Він живився у неї любов'ю до простого, обікраденого люду, серед якого їй довелося жити за дитячих та юнацьких років у селі Преображенні. Глибоке співчуття до чужого лиха було для неї ключем до розуміння психології й почуттів тих героїнь, яких їй доводилося малювати на сцені. Освіта допомогла Ліницькій засвоїти закони театрального мистецтва і значно поширила її світогляд. Висловлювання артистки під час репетицій були завжди дуже розумні, глибокі й переконливі.
У нас Любов Павлівна грала в тих самих п'єсах і виконувала ті самі ролі, в яких здобула собі невмирущу славу Марія Костянтинівна Заньковецька і мала гучний успіх Марія Карпівна Садовська. Писала я в оцих моїх спогадах про Заньковецьку і Садовську. Хотілося б мені сказати що-небудь правдиве і про Любов Павлівну Ліницьку, бо вона була теж видатним майстром сцени, але боюся повтору. Де знайти нові слова, щоб розказати і про неї так, як вона на те заслуговує? Скажу тільки, що працювала вона над собою наполегливо, присвячуючи весь свій час ролям і театрові. На репетиціях Ліницька ніколи не давала повного голосу і проказувала слова ролі нашвидку, без усяких інтонацій. Але Панас Карпович знав, що на спектаклі вона заговорить так, як буде треба.
Граючи в Катеринославі, ми думали, що лихо забуло про нас, так добре ішли наші справи. Та ні, воно про нас не забуло, і несподівано налетіло на весь наш театральний гурт, ледве не розпорошивши його остаточно. Це сталося в Катеринославі, взимку. Під час вистави трапилась у театрі пожежа. Грали тоді "Наталку Полтавку". За півгодини вогонь знищив усе наше майно: костюми, бібліотеку, декорації та ще багато речей, які належали акторам.
Актори насилу вискочили з пожежі в театральних костюмах, а з публіки багато хто загинув. То був неначе судний день, нікого й нічого не можна було врятувати... На місці чудового театру чорніла величезна яма та обгорілі ложі сумно виглядали своїми повикручуваними, обгорілими ребрами.
Тепер ми були зовсім знищені і матеріально і морально, бо ті нещасливі жертви, що загинули під час вистави, робили, здавалось, неможливою всяку дальшу працю. Просиділи ми отак без роботи, здається, з тиждень. Люди голодували, а їхати не було куди і як. Тоді надумалися влаштовувати концерти-вистави у своїх костюмах в залі клубу, щоб зібрати кошти для допомоги погорілим артистам. Концерти проходили успішно, бо трупа мала чудовий хор. Публіки на цих концертах завжди було повно. За ті гроші порятували погорільців та ще купили на базарі перші свитки й кілька пар чобіт — адже ж треба було знову розпочинати діло. Дуже довго ми тоді бідували. Готель "Пальміра", де жили артисти, чув вночі не мало зітхань та жіночого плачу. У мене теж тоді згоріла велика скриня з чудовим українським одягом, а одяг для артиста — це ніби друг, жива людина, що має своє обличчя, свій характер, своє значення і свою історію.
Та все минає на світі, і це лихо згодом минуло. Настали кращі часи. Все недобре забулось, неначе повите серпанком забуття.
РОБОТА ПИСЬМЕННИКА
Віддаючи багато сил і уваги праці в театрі, Іван Карпович увесь час не забував і про свої обов'язки письменника, тим більше, що для поширення репертуару потрібні були все нові й нові п'єси. Іван Карпович став, так би мовити, драматургом свого театрального колективу. Того вимагало саме театральне діло, біля керма якого йому довелось стояти протягом багатьох років поруч із братом П. К. Саксаганський. Усі п'єси, які тільки дозволяла цензура, ішли в нашому театрі: "Безталанна", "Розумний і дурень", "Бондарівна", "Наймичка", "Мартин Боруля" (написані в Новочеркаську).
Не так пощастило п'єсі Івана Карповича "Чабан" (пізніша назва "Бурлака"). Пригадуючи те, як розгорталась поволі його письменницька діяльність, я мушу сказати, що це був перший твір письменника, якому він сам надавав серйозного значення. Написав він ту п'єсу вже тоді, коли світогляд його був цілком сформований і коли на оточуюче життя він дивився тверезими очима. Його метою було — викрити одну з болячок в житті села і тим допомогти оздоровити атмосферу, яка почала ставати з кожним роком все більш задушливою для селян. Як уже згадувалось, то було ще в 1883 році, коли Іван Карпович служив секретарем поліції і не думав про збагачення українського репертуару. Писав він тоді, бо не міг мовчати, не знаючи, певно, й сам, як і коли він зможе використати свій викривальний твір. Заборона цензури його не здивувала, але загострила в ньому бажання показати той твір широкому колу читачів. Тому він і послав його до Галичини на конкурс. Дуже тішився Іван Карпович, коли ту п'єсу було надруковано і вона одержала схвальні відзиви в пресі. Особливо радів він з похвал Івана Франка.
Іван Карпович дуже поважав цього діяча і письменника і був надзвичайно радий дізнатися, що його син Юрій, поїхавши до Львова, щоб здобути вищу освіту, оселився в родині Франка. Кожного разу, коли Юрій повертався додому влітку, Іван Карпович подовгу розпитував у нього про життя письменника, про умови його праці й творчі задуми. Розмови про діяльність Івана Франка надавали більшої бадьорості до праці і Іванові Тобілевичу. Він знав, що не він один думає про долю селянина. Є на українській ниві високого розуму енергійні орачі й ковалі народного щастя.
