З ними і грець поганий. Татари куди кращі".
"Татари вроджені їздці. І поляк, як лучиться їздець, то добрий, а москалі, ніби в піжмурки граються. Розженеться, от-от проколе списом, аж нараз повернув конем і проїхав мимо".
Московські драгуни, хоч могли наших обскочити з усіх боків і рознести шаблями, кидалися в бій без завзяття. Герцикові їздці то вдавали, що втікають, то нараз скорим рухом оберталися і кидалися на драгунів, приневолюючи їх до бою. Сміливіші з москалів, що загналися задалеко, падали жертвою козацьких шабель і пістолів. Козаки робили шаблями вправно, а стріляли влучно. Їх легкі коні, ніби розуміли своїх їздців, вгадували їх гадки; поверталися зі скорістю блискавок вправо і вліво, знімалися високо на задніх ногах, гризли, кусали драгунських коней, ніби свідомо брали участь у бою. Московські коні, здебільшого недавно відірвані від воза і плуга або вирвані зі стаднин, полошилися від пострілів, боялися шабель і зраджували охоту втікати до своїх стаєнь. Між драгунами було чимало каліцтва, не тільки від козацьких шабель і пістолів, але й від своїх власних коней. Не один з них лежав на землі, придавлений своїм конем, з-під котрого ніяк не міг вибратися, не одного кінь волочив по дорозі, бо той не встиг упору вирвати чобота із стремена. Нові відділи, що безнастанно наспівали на поміч, збільшували тую суматоху. Зчинився крик, гамір, рев, котрий аж у Батурині чути було.
Батуринці повилазили на дерева й на дахи своїх хат, щоб побачити, як Герцик з москалями б'ється.
За той час Кенігзен вспів перевести дві гармати і направити їх якраз туди, де йшов цей дивний бій. Не здаючися на гармашів, сам налягав на дула, осмотрював замки і підбирав кулі. Чекав тільки, щоб Герцик, заманивши драгунів в поле, пустився назад, а їх залишив, як мету, для Кенігзенових стрілів.
Та Герцик не спішився. Завзятий козак ніяк не міг розстатися з ворогом. Драгуни пізнали в нім полковника і кілька разів наважувалися на нього. Два офіцери з двох боків обскочили його. І то не молодики, а грачі вправні, старі. Був такий мент, що здавалося, ось-ось і кінець полтавському полковникові. Він довго відбивався шаблею, махаючи нею то вправо, то вліво, так скоро, що казав би ти, в його руці не шабля, а блискавка срібна, аж нараз, саме в ту хвилину, як один з них наряджував пістоль, він кинувся на другого і шаблею звалив його з коня. Не турбуючись ним далі, звернувся проти другого. Цей вистрілив, куля перелетіла через Герцикову шапку, але не поранила його. Герцик, наче у відповідь, шаблею засягнув московського офіцера по руці, перетяв поводи і кінцем рубнув його по щоці. Удар був такий несподіваний і сильний, що москаль захитався і, облитий кров'ю, повалився на землю, а сполошений кінь вітром полетів назад.
Даремно драгунські старшини посилали проти Герцика своїх людей. Завзятий полковник, як жнець снопи, клав ворогів на полі. "Це чорт, не чоловік",— казали москалі, повертаючи до своїх.
Не менш пильним жнивом міг похвалитися Герциків старий сотник. На чорнім коні, сам чорний як циган, не кидав собою по полю, як це люблять молоді робити, а лиш пильно розглядався довкола і де побачив котрого з козаків у важкій пригоді, туди несподівано являвся, щоб одним махом своєї кривої, широкої шаблюки, котру не всякий міг би й гаразд двигнути, бо була важка, як царева дубинка, вирішити непевний двобій. Рішення не виходило на московську користь.
Зауважили "старого чорта" москалі і пустили на нього одного із своїх найвправніших грачів.
Сотник, побачивши його, спинив свого коня так, що кінь аж присів на задніх ногах і голову високо вгору підняв, закриваючи нею їздця. З диким криком летів на нього москаль, великий, сутулуватий, як ведмідь. Сотник чув його зневажливі слова, від кожуха несло тютюном і горілкою, бачив червоні лиця драгуна і його короткий грубий синій ніс і, здавалося, задеревів зі страху. Нараз скочив конем вбік, так що москаль пролетів сажнів, може, двадцять вперед. Тоді сотник погнав за ним і, як яструб на голуба, кинувся на нього. Прискакував то справа, то зліва, то налягаючи сильно, то ніби втікаючи від ворога, аж нараз добре виміреним і сильним ударом вибив йому шаблю з рук. Шабля зі свистом полетіла вгору і з бренькотом упала на землю далеко від тих двох, що зчепилися в рукопашнім бою.
Оба великі, сильні, вкриті курявою, потом і кров'ю, нагадували казкових богатирів, що борються на смерть і життя. Ніхто не важився спішити їм на поміч. Де два таких лицарів б'ється, там третій не мішайся. Здавалося, і козаки, і москалі без переговорів заключили перемир'я, поки не рішиться цей двобій. Не тривав він довго. Жилавому сотникові поталанило вхопити сутулуватого москаля і стягнути його з коня.
Занімів Батурин і задеревіли москалі, побачивши, як їх найкращий грець, ніби мотиль на шпильці, вертиться у сотникових руках, вимахуючи руками й ногами і викидаючи з себе щонайгидкіші слова і щонайважкіші прокльони. Аж, здавлений за горло, посинів, вибалушив кров'ю забіглі очі і захарчав. Сотників кінь летів у напрямі Батурина. Сотник ломив москаля, як жнець ломить сніп, щоб покласти його наспід, під полукіпок, аж, зломивши, відкинув геть від себе.
