— виступив наперед стольник. — Що обурює тебе в хвалі заслуженій і достойній?
— А те, стольнику, що казав уже: є боги і є кара божа. Усі сущі під ними мали б пам'ятати: найперше слід віддати шану богам, а потім усім іншим.
— Чи люд наш так уже забув богів? Чи він не шанує їх?
— Бо таки забув, коли почав розмову на вічі не про шану і не про данину богам, а про себе. Хто з вас подумав тутки і сказав: засуха — кара богів за провини? Боги задарма не карають і тим паче не карають увесь люд.
"Цей волхв багато на себе бере, — вгомонився нарешті і став твердішим у мислях князь. — Я поспішив передати йому свою повинність — бути жерцем при капищі Перуна".
— Ти помиляєшся, Жадане, — Волот вийшов і заступив собою стольника. — Ми не забули про богів. Не встигли сказати, одначе мали сказати тут: хоч в краї й недорід, хоч поселяни нічого не взяли з поля, вони не повинні забувати, що є боги і їхня повинність перед богами. Не лише князь, кожен зобов'язаний приносити їм на домашнім вогнищі жертву і просити в богів прощення за провини.
— Ано, кожен! — підхопили княже слово привідці віча.
— Провина ваша, а в жертву приноситиме твар?
Цей надривний закид належав котромусь із волхвів, що юрмилися біля Жадана. Його могли б пропустити повз вуха, та того не хотів, для того, видно, й був тут Жадан, аби не пропустили.
— Чи ви не видите? — крикнув дужим, ніби Перун із неба, голосом і показав костуром через голови юрмиська вічового. — Не видите, питаю, яка велика кара упала з неба на люд тиверський? Домашніми жертвами від такої кари не відкупитися!
— Як то? Чому?
— А тому, що твар земну ми вже приносили богам у жертву. Твар очистила себе від скверни, а кара як ішла, так і йде. Невже вам невтямки, що настав час очиститися людям?
Ті, що стояли ближче і добре втямили, що сказав волхв, заціпеніли враз і змусили заціпеніти інших.
Чи то ж правда?
Воно немовби й так: твар очистила себе, а гнів божий триває, кара як посилалася, так і посилається на землю. І все ж таки: чи волхв при своєму глузді? Он як давно було воно, принесення в жертву богам людей. Тоді ходила страшна моровиця, тиверці трупом лягали і вдома, і в лісі, і на путях та при путі. Коли таке безліття і такий повсюдний мор, чи хтось завагається і скаже: "Й без того доста жертв"? Сліпли зі страху і на все погоджувались. А все ж, переживши страх, люд, здавалось, порозумнішав, і князі та волхви угомонилися, коли й згадували прадавнє безліття, то лиш для того, аби застерегти когось: не роби так і не накликай лиха; он що буває, коли не слухають старших і йдуть супроти закону та покону. Нині ж запевняють: твар не винна, винні люди, отож най тягнуть жереб і віддають того, кому випаде, в жертву богам. Чи зголоситься віче і чи дасть свою згоду князь?
— Люд давно не очищав себе, то правда, — перший знайшовся на слові й заговорив осібно до волхва князь Волот. — Та правда й те, Жадане, що очищення це коштуватиме найдорожчого — людського життя. Чи ти певен, що інакше не вмилостивимо богів, що є конча потреба посилати на вогонь когось із нас?
— Певен, княже.
— Чим доведеш те?
— Гнівом божим. Дощу не було, як засівали ниви на передлітті, не буде, коли не вмилостивимо богів, і тоді, як настане час засівати їх на політті.
— А коли буде? Чи відаєш: як боги змилостивляться до поліття і пошлють дощі, на вогнище підеш ти, яко лживий жрець, що торгує божим повелінням.
— Відаю, княже.
— І стоїш на своєму?
— Ано, стою на своєму.
— Тоді виношу цю твою речницю на розсуд віча. Моя воля така: пождати кінця літа. Коли не випаде дощу до засіву нив на політті, потягнемо жереб. На кого вкажуть боги, той і буде принесений їм у жертву.
За цим разом віче не кричало: "Слава мудрому князю!" Проте й не німувало, як досі. Загуло, завирувало, наче океан-море під рвійним вітром. Одні тільки радилися, інші сперечались, ще інші погоджувалися без особливих роздумів і вагань.
— Най буде так, як каже князь!
— Гадаєте?
— А чом би й ні? Коли така воля богів, що вдієш, мусимо умилостивлювати їх.
— Тільки не життям князя і його родини.
— Ано! Де такого візьмемо, коли втратимо? Чи то гоже, аби князь-добротворець та розплачувався за провини люду свого?
— Так і кажімо: всі тягтимемо жереб, окрім родини князя. Так і кажімо!
Гадка та стала незабаром вимогою всіх, і волхв змушений був умовкнути.
Слово взяли ті, що скликали віче.
— Чи згодні, аби жереб тягли усі, окрім родини князя?
— Згодні!
— Чи пристаєте до гадки: коли підуть до політнього засіву дощі, скараємо, яко лживого жерця, віщого волхва, коли ні — принесемо в жертву богам когось із поселян?
— Пристаємо!
— На тому й складаємо ряд.
XV
Жаданове провидіння стало лихою правдою: дощі так і не випали за всеньке літо. Вигоріли не лише ниви, голою стала вся незаліснена Тиверська земля, в багатьох криницях тільки спала, в деяких — і зовсім зникла вода. Ще вчора, в останній день першої на політті седмиці, з'їхалися до стольного Черна найповажніші мужі, йде мале віче, іменоване радою старійшин, а речниці тої ради нема та й нема. Воно й не дивно: настав час умилостивлювати богів людськими жертвами, а на раді не знайти таких, кому було б байдуже до того умилостивлення. Отож і радяться, а радячись, сперечаються.
