Ох, якби пощастило, щоб усе було гаразд! Це б же було так до речі, так до речі! Павлуша умер би від заздрощів! От тільки розказувати, мабуть, не можна буде. Як так утаємничують, попереджають, як так перевіряють і випробовують... А може, навпаки, прийдуть до школи і на загальних зборах подяку винесуть. Або й дарунок якийсь коштовний вручать, фотоапарат, транзистор абощо... А можуть і медаллю нагородити. Що — не буває хіба, що хлопців нагороджують медалями? Як вони щось таке роблять героїчне? Абсолютно!
Мотоцикл так різко зупинивсь, що я ткнувся носом офіцерові у спину. Ми були на великій галявині перед високою дерев'яною, як ото на шосе при в'їзді в новий район, аркою, прикрашеною вгорі прапорцями. Але на відміну від районної арку перекривав унизу смугастий шлагбаум, як на залізничному переїзді, і стояла будка з вартовим.
— Пропускай! Лазутчик везу, — наказав офіцер вартовому. Той підняв шлагбаум, і ми в'їхали на територію табору.
"Лазутчик", — отже, доведеться-таки кудись лізти.
Ми їхали (тепер уже повільно) чистенькою, всипаною білим пісочком доріжкою, обабіч якої стояли вряд брезентові палатки, точнісінько, як у піонерському таборі.
І навіть червоні гасла на диктових транспарантах, що виструнчилися вздовж доріжки, були схожі на піонерські: "Рівняйся на відмінників бойової підготовки!", "Важко в навчанні — легко в бою!", "Стріляти лише на "добре" і "відмінно"!".
"Виходить, солдати — такі ж самі школярі, тільки дорослі, — подумав я. — Невже ж ото людина все своє життя мусить учитися, думати про оцінки і рівнятися на відмінників? А я так мріяв закінчити школу і назавжди позакидати всі підручники на найвищу вербу, щоб і не бачити їх. Дзуськи! Виходить, тільки й життя, поки без штанів бігаєш і грамоти не знаєш. А як пішов до школи— кінець, гимбель! Запрігся на всеньке життя у двієчники..."
— Клас тактики, — не обертаючись, сказав офіцер. Ми проїжджали повз майданчик, де були вкопані ряди довгих лавок, як у літньому кінотеатрі, тільки замість екрана на дереві висіла чорна шкільна дошка.
— Спортплощадка, "Смуга перешкод", — знову, не обертаючись, сказав офіцер.
"Спортплощадка" була велика, там і футбольне поле, і волейбольний майданчик, і турнік, і коні, і величезна шибениця з жердиною, канатом, кільцями і похилою драбиною (щоб на руках підніматися). А те що він назвав "смуга перешкод", то був ряд різних перешкод: колода, яма з водою, високий паркан, низенька дротяна загорожа, під якою на пузі пролазити.
Це мені сподобалося. Це, мабуть, цікаво. Добре було б спробувати... А втім, може, мені зараз доведеться таку "смугу перешкод" долати, що це — дитячі іграшки?!
— Артилерійський парк, да, — мотоцикл стишив хід біля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат і гусеницями тягачів. Але зараз ні гармат, ні тягачів не було. Тільки в глибині під навісом стояло кілька видовжених, приземкуватих бронемашин і якихось високих вантажівок з будками. Та окремо, під іншим навісом, стояло кілька восьмико-лісних машин зі скошеними вниз, як у човнів, носами.
— А то що таке?
Я тицьнув рукою в бік отих восьмиколісних машин зі скошеними носами.
— Бронетранспортери-амфібії. Для преодолєнія водних рубежів, да, і для висадки десанта. Ясно?
— Ясно.
Він говорив ламаною, мішаною мовою — половина слів українських, половина російських. Мабуть, йому було важко, але він усе ж намагався говорити по-українському, і це виходило у нього якось симпатично.
І оте своє "да" майже після кожного слова він вимовляв з особливою співучою кавказькою інтонацією, і воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.
Ми проїхали трохи далі. Біля довгого дерев'яного барака він сказав:
— А це їдальнь.
Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, націлену дулом у небо. Тепер я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали і довго сперечалися.
Антончик Мацієвський казав, що то гаубиця, Васько Деркач запевняв, що міномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похідна кухня.
— Ну що, нравіцца тут у нас, да? — спитав офіцер.
— Ага, — сказав я.
— Ти в каком класі?
— У сьомому.
— Значить, за чотири роки... Ну, все, поїхали, да... Він розвернув мотоцикл і дав газу І за хвилину ми
знову були біля арки. Вартовий підняв шлагбаум, і ми рвонули "генеральською" дорогою назад до доту.
"Оце все? — розчаровано дивувався я. — Чи, може, так задумано — спершу просто ознайомлення з територією табору, а потім... Чи, може... чи, може, я їм... не підійшов?"
Мені стало дуже гірко від цієї думки.
Ми під'їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидів, тримаючись за його гімнастерку. В мене ще лишалися краплини надії, що це ще не все. Він повернув до мене обличчя і всміхнувся.
— Мені злазити? — тихо спитав я.
— Да, ґенацвале, — сказав він.
Я важко перевалив через сідло ногу і зліз. Він знову усміхнувся.
— Да, будем знайомі — старший лейтенант Пайчадзе, — він простяг мені руку. — До речі, скажу по секрету, у нас у штабі була розмова, штоб узяти шефство над ваший школа. Підняти військово-спортивна робота серед старшокласників. А? Будемо запрошувати до себе, знайомити з матеріальною частиною, з бойовою технікою. Треба готувати з вас хороших воїни. Правильно я кажу, да?