Сотник дихав важко. 3 його правої руки і з лобу спливала широкими струминами кров, котрої не було як і коли тамувати.
"Нас сколюють!" — кричав до Герцика.
Герцик дав знак, і його люди пустилися в напрямі обложеного городу. Не всі. Декілька заплатило життям за цей сміливий випад. Товариші старалися піднести їх і взяти поміж себе. Одного, щоправда, невеличкого й неважкого, ще молоденького козака, котрий насилу впросився до нинішнього, так небезпечного випаду, вірний кінь вхопив зубами за пояс і ніс з кривавого бій-поля, ніби розуміючи, яке горе чекало б його тяжко пораненого пана, коли б він так попався в руки роззвірених ворогів.
Московські драгуни не спішилися збирати своїх поранених і трупів. Мають час. Боєвище за ними. Вони збитою лавою кинулися наздоганяти козаків. Але їх коні не рівня козацьким. Козаки вітром летять, розсіявшися невеличкими відділами по широких полях, ніби стадо сайгаків, наполохане стрільцями. Їх жменька, москалів ціла хмара, чорна, грізна, небезпечна.
Нараз не з хмари, а в хмару ударили громи. Заревіли Кенігзенові гармати. Грізна хмара перервалася на кілька хмарин. Клекотить у них, вариться, кипить. Чути крик, вереск, стогони. Валяться коні, люди. Кулі .виривають землю, розшарпують і розкидають людське тіло і кінське м'ясо. Даром принаглюють московські офіцери своїх людей до дальшої погоні. Грозять пістолями, декількох трупом кладуть.
За той час козаки вже в половині дороги до Батурина. Батуринці пізнають, хто з них цілий, а хто облитий кров'ю. "Скорійш! Скорійш!" — принаглюють до бігу. Козаків і наглити не треба. Їх коні черевами доторкаються озимого збіжжя, котре вже вспіло вирости так, що в житі могла би сховатися курка. Куди вони пробігли, жито принишкло до землі і забагрилося кров'ю, бо не один козак навіть не знає, що його важко поранено в бою. Аж тоді, як прийдеться скидати чобіт, побачить, що треба розрізати халяву, бо нога спухла і чобіт повен крові.
Москалі далі женуть. Вони знов збиті в одну хмару, котра грозить загладою усьому, що стріне по дорозі. Та тільки грозить. Бо Кенігзен знов обійшов свої гармати, дав знак, гармаші прискочили з запаленими льонтами, приклали, відскочили і гармати вдруге заревіли, як буйволи дикі, викидаючи зі своїх ший добре вимірені кулі.
І знову крик, зойк, суматоха. Тільки декілька драгунів далі жене, не маючи спромоги спинити коней в шаленому розгоні. Решта густої лави здержується, тратує себе, перевертається і завертає з дороги. Тих, що проскакали вперед, батуринці беруть на око з мушкетів. Це вже не битва, а лови, стріляють драгунів, як зайців, виполошених з ліса на поле.
За той час Герцик зі своїми щасливо проскакують у Батурин. Перед ними на розтвір відчиняють браму. Окровавлені, в пошарпаних одягах, з поламаними шаблями, на покалічених конях в'їжджають полтавці в гетьманську столицю. Хтось ударив у дзвони. Народ вибігає з хат і з погребів.
Вітають козаків, виносять питво і їжу. Герциковому коневі годі продертися крізь товпу.
Біля церкви священики дожидають їх з хоругвами й хрестами. Благословлять. Диякон грубою рукою сльози радості втирає.
Переїхали. Батуринці брами засипають землею.
"Дали москалям чосу".
"Може, їм відпаде охота лізти до нас".
"Кажи вепрові, щоб не ліз у город".
"І то правда".
Жартують, бо щасливий випад надихнув міщан новою надією.
"Не здавати столиці за ніяку ціну!"
"Помремо всі, а Батурин не здамо".
"Аж гетьманові відчинимо ворота".
"Дай-то Боже!"
"Слава Герцикові! Слава нашим полтавцям!" — довго ще лунає вздовж вулиць, котрими проїжджає на свої постої хоробра полтавська сотня.
За нею диякон їде. Хворим слів потіхи і розради не щадить. Його донька осмотрює рани. Вона й Мотря — це справжні сестри-жалібниці.
Чиєї рани доторкнуться, той і болю не чує, вірить, що рана загоїться скоро. Очима, не лише мастями лічать. Ніхто так не вміє дивитися, як вони. Це не очі, а вікна у якийсь кращий і благородніший світ. І не один, що крізь них зазирнув туди, погляду цього не забуде ніколи.
ЧЕРВОНИЙ КОГУТ
Меншиков зі своєї квартири на хуторі за Сеймом не бачив, що діялося біля борзненського шляху.
Аж почув далекі постріли й післав розвідку в цей бік. Заки вона вернула, сутичка Герцикових козаків з Меншиковими драгунами закінчилася. Світлійшому прийшлося прийняти до відома некорисний для себе звіт. Був лихий на своїх офіцерів, що втратили багато людей і осоромили себе перед ворогом. Не міг переболіти першої невдачі. Вона тим більша, що весь план треба змінити.
Ворог відгадав його план, значиться, нічого не вартий.
Сердився на проклятих черкасів, що не хочуть піти на його хитрощі і гадають обороняти Батурин. От проклятий народ. Здавалося б тихий і смирний, як "агнець", котрого на "закланіє" ведуть, аж нараз таку тобі штуку втне, як Батурин. Царського війська впустити не хоче. Меншиков не на жарт турбувався. Міг осоромити себе. Годі ж це бунтарське гніздо облягати. Бог вість як довго. Недалеко шведи стоять. Кожної хвилини цар може відкликати його для розправи з Карлом.