Кожне слово Гасана падало їй у мозок льодовим каменем, стискало серце жахом, наче біля ніг її раптом розкрилася прірва. Життя, що за кілька хвилин здавалося їй таким тривким і непорушним, виявлялося повним непередбачених небезпек. Отже ж, тоді і її кинуть у Босфор або надішлють до Ескі-сарая. Але тепер, ковтнувши влади і казкової розкоші султанського палацу, було б надто важко обмежитися нудним животінням в його мовчазних мурах.
— Що ж робити, Гасане? — простягла вона до нього руки, і в її тоні забриніла безпорадна дитяча розгубленість.
Гасан задоволено посміхнувся.
— Треба довіряти своїм вірним слугам і друзям, господине. Ти знаєш, що Назлі-ханум ненавиділа померлого падишаха і намагалася отруїти його. Але добитися смертної кари Назлі-ханум досить важко: вона — султана крові Османів, а не колишня наложниця падишаха. Проте я маю свідків. Їх твердження подіють вірно, як отрута гаспида, якою вона випровадила у могилу свого чоловіка.
— Хто вони? Я скажу падишахові, — схопила Настя за руку Гасана, за6увши двірський етикет.
Гасан самовпевнено розреготався.
— Е, ні, господине! Не такий вже я дурень, як ти гадаєш. За цю послугу мушу я принаймні стати капу-агою [239]. Я особисто розповім усе падишахові.
— Почекай, Гасане! Дай мені зрозуміти, розплутати... Я надто схвильована. Приходь до мене по обіді, — пробелькотіла Настя і пішла геть непевною ходою, наче хвора.
Що робити? Довіритися Гасанові або самій заговорити з падишахом? Братів він любить. Недурно помилував він їх у день свого оперезання. Вимагати їх смерті — значило рискувати всім. Самій залишитись у тіні і покластися на Гасана? Але де запорука, що згодом Гасан не зрадить її так само, як він зараз зраджує Назлі-ханум, з якою кілька років тому робив корисні справи. Проте заправив він небагато, а небезпека зростає, наближається щохвилини. І Любка вже доповідає, що кизляр-ага вчащає до Назлі-ханум... Адже не кохання вабить євнуха до старої султани...
І знов щось різонуло в грудях льодовим ножем...
В цю мить з-за кущів сірої мімози в золотавих гронах квітів вистрибнув широкогрудий вовчук, а за ним вибігла розкуйовджена дівчина в червоному ізарі. Побачивши її, Настя стріпнулася, і несподівана думка майнула у неї в голові.
— Іди сюди, — покликала вона.
Дівчина ступила кілька кроків і зупинилася.
— Не бійся! Іди сюди! Та ближче! — кликала Настя, і голос її бринів м'яко, без звичної владності.
Дівчина боязко наблизилася і схилила коліна.
— Приходь сюди завтра опівдні з обома вовчуками. Падишах хоче їх бачити. А коли він спитає, звідки ти і як потрапила до сералю, — розкажи йому, як Джафар-баша відібрав у вас останнє. Розкажи, як вас вигнали з саклі, як продали саклю, маслини — усе.
— Так, господине, але ж не один Джафар-баша був такий здирця, — урвала дівчина. — І Огюз-баша, і Фаргад-баша — всі однакові.
— Огюз і Фаргад давно померли. Навіщо плямувати пам'ять померлих, коли це не допоможе живим? Слухай, що я тобі кажу. Це ж на твою користь, — з усмішкою вкрадливості і нетерплячки пояснила Настя. — А Джафар-баша ще й досі живе у Діарбекрі і знущається з бідних людей. І падишах нічого не знає. Падишах — добрий, він забороняє башам хабарі, а баші дурять його... Тільки дивись, не згадуй інших башів і не кажи, що ви тікали до Факр-ед-Діна у гори, бо Факр-ед-Дін — зрадник і бунтівник. Кажи, що батько і мати померли, а ти знайшла притулок у родичів і жила в них, аж поки тебе не продали у рабство через Джафар-башеву пожадливість. Головне — не лякайся, кажи до пуття й до ладу. Пригадай заздалегідь, як і що було. Тоді падишах відпустить тебе на волю і дасть грошей. І ти повернешся додому і житимеш краще, ніж у дитинстві.