Більшість схилялася до думки: кара іде від Хорса. Тивер зрадила йому, своєму верховному богові, усі сподіванки покладала після зцілення княжича на Перуна й умилостивлювала здебільше Перуна. Звідси смертельний гнів, звідси й нещадна кара. Отож і не відшукалося серед радних таких, що вагалися б. Жертву приноситимуть Хорсу і тільки Хорсу.
— А хто ж братиме жереб? — подали із задньої лавиці голос. — Лише отроки та дівиці чи весь люд?
— Віддавна метали жереб на отроків і дівиць. Най так і буде.
— Чому цє має бути саме так?
— Бо так було.
— То не доказ.
— Коли це не доказ, то скажіть інше: нащо богам старе луб'я? Чи старими умилостивите богів?
— А все ж старі мали більше, ніж хтось, нагод прогніви ти богів. Чому за провини старих мають розплачуватися отроки та дівиці?
І пішло слово на слово, а старійшини на старійшин. Одні казали: отроків і дівиць єднають із старими кревні узи, то буде плата за себе й за них, інші перечили й, перечачи, посилались на думку отроків та дівиць, котрі нарікали нібито: "На стариню тому не метають жереб, що рішенець приймають старійшини. Оберігають себе, дітьми та онуками відкуплюються".
— Не скверніть себе речами неподобними! — взяв гору чийсь дужий голос. То вийшов і зажадав тиші князь Волот. — Старійшина Доброгост правду сказав: будьмо твердими і не забуваймо: на нас дивиться вся Тивер, вона чекає від нас мудрості, а не сварки і неподобних речей у сварці. Що скаже рада старійшин, те стане законом для всіх. Тож і дбаймо про мудрість, а не про злоязичіє.
І мужі вгомонили буєсть свою, стали взаємнопоступливими, а поступившись, зуміли й домовитись. Аби чиясь зла воля не завадила богам вибрати собі жертву, доста метати жереб комусь і на когось. Най кожен прийде і візьме його сам. Іти ж і брати жереб мають усі поселяни, окрім тих, що не встигли прогнівити богів за малістю літ своїх.
А ще віче ліпших мужів і старійшин установлює: аби не було нарікань і суперечок, яка верв має іти й брати жереб першою, яка — останньою, хай потягнуть між собою жереб і визначать черговість найдостойніші старійшини вервей. То теж буде воля богів, і хай вона буде над усе.
Князь Волот мав би бути потішений і великим і малим зібранням люду тиверського: йому, як ніколи досі, повірили, висловили он яке шанування і он яку прихильність: "Другого такого, — сказали, — не буде, хай усі тягнуть жереб, тільки не князь і не княжа родина". Та ба, не відчуває від того казання затишку на серці й не може вважати: усіма і всім задоволений. То добре, що зголосилися з ним і не стали перечити на вічі мужі ліпші і думаючі, волостелини: в лиху годину треба поступитися людові всім, чим можемо поступитися. Добре й те, що люд неабияк вдоволений його милістю. Одначе ніхто не переконав князя Волота, та навряд чи й переконає, що буде велике вдоволення від речниці принести в жертву богам людей. Мало того, що стоїть, як і стояла все літо спекотнява, що вмирає через ту спекотняву сподіванка порятуватися від голоду і мору, — піднято по всій землі люд тиверський й спроваджено на путі, що ведуть до капища Хорса. Піднято й сказано: йдіть і беріть жереб. Чи то ж просто полишити напризволяще домівку, все, що набули для себе в домівці, й правитися в такий тривожний та непевний час до стольного города, не знати, чи повернуться звідти, а коли й повернуться, то чи застануть щось із тієї мізерії, що іменується домашнім набутком? Татей ніколи не бракувало в їхнім краї, а в лиху годину і поготів. Чи люд згадає свою прихильність до князя, коли позбудеться через цей похід і того, що мав?
Тоскно й бентежно у Волота на серці. А все через Жадана. Чого він вискочив із своєю погрозою, ніби пес із-за тину: "Ви забули, що є всюдисущі боги і є кара божа!" Так ніби князь, старійшини не знають, що є боги і є повинність кожного — приносити богам жертви. Ні ж, згадав давно забуте: "Твар очистила себе, настав час очиститися людям".. А чи в тому є доконечна потреба? І звідки йому знати, що є? Від богів? То як же це сталося, що вони лише Жадана ознаменували тим? Чому не подали знаку йому, князеві і верховному жерцеві в Тиверській землі? Чи не забагато бере на себе волхв Жадан? Чи не ховається за його нагадуванням про людські жертви щось інше? Одначе ж волхв той не повинен би чинити на зло князю і людові. Не хтось інший, князь, як і люд, пригрів його й зробив не лише охоронцем, а й жерцем при капищі Перуна. Чи таке забувають і чи за таке платять кривдами?
— Отче, — став на порозі син. — Я до вас із чолобитною.
Так давно не бачив свого Богданка чи він справді примітно одмінився за це літо. Он який вимахав, став чи не врівні з вітцем. Ото тільки й одміни, що тонкий у стані, вужчий у раменах. Одначе чому так багато суму та тривоги в очах?
— Кажи, я слухаю.
— Зоринка Вепрова разом з усіма піде до капища Хорса й братиме жереб.
— Така воля віча, нічого не вдієш.
— Так уже й нічого? А коли я візьму її в жони? Тоді вона належатиме до княжої родини і буде увільнена від того, що мусять робити всі.
— Гадаєш, Вепр віддасть її тобі?
— Тепер віддасть. Люд каже