Я розізлився і вийшов з таким настроєм, як колись обстриженим баранчиком з відсутнім поглядом сідав у поїзд на Відень.
— Ти чого недобрий? — запитала мене Марійка.
— Стригли несправною машинкою.
— Якби ти знав, який ти гарний з цим блідим рум'янцем... Ти прав білизну? Сам?!
— Тобі завжди якісь дрібнички впадають у вічі.
— Хіба те, що я зодяглася в сукенку, не дрібничка? — Бідна, вона й мені хотіла віддячити.
— Це — ні,— сказав я, пригортаючи її.
— Будеш вечеряти?
Я кивнув, і вона випурхнула до передпокою. "Ох, Маринко, Маринко... Кінець нам. Що мені — накласти на себе руки чи спершу вбити Гривастюка і Родзісада? Винен я чи не винен у тому, що Марина конає від сухот, а моє серце і мозок топчуть чобітьми?.."
— Чого зітхаєш? Чим ти стурбований? — Марійка поставила на стіл присмажену ковбасу, хліб і пляшку вина. Вона запитливо зиркнула на мене і тихо сказала: — Нам треба відсвяткувати. Я б досі сиділа без роботи. А ти... не переймайся. Чи я не розумію твого становища? Розірвись — не допоможеш ні тут, ні там. Коли...— В очах її виступили сльози.— Коли ти зможеш поїхати, я не буду тримати за рукав. Але не забудь: заміж не піду. Все, все... Це вихопилося, тобі не треба цього знати.— Вона відійшла до вікна, мить стояла в задумі, потім повернулась до мене.— Я думаю, що вони тебе не будуть шукати. Я про дещо здогадуюсь, і ти казав правду. Мигельська питала, чи ти приходиш. Я сказала, що ні. Вона ніби пошкодувала і запросила нас, коли зустрінемось, на різдвяні свята до себе. На роботі мені весь час здається, що за мною підглядають. Та куди дінешся? Я буду працювати лиш заради того, щоб вони тебе не змогли "рятувати". Ти б не витримав... Тобі не можна сходити з дороги.
Я спитав себе, яка в мене дорога, і посміхнувся. Марійка не помітила посмішки і провадила далі:
— Малою я пустувала, і мене лякали, що віддадуть племені, яке дітям заковує у дерев'яні колодки ноги, аби вони не росли. Ті "друзі" те саме роблять з совістю. Вони заковують її, готові весь народ одягти в колодки. Але ти сам кажеш, що перемагає життя, а не однострій. Твій час прийде...
Я опустив голову, не маючи сили слухати цю літанію. Мій добрий ангел, ця прекрасна дівчина, перебувала в стані дивного оп'яніння, яке вражало наготою і прямолінійністю. Марійка говорила поквапливо, ніби поспішала звільнитися.
— А тепер вечеряй,— закінчила вона, сумно усміхаючись і питаючи очима, чи я не образився.
Інколи думки про пережите накопичуються, накопичуються, і з них в уяві виростає привид, який не дає спокою, поки йому не освідчишся.
— Ти питимеш?— запитав я.
Марійка заперечливо похитала головою.
— Випий.
— Ні, Прокопику.
Я двома заходами спорожнив пляшку. Мене роздратувала Марійчина схожість, з юними німецькими патріотками, які в формі сестер прибували на фронт "жаліти" солдат У цій хвилевій схожості було те, чим би дуже втішилися "друзі". Жертви, посвяти і самозречення — страхітливо бридке діло. Від них недобре пахне вже тому, що вони викликаються мерзенними умовами життя, винуватцями яких у будь-якій країні буває не так уже багато вартих шибениці людей.
Розуму у цих подвигах мало. Тимпаче, якщо вони масове явище. Що має висіти, те не втоне. Але Марійка лиш на коротку мить була схожа з "патріотками". Звівшись мити тарілки, вона стала сама собою, і я з спокійним серцем почав знімати шкурки із зайців, яких приніс від Окільнюків.
