Слідчий почав знову гортати "Дело". Там було чимало різних писаних від руки і на друкарській машинці папірців.
— Адреса ваша потрапила до Крохмаля теж, скажете, випадково?
— Яз ним кілька разів листувалася.
— Мета листування?
— Звичайна: Крохмаль тоді подавав надії як літератор.
Різкий телефонний дзвінок перервав допит. Слідчий довго вислуховував якісь нотації, час од часу кидаючи:
"Так!", "Слухаюсь!" Зрештою розмова скінчилася. Слідчий навіщось поправив краватку, хоч вона в нього трималася бездоганно, глянув на арештовану.
— От що, панно Косач: з вами розмова довга. До того ж ви навмисне її заплутуєте. Я міг би вас тримати стільки, скільки вимагало б слідство. Але зважу иа ваше здоров'я. Гадаю, ви не збираєтесь тікати за кордон? От і гаразд. Але для певності підпишіть оце. — Він підсунув невеличкий стандартний папірець. Леся прочитала — то була підписка про невиїзд без спеціального дозволу.
XVI
Нездужалось. Чи то давалася взнаки далека заморська подорож, чи, може, туберкулін, запобігливо рекомендований після простуди лікарями, розбудив у ній давню хворобу, а нило, немов побите, тіло, немилосердно, до крові, рвав груди кашель.
Лариса Петрівна сиділа біля відчиненого вікна, слухала, як шумів між листям дощ. Уже з тиждень ч? й більше як він унадився і плющить безперестанку — то січе, мов батогами, то кропить дрібно-дрібнесенько. Сонце, здається, назавше розпрощалося з людьми, посилаючи їм на згадку холодне безрадісне світло. В сірій імлі потонули гори, густою сірою вуаллю запнулося місто.
Все ж їй подобалося це дощове марево. Чому — сама напевне не знала, хоч відчувала — десь глибоко в серці таїться відгадка. Там, на самісінькім дні її зболеної душі, оцей тихий дощовий смуток якось єднався із споминами про далеке дитинство. Вірніше, він чомусь викликав тії спогади, а вже потім сплітався з ними, творив суцільну мелодію, з котрої і поставала в уяві благословенна пора. Де вони, святі, немеркнучі дні?! Де вінки медвяних польових квітів? Де купальські пісні?.. А отой ранок в Нечімному!.. Озеро, білі і жовті лілеї... ніжні переливи сопілки і тихий, трохи журливий, наче гомін лісового струмочка, голос дядька Лева... Боже! Чого б людина не віддала, аби хоч одним оком, хоч краєм ока заглянути в свою молодість, відчути її сповна хоч на одну-однісіньку мить. Щасливий, хто все своє життя не розминається з стежками свого дитинства, хто може не покидати рідну землю.
"...Вкраїно! Красо моя, туго моя нерозрадна, де ти? Обізвися, рідна! Я вчую твій голос. Пізнаю його в шепоті вітру, в пахощах чебрецю й материнки. Чуєш-бо, нене? Це я, дочка твоя, Леся, що нареклася ім'ям твоїм священним. Пам'ятаєш мене? Пригадуєш заквітчане волинське дівчатко, що вночі самотою бігало в ліс, аби завидіти мавку, що завмирало при піснях твоїх та легендах, — пригадуєш? Я не забула тебе. І не забуду. Школи! У найскрутніші хвилини, коли життя обертається мені лише мукою, я кличу тебе, і мені стає легше. Так повелося здавна. Відтоді, як життя почало брати мене, ще дитину, в лещата невиліковних хвороб, стало кидати мною по чужих землях, манячи звабливою надією на одужання. Де б я не була, якою красою не милувалася, — твоя краса, краса вишневих садів і задумливих пралісів, голубоводних озер і Славути ревучого, ніколи не блідла в моїх очах. У Німеччині і Болгарії, тут, на Кавказі, і в Італії, навіть у славнім, гордім своїми творіннями стародавнім Єгипті я снила тільки тобою. Твоїм сонцем і зорями, гомінкими містами і вбогими селами, скупим щастям і великою кривдою, минулим твоїм і майбутнім.
