. І ця схожість не тільки зовнішня, а й внутрішня, бо їхнє життя було боротьбою за місце під сонцем.
Своїми спогадами про Віктора Рафальського також поділилися: союзянка Ярослава Левицька, працівник міськвиконкому Володимир Кепич, депутат Стрийської міської ради та ініціатор відновлення меморіальної дошки на будинку, де жив у Стрию письменник – Ярослав Михайлюк, науковий працівник музею Ірина Лазурко, директор музею Галина Верес.
Почули й побачили присутні в мультимедійному представленні уривок інтерв'ю з Віктором Рафальським. Зустріч-спогад розбурхала в пам'яті тих, хто знав особисто цього непохитного борця за право бути вільним у вільній країні те, що викликало сльози жалю і радості, бажання розповісти сьогоднішньому поколінню про харизматичну людину, яка мала міцний внутрішній стержень, яка не зрадила собі й за це залишилась у спогадах своєрідним маяком, світло якого кличе до нових звершень. Помер Віктор Рафальський у 1997 році. Похований в с. Конюхові.
Наталія Карпенкова.
***
Роман життя, написаний жінкою
(З газети "Голос з-над Бугу", 10 жовтня 2016 року.)
Минуть роки, спливуть століття, а таємниця любові залишиться вічною та незбагненною. Про це можна багато говорити, писати, і не переставати дивуватись, які дива вона творить… І це аж ніяк не пафос, бо там, за колючим дротом політичних таборів, залишилась Любов, Любов до Свободи, яка і зруйнувала СРСР. Слухаючи розповідь Марії Петрощук про її подругу Емму Войцехович, з якою разом відбули Кенгірське заслання, з'являється розуміння того, які важливі уроки дає історія і якою потужною може бути "сила безсилих". Те, що видається безнадійною поразкою, обертається на перемогу. Кенгір, як і багато інших таких таборів, були одними з тих кроків, що, врешті-решт, привели нас до незалежності.
Ця дуже тремтлива історія про Маріїну подругу, справжню патріотку України, стрийчанку Емму Войцехович. Про це знайомство Марія Яківна згадує з особливим щемом, і, як пам'ять про товаришку, береже писанку, що її старанно колись розмальовувала Емма. "Я познайомилась з нею в таборах, у Кенгірі, ми всі її дуже любили, – розповідає Марія. – І якось її батько, а він був членом Української Галицької Армії, за що і поплатився ув'язненням разом із донькою, передав записку: якщо у вас є бідні дівчата, які не мають посилок, то хай повідомлять, бо в нас тут хлопці роблять в майстерні взуття, і ми передамо. Уявіть-но, вона собі жодної пари не лишила, сказала, що віддасть тим, хто більше потребує!"
Кенгірське повстання[12] дві подруги пережили разом. Страшний 1954-ий вже мало хто пам'ятає: над українцями, а їх у таборі була левова частка, знущались, як могли. Політичних каторжан тоді примушували працювати в каменоломнях і в цегельних цехах по 12 годин, але українки вперто відмовлялись від непосильних робіт. Виснажені, але сильні волею дівчата бастували, за що і потрапляли у карцер на 5 діб. "Пізніше, коли повстання було придушено, – згадує Марія Яківна, – Емму вивезли у "тайшетські" табори, а батька залишили в Караганді. Потім я мусила виїхати в Кемерівську область, там ще 5 років побути, а їй все-таки вдалось виїхати додому. Повернувшись із політичного заслання, Емма створила ансамбль бандуристок і виступала з ним по всій Україні. Я маю навіть знімок", – і показує мені чорно-білу світлину, на якій усміхнена дівчина із бандурою позує на камеру.
Відразу по приїзді на рідну Стрийщину, Емма Войцехович включилась у просвітницьку роботу. "І якось поїхали вони з ансамблем в Канів, – продовжує розповідь Марія Петрощук, – там дуже багато людей було, вони гарно заспівали кілька пісень, і їй наприкінці виступу вдалось прорватись на сцену та звернутись до людей! Але з'явився шум, бо ж там кегебісти були, стежили за ними. Почали шукати, хто-то говорить, але так і не знайшли. А пізніше ми взнали за тих в'язнів, які в психлікарнях сидять, і про Віктора Рафальського, зокрема. Він жив у Калуші, був письменником, писав патріотичні твори, і був завідувачем "Народної освіти". Але його запідозрили у зв'язках з УПА і ув'язнили, а потім запроторили в психлікарню. Дуже довго його утримували в Саратові. Дізнались про нього, коли він вже був у катастрофічному стані!"
А далі історія просто вражає і гідна того, щоб увійти у вічність, як одна з найкращих історій про кохання. Петрарку зі своєю коханою Лаурою навіть важко порівняти із цією жертовною любов'ю та самопожертвою української жінки, що вдихнула снагу до життя у політв'язня, якого визнали психічно хворим. І який усе своє молодече життя провів у психлікарні! І якби не той візит Емми у Саратов, чи дожив би Віктор Рафальський до тих днів, коли була проголошена незалежність української держави? Представившись сестрою, Емма всетаки потрапляє у психлікарню Саратова. А потім, повертаючись додому, навідується у Сокаль до М. Петрощук і та ділиться враженнями від побаченої картини: "Емма була така знеможена, знесилена, розповідала, як вразив її цей чоловік, схожий на скелет. Він промовив до неї кілька слів, і вона побачила в ньому шляхетну душу, дуже розумну людину! Я мушу його врятувати, сказала мені тоді Емма, бо він потрібний для нашої нації, така людина не може пропасти. Як ми тоді плакали і вирішили допомагати!"
Після того візиту дві подруги взяли над Віктором шефство: висилали посилки, і двічі на рік Емма їздила у Саратов. Пізніше політв'язня направили у львівську психлікарню, на Кульпарківську. А якось, згадує Марія, її подруга привезла чоловікові маленький радіоприймач. Віктор так зрадів, що хоча б під ковдрою вночі зможе щось почути. Але приймач відібрали, а його ледь не побили за цю знахідку. А потім була Вижниця, психінтернат з полегшеним режимом перебування, куди вірні подруги Марія та Емма їздили з гостиною до свого товариша. А одного разу Емма приїхала у Вижницю зі священиком, своїм земляком. І вони просто неба на території психлікарні таємно повінчались, а карпатська природа стала їм за свідка...
Із цього вижницького притулку вже незабаром Віктор втікає, а кедебістські посіпаки викликають Емму на допит та силоміць закривають її у дивному приміщенні. "Подивилась, а там темно, ніяких вікон нема, тільки горить червоне світло вгорі. Все оббите залізом, а на стінах якась апаратура. Я спочатку не зорієнтувалась, а потім пригадала, що неподалік Стрия були ракетні війська, розказувала Емма подрузі, і там зберігалась уся радіація! Дихнути нема чим, я стала біля дверей, а вони герметично закриті. Аж раптом приходить наглядач, а я питаю, чого мене тут закрили? А щоб було вам тепло, бо на дворі холодно, щоб погрілись! відповів той кедебіст. Уявіть собі! Її опромінили! вигукує Марія Яківна. А потім, коли викликали до того слідчого, і він запитав, де Віктор Рафальський, вона відповіла, що вони знають краще, де він".
А трапилось так, що пані Марія, коли везла гроші для політв'язнів, які сиділи в "психушках", завітавши до іншої своєї товаришки у Долині, випадково перетнулась там із Віктором Рафальським.