Ні, щось він не те каже... Невже я йому не сподобався, невже не підійшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом і наважився.
— Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? — я зневажливо гмикнув. — Навряд. Хіба що Павлуша, може... Але...
Він пильно глянув на мене і сказав:
— Думаю, ти хароший хлопец... Але не розумію, про що ти гаваріш...
Кров бухнула мені в обличчя. Навіщо я сказав?! Ет!
— Нічого, це я просто так... Спасибі! До побачення! — Я швидко скочив на Вороного і крутонув педалі. Від'їжджаючи, чув, як Митя Іванов промовив:
— Дивний хлопець, правда! Пайчадзе щось відповів — я вже не чув. Тьху! Як паршиво вийшло!
Якщо вони справді нічого не знають про лист, то вони й справді думають, що я цілковитий дурень або пришелепуватий.
А якщо... Тоді ще гірше. Виходить, я їм таки не підійшов...
Але чому в листі було сказано про амбразуру, про інструкції? Для чого? Невже просто так? Навряд.
І, здається, в того офіцера, що передавав мені листа, таки не було вусиків. Я їх запам'ятав би.
Тоді, може, і Пайчадзе, і Іванов просто не в курсі справи? Коли проводиться секретна операція, про неї знає дуже обмежена кількість людей, навіть серед своїх. Це закон. Слава Богу, кінофільмів таких я надивився, та й книжок прочитав — ого-го!
Тоді треба почекати, може, ці тактичні навчання скоро закінчаться і пост знімуть. Я виїхав на узлісся і звернув у молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю під сосонками, а сам приліг на теплий і м'якенький, як перина, сивий лишайник.
Звідси добре було видно і дерев'яну вишку, що стриміла над лісом, і дорогу. На вишці майорів червоний прапор. Я вирішив чекати. Чекати, може, цей прапор скоро спустять, і тоді можна буде підійти до амбразури. Не міг же я спокійно їхати додому, навіть не довідавшись, що там таке в тій інструкції.
Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбільша для мене мука — стояти в черзі. Краще вже дві години вчити уроки, ніж півгодини стояти в черзі. Ох, як я не люблю чекати! Але що вдієш.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ. Павлуша. Невже?.. Я не хочу, щоб він мене бачив. Невідомий у вчительчиному саду. Хто це?
Почало сутеніти. Потягло вечірньою прохолодою. Я лежав і думав, як було б гарно, якби оце зараз поруч зі мною лежав Павлуша. Нічого мені не було б страшно, ніякі випробування. І чекати я міг би хоч цілу ніч. І нащо ми посварилися? Нащо ота поганська Гребенючка нас розлучила? Чого це в неї така крива вдача? Ненавиджу її! Ненавиджу! З якою радістю я б їй зараз уклеїв, збив би на кислицю! Та хіба б це помогло...
Від села дорогою хтось їхав велосипедом.
Я спершу думав, що в Дідівщину. Але велосипедист минув поворот на Дідівщину і почав наближатися "гле-канкою" до лісу. Хто ж це? Невже не бачить, що на башті прапор? Не пропустять же...
Він їхав швидко і з кожною миттю все наближався. Уже можна розгледіти, як надимається од вітру сорочка на спині. Я нагострив око і раптом відчув, як мене підкинуло, і я став на чотири.
То був Павлуша.
Він щосили накручував педалі — поспішав. І обличчя в нього — серйозне й заклопотане. І не було з ним ні дикточки, ні фарб. Отже, не малювати він їхав. Та й хто б це поночі їхав у ліс малювати?
І зненацька раптовий здогад крижаною хвилею огорнув моє серце: то його викликали замість мене. Бо я не підійшов. Не сподобався. Щось не те, не так зробив. І вони вирішили, що я не впораюсь, вирішили доручити іншому. А хто ж у нас серед хлопців підходящий? Авжеж, Павлуша. Не Карафолька ж, не Антончик Мацієвський,не Васько Деркач і навіть не Коля Кагарлицький. Та я й сам Павлуїпу назвав старшому лейтенантові.
Цей раптовий здогад паралізував мене, зробив моє тіло млявим, ватяним і безсилим. Я не міг ворухнутися. Розчепірившись, як теля на льоду, я тільки стояв навкарачки з роззявленим ротом і дивився услід Павлуші, поки він зник у лісі.
І хоч ніхто мене не бачив, це були хвилини найбільшого в моєму житті сорому і ганьби. Якби мені привселюдно плюнули в очі, було б легше, ніж оце зараз.
Я уявив собі, як повернеться Павлуша після успіш-но-го виконання небезпечного секретного важливого завдання, як нагородять його медаллю, цінним подарунком або навіть просто грамотою, і він, зашарівшись, скромно, як дівчинка, опустить очі, ніби він ніякий не герой (він це уміє!). А Гребенючка підійде і при всіх його поцілує, а Галина Сидорівна його обніме і, може, теж поцілує, а на мене ніхто й не подивиться, наче я вмер і мене зовсім нема на світі. Я все це собі уявив, і мені стало так гірко, ніби я полину наївся. І мені захотілося, щоб зараз розчахнулась земля і поглинула мене назавжди, щоб прилетів з полігону отам, де гупало, якийсь випадковий снаряд і розірвав мене на атоми.
Але снаряд не летів, і земля не розчахувалася.
Тільки ставало дедалі темніше — надходив вечір.
За кілька метрів уже нічого не видно. Десь близько протріскотів мотоцикл, і не розбереш — чи то в бік села, чи то в бік лісу...
Може, то старший лейтенант Пайчадзе повіз Павлушу виконувати секретне військове завдання?
Невгамовний неспокій опанував мене.