Хазяйка висунулась з свого гніздечка й навіть встала назустріч Кованькові, тягнучи за собою ангорську шаль, неначе легенькі крила, щиро й з осміхом привіталась з ним і посадовила його поруч з собою. Старий господар підвівсь на недужих ногах і якось по-молодечому простяг до Кованька свою довгелецьку, сухорляву руку через стіл, через посуд і наїдки. Він пожвавішав, повеселішав, неначе вхопив іскру од веселого Кованька й підживив свої розторсані нерви, застояну кров.
Хазяїн попросив молодих гостей садовиться за стіл.
Стіснили стільці, зсунулись, зщулились і якось усі повсідались. Радюкові й справді не дали говорить далі про свої справи.
Знов почалось наливання чаю та подавання. Гаврило знов пішов вандрувать кругом стола. Гості пили чай, гомоніли, балакали голосно, реготались, аж одляски лунали по бібліотеці та побічних покоях. Нові гості кинулись на полудень, полуднували, дзенькали ножами, стукотіли об тарілки. В столову нозі молоді гості знов неначе впустили з залу вихор, котрий вже в столовій був впав і почав стишуваться.
"Ну, таки принесло ледащо отого дзвонаря, оте брязкало! Забавлятиме старих хазяїнів, замовлятиме їм пристріт, неначе знахурка, і буде довго замовлять, а нам перебаранчатиме міркувать та розмовляти про текучі справи", — думав Радюк, мовчки поглядаючи скоса на Кованькові білі лопатні та на патлату голову.
Кованько пив чай хапком, з якоюсь жадобою, неначе його пекла надзвичайна печія або неначе він хапався кудись йти. Хазяйка заворушилась в своєму гнізді, сама накраяла для його паляниці, сама доставала тарілки з наїдками і присовувала до Кованька. Наче пташечка, вона заметушилась, якось затріпалась, неначе її ангорські крильця затріпались в пташиному кубельці або в ремезовому гніздечку-рукавиці.
— Полуднуйте, бо я бачу, що ви неначе виголодались, — припрохувала Юлія Кирилівна Кованька.
— Та я все голодний, признаться по правді. Стецько в "Сватанні на Гочарівці" [89] каже, що він так любить обідать, що обідав би цілісінький день з ранку до вечора. А я оце маю такий апетит, що ладен їсти хоч і цілісіньку ніч, — молов Кованько й розсмішив добру стареньку хазяйку.
— То й призволяйтесь на здоров'я! Але вам не доведеться полуднувать цілу ніч, бо мій кухар готує для вас добру вечерю, — говорила Дуніна-Левченкова й сміялась.
— І за полудень спасибі, і за вечерю заздалегідь дякую.
Одначе й другий вихор в столовій покрутивсь, повертівсь та й упав; нові гості напились чаю, набалакались донесхочу й ущухли. Хазяїн підвівся з крісла й попрохав гостей до залу, подибавши поперед їх своїми цибатими, але не дерзкими, неначе крихкими ногами. Гості рушили слідком за ним, розсипались по залі ї посідали по завальних та важких канапах та кріслах. Хазяїн подав усім скриньки з тютюном та з сигарами, а сам підмостив подушку під спину й неначе пірнув в м'яку канапу. Коло його посідали поважні приїжджі гості й розпочали балачку про свої сільські хазяйські справи та про сусід.
Молоді розсипались по залі, як овечки в степу, і, накурившись, загомоніли про свої справи.
Радюк сів коло стола проти хазяїна. Декотрі гості попримощувались кругом стола на стільцях та усяких дзиґликах з подушками. Дехто стояв коло вікон, спершись на одвірки. Вигляд в залі був чудернацький і загалом мальовничий, пістрявий й іскрявий. Між чорними сіртуками сіріли драпові тонкі свитки, червоніли мережки вишиваних сорочок, червоніли одеські червоногарячі та жовтогарячі пояси, манячили червоні стьожки застіжок. Коло канапи, побіч спанілого млявого хазяїна, манячила товста парубоцька свита. Густо спахували червоні огняні цятки на сигарах та папіросах. Очі ясніли й блищали од напружених думок, од сподівання ради за пекучі просвітні справи. Коло самого стола між двома дідичами манячила кудлата Кованькова голова. Кованько держав в роті претовсту папіросу, неначе заткнув в рот ковбасу. З тієї папіроси густий дим валував вгору під самісіньку стелю, неначе з цегельні.
В цьому ніби рябому та смугнастому й пістрявому товаристві були паничі з усяких мішаних сім'їв, було навіть три католики з київських та волинських молодих дідичів, котрі походили з давніх українських сполячених сім'їв. Вони поприставали до українців і стали до спільної праці, назвавши себе знов українцями. Таких українців тоді звали "українофілами". Решта католиків, товаришів молодого Дуніна-Левченка, як тільки вгледіли на йому червону застіжку й мережану сорочку, зараз перестали заходить до його й одкаснулись од його. Батьки й матері навіть забороняли їм мать знайомість з червоними стьожками та свитами. Це вже було перед самим польським повстанням [90] з початку шістдесятих років.
— Та за які то недільні чи якісь вечірні школи ви, Павле Антоновичу, були почали балакать? — спитав зацікавлений хазяїн.