Увечері наступного дня, коли Марійка повернулася з роботи, я вирішив, що треба вбити Гривастюка, Родзісада і митрополита. Марійка прийшла заплакана. З "гуртка друзів" вимагали, аби вона "явилась" на їх засідання.
— Я кажу, що голова розболілася (справді болить), а вони мені: "Аполітичних людей немає, є люди, які вагаються, до кого приєднатися..."
Під стелею білим сліпучим сяйвом спалахнула електрична лампочка. Марійка витерла хусткою очі, усміхнулась, дивлячись на лампочку. Підключили ще одну вулицю. Усі турбуються "про загал". Просто не знаєш, кому дякувати.
— Піди, Марійко, на те засідання,— порадив я.— Я зачекаю.
Вона провела долонею по чолі. Цей зворушливий машинальний рух був з тієї серії, яку вона колись дбайливо вишукувала перед дзеркалом, витрачаючи на це години, а може, й цілі дні. Мені це дісталося за безцінок. Треба було цілувати землю на могилі тієї жінки, яка народила це чарівне тіло (про душу я досі не маю сталої думки).
— Підемо? — запитав я.
Вона занепокоєно подивилась у мій бік і почала поволі, одягатися. Мене обсідали гадки, що цього не слід робити. Марійка чимсь зміниться, а далі щодня приноситиме переміни, і я не зможу протидіяти впливові "друзів". Вони фабрикували політичних рабів, забезпечуючи посадами. Через митрополита добивалися поступок у польського уряду і будували організації на грунті жорстокої дисципліни і застрашування: не підеш з нами, залишишся без роботи. Історія, здається, не знає часів, коли б політика, шпигунство і терор так тісно оточили шматок хліба. Це ніби перша заповідь віку. Нею стали користуватися усі течії, прибираючи до рук усе ширші кола населення.
— Я теж хочу послухати, про що вони базікають,— сказав я.
— Дивись, — непевно відказала вона.
Очевидно, Марійка чекала від мене підтримки. Але я вирішив піти. Треба подивитись, які в них сили. Я так і сказав:
— Треба подивитись, які в них сили. Марійка підняла на мене очі, і мені видалось, що вони стали веселішими.
— Не протестуй,— усміхнувся я.— Хіба нас так легко збити з пантелику? Кожна крупинка нашого досвіду коштує здоров'я, навіть років життя.
Вона взяла мене під руку, і ми весело, як школярі, збігли сходами в підворіття. Дорогою я думав, що "політичний раб" — поняття ширше, ніж мені здавалося. Людина в цій плутанині рано чи пізно повірить "друзям". Політичний раб не вільний мати власні погляди, а тільки нав'язані, підкріплені силою, якою і він може скористуватися, або принаймні існує якась очевидність, що це йому дозволено Політичний раб — це маленький механізм, якщо не деталь. Хай воно скисне, яке це паскудство. Нащо вже військові преси могутні, але виглядає, що їм далебі важче кувати солдатиків, ніж у цьому біологічному горні виплавляти рабів.
— Підемо чи не підемо? — запитав я раптом, стримуючи Марійку за руку.
— Ні.
— Ні! — повторив я мало не криком.— Я певний, що з Підзамча і з Волинського шляху там не буде нікого.
— А куди ми подамося?
— Додому.
Ми бігцем, ніби за нами гналися, пустилися назад.
— Прокопику,— розбудила мене серед ночі Марійка.— Розкажи, що на тебе чигає.
— Тобі якісь жах приснилися?
— Ні Нам треба знати і придумати план.
— Ти мене кривдиш. Тобі зі мною погано?
— Але ж послухай мене один разок.
— Спи, Марійко.
— Це надзвичайно важливо.
— Чигає,— повторив я.— На мене чигає каторга, чи, по-теперішньому, висилка і відробіток у концтаборах за бункер, тюрма за те, що я бродяга, тюрма і політичне рабство, якщо я дозволю, аби "друзі" мене "врятували",— ще одного покарання я заслуговую, але про нього змовчу.
— Бо я замішана?