Не суди мене, рідна. Знаю: я мало зробила в ім'я твого майбутнього. Але ніколи задля нього не шкодувала і не шкодую сил, навіть життя. Бери мене — я твоя, тобою народжена, твоїм молоком випоєна, твоїми піснями, словом твоїм невмирущим наснажена. Треба — я сьогодні, сеї ж миті віддам усе це тобі... А хочеш — пісню складу в твою честь, ясну, голосну та барвисту. Вкладу в неї все, чим багаті мої серце і думка, поєднаю в ній найчистіші поривання Людини. І назву — знаєш як? — Лісовою... піснею милих наших поліських гаїв. Я так скучаю за ними! Кажуть — це буває перед останньою дорогою. Що ж, нехай буде й так. Нехай для мене вона буде лебединою піснею. Хай потому онімію і оглухну, тіло моє хай стане землею плодючою, — не журися за теє. Аби тобі було краще. Коли промінь, в котрім я згоратиму, хоч на хвилину прискорить світанок дня, якого ти ждеш, Україно, я буду безмірно щаслива".
...Кутаїсі тонув у млі. Лише подекуди, мов світляки, блимали на вулицях ліхтарі.
Климентові Квітці не спалося. Мучили безсоння і думки. Думки важкі та безрадісні. Про життя. Ось уже повернуло на четвертий десяток, а щастя, бодай хоч краплю, певне, так і не доведеться звідати. Єдиним ясним променем всієд цієї буденщини е вона, Леся. В ній і розрада, і втіха. Три роки, відколи побралися, — мов один день. А було ж, а доводиться всяко. Найчастіше, звичайно, скрутно: зі службою ніяк не наладиться, кидають ним то в Тифліс, то в Телаві, Кутаїсі... А це, кажуть, має бути нове призначення — в Хоні... Що не переїзд — зайві витрати, нервування, утома. Сил і так бракує, надто Лесі. Година інтенсивної праці коштує їй надто дорого. Весь день чи й два потім головні болі, нездужання. Власне, це вже стало хронічним. Необхідне лікування, режим, відпочинок, а звідки його, за що все те візьмеш?
За стіною в сусідній кімнаті щось грюкнуло. Думки враз відлетіли. Квітка прислухався: тихо. Але що могло грюкнути? Леся завжди така обережна... Дивно. І нічого не чути.
Квітка встав, квапливо вдягнув халат. Лариса Петрівна скорчившись лежала поперек ліжка. На підлозі валялись книжки, списані аркуші.
— Лесю! Що таке? — кинувся до неї. Щось подібне до здавленого стогону почув у відповідь. Климент Васильович обережно підняв дружину, поклав зручніше в постелі. Лосині чоло, шия були вкриті рясним холодним потом. Очі заплющені, міцно стулені уста. Такого з нею ще не траплялося.
Однак — що ж робити? У Квітки від хвилювання застукало в скронях. Хоч би ж слово промовила, сказала — що, де саме болить. Невже знов уремія? Попередні напади хоч були й тяжкими, все ж до непритомності не доводили...
Климент Васильович покликав сестру. Він і сам зумів би зробити укол, ввести обезболююче, але... тільки не Лесі.
...Незабаром Лариса Петрівна опритомніла. Лежала бліда, аж прозора, з невимовним болем в очах. "Як вона змарніла останнім часом, — дивлячись на неї, думав Квітка. — Вилиці ще більш загострилися, підборіддя..."
— Може, поп'єш чого? — запитав. Хитнула головою.
— Мені вже легше.
— Що тобі болить, Лесю?
— Нічого, все гаразд. Нирки чогось обізвались. Дедалі голос її міцнів, з обличчя сходила печать муки.