— За школи та читання в неділі та в свята для міщан та міських слуг, читання лекцій по усяких науках або читання поетичних просвітніх утворів, — сказав Радюк. — Європа вийшла з темряви і дійшла до високої культурності через науки та просвітність. Нам треба хоч потроху доганять Європу, щоб не опиниться далеко позаду, і піднімать розвиток сільських і міських мас. Підніметься наука в народі, то це само по собі вже потягне за собою й промислівство, і ремество. Наука добере ключів до всякого замка й одчинить двері до світла, й добра, й добробуття в житті. Нам треба, що стосується до культури краю, закласти в Києві недільні школи й вечірні читання для старого й малого, щоб потроху сипать світло на темні маси. Подаймо прощення про дозвіл та й будемо по черзі ходить в ті школи та й читати. Може, в місті ще хтось знайдеться прихильний до цієї справи, то ми й тих залучимо й запросимо нам на підмогу.
— Добре, добре! — обізвалось багато голосів. — Ми усі ходитимемо й сіятимемо це насіння на користь масам.
— А хто ж вам платитиме за це гроші? Чи ви ходитимете дурнички? — одрубав Кованько. — Як дурнички, то од мене буде дзус!
Ця Кованькова вихватка здивувала усіх дуже неприємно. Усім здалось, що Кованько якось змилив, звернув навкоси з простого шляху в якесь багно. Усі зауважили вперше, що Кованько не має ніяких щирих пересвідченнів, нездатний по своїй вдачі до чогось путнього, що він коли не ледар, то просто необачний штукар і людина без принципів і без пуття і, може, буде згодом ще й шкодливий для справи.
— Авжеж дурнички! Ради ідеї, ради рідного краю, — сказав Радюк.
— Ну, за це спасибі! В мене не стане часу на це, бо в мене й без того праці по самісіньку шию коло моїх лазень. А батько старий, нічого не доглядить гаразд, — сказав Кованько.
Усі витріщили на Кованька очі з дива. Ніхто од його не сподівавсь цього. Така вихватка здивувала всіх.
— В Петербурзі почали видавать "метелики", книжечки для народу, але писати їх там нікому, — знов почав Радюк. — Тим часом од начальства з Петербурга доручено в Києві скласти й зготувать школьні українські книжки для народних шкіл на українській мові. Ми станемо й тут до помочі й зготуємо гуртом усі популярні книжки для народу на українській мові по всіх науках, як це зробили чехи, як це вже давненько зроблено в Англії. Поділім між собою усі науки та й понаписуємо коротенькі книжечки про кожну науку для народу. Розстараємось грошей, — тоді видамо книжечки для народу.
Піднявсь гомін та клекіт. Дехто почав робить цю діляницю складання книжечок між молодими. Почалось змагання, кому що брать, почалось навіть силування й накидання декому такої роботи. Одні намагались, другі одмагались. Хазяїн і старі дідичі слухали цю всю тяганину байдужно, пасивно, хоч і нічого не мали й нічого не говорили проти того. Їх очевидячки тільки цікавила новина цієї справи, й досі нечувана й небачена ними на віку.
— Що ж ти візьмеш? Яку науку береш собі для просвіти народу? — спитав молодий Дунін-Левченко в Кованька.
— Я візьму на себе анекдоти; візьму й ладен дати в цьому засвідчення на папері, бо я маю до цього хист, — поважно обізвавсь Кованько.
— Та, певно, фельєтони жартів? — додав Радюк.
— Атож! це саме личить мені, ще й дуже припало мені до вподоби..Давайте й справді будемо смішить ваших сільських "хахлів та хахлушок", оті очіпки та очкури! Я понаписую їм таких фельєтонів, що ті очіпки та очкури, усякі дядьки та дядини аж за боки братимуться. Це буде найцікавіша книжка й найбільше матиме читальників.
Кованько, як і міщани та купчики в Києві, вже дуже зневажав селян, дражнив їх "хахлами", гордував ними й піднімав на смішки, як і міщани, ставлячи себе без міри вище од селян, одрізняючи себе од селян, як щось вже інше й без міри вище од селюків.
— А справді, ця книжка мала б найбільше читальників навіть в містах, — знехотя й несамохіть вискочило з уст в хазяїна. — Українські анекдоти — це цікава сила. Це наші народні "Декамерони" [91], тільки ще не позаписувані.
— Одже тобі все смішки та жарти, — обізвавсь Радюк, — може, ще скажеш, щоб тобі платили по три шаги од рядка за твої фельєтони та за декамерони?
— А чом би пак і ні! І то гроші! Знадобляться на тютюн! Я беру анекдоти й декамерони й переважу вас усіх: передніше од усіх вас вистараюсь на просвітника. От побачите! — говорив Кованько. — Я виграю, а ви програєте.
— Одже ж ти не тямиш гаразд ні нашої ідеї, ні сільської темноти та нужди. Ти тільки гальма для нас і в цей час, і гальмуватимеш нашого культурного воза й далі, бо усе якось вагаєшся та мотаєшся од берега до берега, ще, чого доброго, й сам підеш за водою, — сказав Радюк, вже роздратований і сердитий на Кованька.
— Ой, борони боже, щоб я пішов "за водою"! Я не хочу топиться в Дніпрі. Топись собі сам, коли твоя добра хіть.
— Ти, здасться, з тих, що самі не підуть "за водою", але од нетямучості та так, з доброго дива, ладні пустить "за водою" народну просвіту й рідний край, ще й не скривляться, а будуть реготаться та скалить зуби на вітер, — сказав Радюк і одвернувсь од Кованька, насупивши брови. Гнів блиснув в його карих очах.
— Цього Кованька треба б вимкнуть зовсім з нашого кружка, — промовив стиха один студент.
— І варто за це надиматься та пиндючитись. Напиндючивсь, що, мабуть, аж язик свербить, щоб лаятись! А в мене оце свербить язик, щоб жартувати й сміяться, — жартував Кованько.
— То на цей час прикуси язика зубами або й одкуси: одначе добрі зуби маєш, — обізвавсь Радюк вже зовсім сердито.