— Так.
— Тобі не слід піднімати бунту.
— Чому?
— Виглядатиме, що з особистого горя.
— Я спитаю людей, чия біда переважає. Марійка розсміялась.
— Влаштуєте Дільбу?
— Провізоричну.
— Я лиш одне прошу: скажеш, якого дня.
— І це весь план?
— Я знаю одного чоловіка. Він каже, що всім остогидло терпіти. На його вулиці тільки й розмови: коли почнеться? Обіцяю привести багато людей, але я мушу того дня бути біля тебе. Ось...
— Спи,— не дав я їй доказати.— Бо піду. Ти мене заганяєш у такі страхи, що не засну.
— Добре, я мовчу...
До ранку я таки не задрімав, хоч думав не про "той день" — я його давно наперед бачив. Поснідавши, ми розійшлися: Марійка на роботу, я на Волинський шлях. Повернувся вночі. Марійка розповіла про відвідини Мигельської. Поетеса скрипіла стільцем до пізнього вечора, та я, мов на зло, не показувався. Вона патетично і яскраво змалювала свої стосунки з Павлом Ганишем, трохи наговорила на Чорноту, мовляв, невихований, в одній освіченій компанії їй довелося за нього червоніти.
— Тебе не картала за засідання? — запитав я.
— Застала мене з перев'язаною головою — вона в мене чогось поболює. Простудила. І ще розказувала Мигельська, що в Кракові видають Кривов'язові трактати.
— Неважко здогадатися, що вони в них залишили.
— Між іншим, Мигельська натякала, що Кривов'яз деякі події описав туманно.
— О-о! Це з їхнього лексикону. Тільки справедливе міркування — кричать: туманно, двозначне, нез'ясована ситуація, нема оцінки можливостей і потужних сил. Я при республіці читав їх часописи. Недарма гавкали на всіх перехрестях, аби ті часописи передплачували. Ті помиї з вух лилися.
— Ти щось зробив сьогодні?
— Найголовніше: переконався, що люди чекають.
— А я що казала! Одвернися, я вдягнусь і підігрію тобі їсти.
— Я ситий, Марійко. Частували.
— З чаркою?
— Ні.
— Хтось-то казав, що нині політичні бесіди починаються після третього тосту.
— Я з інтелігентами не зустрічався,— усміхнувся я.— Гасити?
— Еге,— мовила вона, наспівуючи.
— Завтра до Покутського піду,— сказав я.
— Про Павлюка не чути?
— Може, старий що-небудь знає.
— Я хотіла б, аби "друзі" залишилися біля розбитого корита.
— Інакше й бути не може.
— Пригадуєш, ти мені розказував про прив'язану Теклю? І Я її сьогодні бачила на сходах, коли йшла від сестри. Це вродлива і якась тепла, сяюча жінка. Глянеш — і не зможеш забути. Вона прийде до сестри в неділю пополудні.
Обов'язково підстережемо. Мені цікаво, що ти про неї скажеш.
— Я сьогодні зустрічався з одним чоловіком. Голос падає на тебе, як удари молота по шині.
— Неприємний.
— Чуєш — вітер скиглить? Приблизно отака приємність.
— Я люблю, коли надворі заметіль.
— А ти під ковдрою?
— Умгу.
Вона вийняла з-під ковдри руку і вкрила мені плечі. Вмостивши на моїй руці голову, вона незабаром заснула. А я, як і минулої ночі, почав мучитись і знущатися над собою. Після дурної вихватки Окільнюкової Докії я не переставав думати про Марину. Я не міг собі вибачити, що поступився Марійці, а тепер вона мені немовби перша дружина, тоді як Марина ніби побічна, до якої я повертався у гадках...
Вітер скиглить, мов плаче.
— Ти де, синку, пропав? — Покутський осунувся на лиці, погляд зацькований, увесь він — наче його помістили під зменшувальне скло.
— Від Павлюка немає вістей?
Старий з таємничим виглядом пошамкав губами.
— Як тобі відповісти? І мовби є, і нема.