Дівчина підвела на Настю очі і вся засяяла такою вдячною і щасливою усмішкою, що Настя мимоволі всміхнулася і приклала палець до вуст, помітивши чорного євнуха.
Довелося Любці побігати того дня: її ганяли і до Алі-баші, і до ходжі Омера, і до шейх-уль-Іслама, і до Гасана. Про що говорила Настя з вельможами — не знав ніхто у сералі, але муфті пішов додому з грамотою на багатющий вакуф, Алі-баша поспішив до свого палацу і одразу надіслав падишахові у подарунок десять сніжно-білих арабських коней, а ходжа Омер довго ходив із кутка в куток, покручував вуса і, забувши звичну поважність, мугикав легковажну пісеньку франкських матросів.
Ранок минув у щоденних звичних турботах і справах.
Опівдні набігла хмаринка і бризнула на Стамбул недовгим весняним дощем. І золотава курява над містом розтанула у синьому сяйві неба. Повітря стало вогким, , свіжим і п'янким, як молоде вино. Був кінець лютого, початок весни. Пінії узялися світлою пухнатою зеленню нових паростків. Розквітало юдине дерево. Падишах милувався Босфором і задоволено посміхався, пригадуючи подарунок Алі-баші.
Біля альтанки, на гірці, вже стояла дівчина в червонім ізарі і намисті з мідних монеток на ремінці. Побачивши султана, вона розгубилася, впала навколішки і сховала обличчя в долонях. Опасистий Гасан, злякано відсапуючись, ховався за спину Алі-баші і не помічав, як розважає Гюль-Хуррем і візирів своїм переляком.
— Устань, дівчино, — наказав падишах. — Покажи мені своїх вихованців.
Дівчина підвелася і здушеним голосом покликала вовчуків. Падишах поляскав їх по шорстких зашийках і спитав, звідки вона. І дівчина, впіймавши погляд Гюль-Хуррем, заговорила, час від часу полохливо позираючи на падишаха великими димчасто-чорними очима.
Видно, багато передумала вона й пережила за ніч, тому що слова її бриніли якоюсь незвичною силою. Осман слухав, інколи уривав її короткими запитаннями, наче бачив, як виганяли з саклі бідну родину, як забирали останню козу, годувальницю напівголої дітлашні, як викочували діжку допіру витиснутої олії. Плакали, верещали діти, чіплялися за синій материн серпанок, за подертий червоний ізар, коричньові від засмаги, кучеряві, чорноокі і білозубі. А потім тижнями блукали по дорозі, схудлі, жалюгідні, простягали до подорожніх палички-рученята і ридали біля придорожніх водограїв, іноді попухлі, начеб налиті водою, а іноді прозоро-безкровні з попільно-сірими губами і потойбічним променястим поглядом, який вже не бачив ані людей, ані милостині, ані запорошеної смоковниці над головою, ані гірського кряжа на обрії...
— О негідники! — скрикнув Осман, коли дівчина замовкла. — Хто рекомендував мені Джафара на посаду беглер-бея?
— Кизляр-ага Мустафа, світло безсмертя, — відповів Гасан, схрестивши руки на грудях. — А за спиною кизляр-аги стояла — хай подарує мені це слово володарка серця твого, тому що боляче вимовити таке жахливе слово про матір перед донькою її, — за спиною кизляр-аги стояла султана Назлі, тому що Джафар-баша ще за життя Ісмет-баші був коханцем Назлі-ханум.
— Негідну матір вибрав я тобі, моя променяста, — криво всміхнувся Осман.
— Нене [240] Назлі здатна й на гірше, — зітхнула Гюль-Хуррем. — Це так важко, так боляче говорити... Я надто довго мовчала, але... Розкажи падишахові, вірний Гасане... Я не можу... Я сили не знайду...