1897 року доля таки усміхнулася нашому творчому акторському колективові: "Южно-русское товарищество печатного дела" надрукувало своїм коштом перший том творів Івана Тобілевича. Панас Карпович запропонував Іванові попробувати щастя з "Бурлакою", як тоді вже звалася п'єса "Чабан". Адже ж її вже було надруковано. Саксаганський послав до цензури книжку, і на наше щастя її в цілому було ухвалено до показу на сцені. Того ж року цензура дозволила і п'єси "Чумаки" (від 14 червня за № 253) та "Лиху іскру" (13 вересня). Аж три п'єси відразу! Такого успіху ми, звичайно, не сподівалися. Всі наші актори теж раділи разом з нами.
Перш за все поставили на сцені п'єсу "Бурлака", яка мала величезний успіх у публіки, але разом з тим привернула до себе увагу адміністрації. Після першої ж вистави, яка відбулась у м. Кременчуку, поліція наказала показати їй цензурований примірник п'єси. Саксаганський показав їм збірку п'єс Івана Карповича, дозволених цензурою, серед яких була й п'єса "Бурлака". Така сама історія повторювалась у кожному місті, де ми грали наші спектаклі.
Жандармському управлінню ця п'єса здавалась дуже небезпечною у політичному відношенні. Адже ж вона правдиво і яскраво малювала безправне становище селянської бідноти. Маючи на увазі нещадність цензорів, Іван Карпович, на наше щастя, не надав у цій п'єсі вирішального голосу самому народові, а то обов'язково заборонили б її ще раз. Голос самого народу був би прийнятий за бунт проти адміністрації. З обережності Іван Карпович закінчив п'єсу тим, що приїхав якийсь великий начальник, опечатав волость і викликав до себе старшину. Такий фінал був подібний до приїзду справжнього ревізора в п'єсі Гоголя "Ревізор". Оте невідоме начальство, яке з'явилось, щоб покарати лиходія старшину, допомогло розв'язати трудне становище й письменникові. Написати правду було неможливо, адже ж ніяке начальство в ті часи нічим не рятувало селян. Селяни ж, доведені до краю, частенько розправлялись зі своїми насильниками самі.
П'єса "Бурлака" була цінним вкладом до репертуару нашої трупи. Не дивлячись на те, що багато з наміченого автором мусило потерпіти від примусової заміни, Іван Карпович любив цю п'єсу і вважав, що вона зміцнила ідейний фронт наших вистав. Саксаганський виконував роль Бурлаки, а сам автор грав старшину. Він грав його настільки реально і правдиво, що тип старшини Михайла Михайловича викликав обурення не тільки серед публіки, яка дивилась спектакль, а й у мене, хоч я вже звикла бачити майстерну гру і вже не забувала, що переді мною діє на сцені актор, та ще й в особі такої знайомої мені, близької людини.
Оскільки п'єса "Бурлака" належить до першотворів письменника, то в ній ще відчувається деяка непевність автора: чи зрозуміє глядач, який тип є отой старшина, свавільник. Тому в п'єсі сам Михайло Михайлович дуже щиро визнає перед самим собою всі ті потайні пружини, які примушують його діяти так, а не інакше. Він сам підкреслює свої лихі прагнення й наміри. Дуже характерні його слова у дії І, яві II, якими він сам себе яскраво характеризує: "Ехе-хе! Діла, діла! Коли то їх покінчаєш. І усе є, благо-дарить бога, а ще мало. Що б то задовольнитися. Отже ні, така вже пелька людська несита. Другу тисячу доклав, а хліб та скот продам, то з баришів закладу третю, і всі гроші громадські треба здати в казначейство, щоб не скушали. Ще щоб не пійматься! Хоч і не показуєш виду, що страшно, а на душі якийсь неспокій раз у раз: ну як начальство довідається, що я на громадські гроші баришую, пропаде багато праці!" І тут же лицемір, святенник звертається до бога, щоб допоміг йому благополучно закінчити злочинні махінації: "Поможи боже!" — просить він, даючи обіцянку більше не зачіпати казенних грошей. Але це ще не все. Він у коротких словах виявляє ще й інше своє пекуче бажання: "А!.. Аж тоді вже буду задоволений, як посватаю Галю. ...Не думав уже й женитися, а от розбагатів, гарної жінки захотілось..."
Отак із самісінького початку п'єси Іван Карпович вважав за необхідне відразу познайомити читача або глядача з характерами своїх персонажів та ясно й виразно накреслити головну лінію сюжету. Так було і в п'єсі "Бурлака", і в п'єсі "Розумний і дурень" та й в усіх інших, які вийшли з-під його пера. Ніколи нічого зайвого в розгортанні подій. А коли йому іноді траплялось намалювати щось таке з життя персонажів, без чого можна було обійтись, то він без жалю викреслював. На жаль, йому доводилось часом викидати дуже характерні слова своїх героїв вже не заради стилю й стислості, а зважаючи на вимоги цензури. Наприклад, у п'єсі "Сто тисяч", чи вірніше "Гроші", Іван Карпович підкреслив одну рису, дуже характерну для селян, з якими йому доводилось зустрічатись, а саме: чим більше був охоплений чоловік жадобою до набуття багатства, тим охочіше він ішов заради наживи на злочини, тим настирливіше прикидався богомольним, молився й навіть силкувався завербувати до себе в помічники самого бога.