— А знаєш, Кльоню... Мавка не вмре... мрія не повинна вмирати.
— Полеж спокійно.
— Я оживлю Мавку, а з нею і Лукашеву людську надію на краще, — говорила Леся. — Таке кохання не повинно вмерти.
Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє, тільки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперід застави?
Чи можна ж умертвлять таке чуття?
— Не треба, не хвилюйся.
— Ні, ти подумай, — підвелася, — подумай тільки!!
— Але ж, Ларисо, — заперечив Квітка, — ця драма ось кілька днів не дає тобі спокою. Ти майже не їси, не спиш.
— То й що? — Напад минув, і Лариса Петрівна встала. — Хіба живемо заради спокою? Я муку свою люблю, ти ж знаєш.
— Тому й хочу, щоб ти спочила.
— Я мушу кінчать цю пісню... Інакше... інакше збожеволію. — Вона поправила коси, що було розтріпалися, взяла зі столу підібрані ним аркуші. —"По край лісу таємнично біліють стовбури осик та беріз, — почала читати знову, — весняний вітер нетерпляче зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білими хвилями прибиває до чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі..." Ти бачиш їх, Кльоню, чуєш той шепіт? Як погано, що ти не побував на нашій Волині. Вона нахлинула на мене, роздирає мені серце своїми тужливими піснями, чутими ще в дитинстві. І я знаю: вони не відступлять, поки не вляжуться отуто, на папері. Через них я більше нічого не можу ні думати, ні відчувати. Поза цим я мертва, мовби мене нема на світі.
Климент Васильович відчинив вікна. Дощ ніби ущух, надворі стояла глибока тиша.
— Тобі шкідливо перевтомлюватися. Зрозумій же нарешті.
— Така, друже мій, доля поетів, що кров'ю власного серця мають поливати собі шлях до безсмертя. Безсмертя мене не турбує. Мені болить сьогоднішнє і майбутнє мого народу. Задля цього жертвую всім. Мені й так часами буває незручно, що більшість моїх партійних товаришів надто оберігають мене, затуляють од ворожого ока. І коли я не в силі переінакшити цього, то хоч у власному писанні робитиму так, як вимагає моє сумління. А з усім іншим — хай історія розбирається, це її клопіт. — Вона знову сиділа за столом, переглядала рукопис. Квітка вже знав: мине кілька хвилин, і Лесю не відірвеш — забудеться і сидітиме до... певне, тепер до чергового нападу котроїсь із хвороб.
Зітхнув.
— Але чому ти саме цю драму так опікуєш? — спитав. — Наскільки я знаю, вона далека від того, об чім тільки що тобою говорено. Звичайний собі фольклорний сюжет, яких не бракує в літературі. Коли хочеш, — навіть подібно до Олеся.
— Ну, це вже вибач, — перебила нетерпляче. — Олесева "Над Дніпром" мені видається убогою. Народного там тільки фон... І потім: невже ти гадаєш, що ця прадавня тема вичерпана? Кожне наступне покоління шукатиме в народній творчості свого, нового. До того ж я глибоко переконана, що історію Мавки може написать тільки жінка.
— Хіба що, — всміхнувся Квітка.
— Так, так. А щодо значимості цеї речі, то я не ставлю її вище од інших. Просто інакше писати її не можу. Потім: чому ти вважаєш, що революційним може бути твір тільки з брязкотом зброї, гулом розгніваної маси?
— А Мавка? До чого кличе вона?
— До кращого, що є в людській душі, в людині і що так попрано в ній цією дійсністю, — до чистоти душевної.
— Але ж подумай: ніколи ще ти не писала в такому стані.
— Правда твоя... хоч майже кожна з останніх моїх речей обходиться мені занадто дорого. А що ж? Може, ця "Лісова пісня" буде лебединою піснею Лесі Українки.
— Не говори...