Гасан помовчав, чи то збираючи думки, чи то для більшого ефекту, і раптом впав до ніг падишахових.
— Змилосердься, серце всесвіту! Я теж мовчав, не знав, як наважитися... Але минулого місяця прийшли до мене дві рабині Назлі — черкешенка Мірма і грекиня Меліта з острова Корфу. Вони благали мене врятувати їх від загибелі, тому що після шлюбу нашої господині Назлі-ханум, знов почала пиячити геть усі ночі до ранку. Я хотів одіслати їх геть, але вони, ридаючи, розповіли, що Назлі-ханум двічі намагалася отруїти померлого падишаха за те, що він тримав її у неласці і не давав змоги заробляти на бакшишах. Я гадав, що рабині брешуть з помсти, тоді вони назвали лікаря Ісаака з Халеба, якому Назлі-ханум замовляє отруту без запаху і кольору і таку чудову на смак, що людина п'є її, наче нектар, напій безсмертя. П'ять-шість років тому надіслала їх Назлі до Біюк-сарая і наказала влити цієї отрути до падишахового келеха, хай буде солодкий сон його в оселях мертвих. Але рабині були чесніші за свою господиню і вилили отруту в миску, з якої годували султанську собаку. І собака той впав біля миски, наче заснув — без стогону й мук. Я вислухав жінок і пообіцяв їм волю, якщо вони сповіщатимуть мене про всі плани їх господині. І ось вчора прибігли вони знов до мене. Кажуть, що стара султана повернулася від Гюль-Хуррем у безмежній люті: вона послала рабиню по кизляр-агу і по лікаря Ісаака. Про що вони розмовляли, замкнувшись утрьох в опочивальні, ніхто не знає, але кизляр-ага попростував звідти до Ескі-сарая, до султани Кьозем, а Назлі-ханум не спала до ранку і кляла Гюль-Хуррем, свою незрівнянну доньку — хай відверне аллах прокльони султани від її молодості і краси! — волала, що зажене її у могилу і що ніколи не опережеться мечем предків хан османської крові, що таємно і невидимо вистигає в божественному лоні її. Та й ти, наш непереможний володарю, дорого заплатиш їй за образу... Я наказав арештувати лікаря, і він ствердив на муках, що Назлі-ханум замовила йому отруту, щоб отруїти тебе, серце всесвіту, і нашу прекрасну Хуррем.
Султан не уривав євнуха і тільки переводив очі з Гасaнa на Алі-башу і з ходжі Омера на Гюль-Хуррем. Про дівчину з вовчуками всі забули. Вона боязко тулилася до куща мімози, смикала гроно жовтих квітів і з полохливою надією і благанням позирала на Гюль-Хуррем. А вовчаки гарчали і гризлися на доріжці, відбираючи один у одного якийсь кийок, і не почували напруженості хвилини.
— Ну, тепер я все розумію, — багатозначно зітхнув візир. — Певно, кизляр-ага вчащає до старого сералю з доручення Назлі-ханум. Мої чауші доповідають, що він буває там разів по три на тиждень і годинами розмовляє потай з султаною Кьозем, матір'ю Мохаммед-хана, єдиного з ханів османської крові, що дійшов повноліття і міг би хоч зараз оперезатися мечем предків, коли б аллах обірвав життя нашого падишаха.
Як сновида, підвівся з лави Осман.
— І ти гадаєш?.. — почав він і не договорив.
Алі-баша журливо знизав плечима.
— А ти що думаєш? — звернувся султан до муфті Есаада.
— Серця і думки людські в руці аллаховій, — зітхнув той... — Але іноді потрапляють вони і до рук шайтанових... Я вважаю, що Гасан зробив усе, що мусив зробити вірний слуга, і заслуговує нагороди.
— А що ти скажеш, моя променяста? — звернувся султан до Гюль-Хуррем, і тільки тоді Настя помітила, який він блідий і як тремтять його руки.
— Я більше не можу бачити нене Назлі.